«Мені тринадцятий минало»...

Хто не знає цих простих і проникливих слів із «Кобзаря». В уяві Кирилівка. А ген-ген за мальовничим селом поля, обрамлені зеленими гаями та перелісками. На пагорбку примостився малий Тарас. За плечима — торбинка з окрайцем черствого хліба та цибулиною. Пас хлопець чужих овець на чужому полі.

Через сотню літ потому з’явився на світ і я. Щоб стати пастухом. Мені тринадцятий минало у страшному 33-му. Тепер усі колгоспники стали рівними рівними... у злиднях. І про соціалізм у мене склалося своє уявлення. Це коли на столі ані крихти хліба, ані картоплини. Пасти овець мені не довелося — поїли селяни у перші роки колективізації, щоб не дісталися вони «чортові». Лишалася в селянина одна надія — корівчина, без якої існування було просто неможливе. Та, на жаль, не в кожного вона збереглася.

Серед голодних і здичавілих гречкосіїв, як на диво, не вмирав гумор.

Ми, дітлахи, декламували: «Ані курки, ні свині, тільки Сталін на стіні. Він указує рукою, куди їхать за мукою.           

33-го мої односельці подалися на Кубань. Грошей не було, то везли туди те, що було у скринях, а додому поверталися з клунками кукурудзяного борошна. Так і дотягли на млинцях та лемішці до зрілих колосків. У 33-му скрині були спустошені, а в кишенях гуляв вітер. Та й там, у кукурудзяному краї, розпоясалися в селах знахабнілі більшовики. Лишалося, як тим смиренним вівцям, терпіти і чекати голодної смерті. Ніхто проти «народної» влади не протестував, бо знав, що закінчиться це страшним Сибіром або зашморгом на шиї.

 У попередню осінь «мудрий» Сталін кинув клич забрати хліб з України. І пішли комуністи та комсомольці витрушувати зерно не тільки з лантухів, а й з горщиків. Саме тепер при нагоді стала настанова Леніна: «У боротьбі за соціалізм потрібно спиратися на найбідніших», а отже, й на найдурніших. З тих сільських люциперів можна було «ліпити» так званих революціонерів, нелюдів, шакалів. Вони не тільки витрушували зерно, а й перевертали в погребах діжки з солінням. Їм було все дозволено. Пам’ятаю випадок, який трапився в моєму с.Капустинцях Яготинського району |на Київщині. Через дорогу від моєї оселі жила багатодітна сім’я Тимофія Яременка. Дев’ятеро дівчаток дав їм Бог. Щоб зберегти їм життя, батько приховав клунок жита на печі, зверху поклавши меншеньких діток. І ось вриваються посланці партії. Обнюхали всі закутки обійстя, перевернули солому в повітці — все марно. Тоді занесло їх до хати, перше, що впало їм в очі — зграйка дітей на печі. До них метнувся наймолодший і, мабуть, найідейніший з прибульців. Піднявши рядно, що вкривало зерно, він з неприхованою радістю закричав: «Ось де вороги ховають хліб». Поскидали босяки дітей і взялися змітати зерно. Ні голосіння матері, ні вмовляння батька, ані крик дітей не зупинили мародерів. А навесні кетяги бузку зазирали у шибку хати-пустки. Всю сім’ю вивезли на цвинтар у колгоспну яму.

 Поряд з хатою Яременків стояв будинок з двох кімнат через сіни братів Піщанських. За три роки до того над ним пронісся сталінський «смерч» розкуркулювання. Відірвав він половину хати. Так і стояв обрубок житла, наче людина без рук, лякаючи перехожих... Нашій сім’ї доводилося щодня спостерігати цей «соціалізм у розрізі». Дві оселі і людські трагедії були своєрідним символом здичавіння більшовизму.

Затія кремлівських посіпак із заготівлею хліба була абсурдом. Де могло взятися зерно у селянина, коли у нього відібрали землю і засоби виробництва? На трудодні видавали колгоспникам грами хліба, якого для своєї сім’ї не вистачало. Був ще один «зашморг» для хлібороба — непосильні податки. Платили люди «народній» державі навіть за те, що живуть на світі. Але хоч би якими облудними і дикими були плани знахабнілого Сталіна і його оточення, робилося все це свідомо, із злим наміром винищити українських селян голодом. І це їм, на жаль, вдавалося. У південних областях України влітку 33-го тисячі хат стояли пустками, їхні мешканці тепер лежали на цвинтарі. І потяглися ешелони з людьми з Росії. Один з цих переселенців розповідав мені, як його батьки (і він з ними) з Брянських лісів переїхав у П’ятихатський район, що на Дніпропетровщині. Хат-пусток було з половину села — вибирай, яка на тебе дивиться. Так і стали українцями, хоч до останніх днів своїх вони цуралися нашої мови, бо їхня була «кращою». У такий спосіб засмітили південь «рускоязичними». Тепер вони, бачте, вимагають, щоб їхня мова була панівною, державною. Знайшовся для них і поводир «двічі не судимий». І культуру в них не порівняти з українською — вища, бо присмачена матюками.

...У нашій сім’ї хліба не стало на початку грудня. Пам’ятаю, як батько разом з сусідом Терешком Шелехом збиралися в суботу на базар у Яготин. І це взимку за 25 км пішки. У неділю пізно вони повернулися з покупками. Батько просто таки ввалився в хату — ледве тримався на ногах. Потім поклав на стіл чорну паляницю і… розплакався. Він ніби знав, що вона остання в його житті. Ми з’їли все, що було в погребі, а потім у хаті стало пусто і сумно, як на похоронах.

Навесні я пас свою стареньку корівчину та ще підпасував молочницю бухгалтера колгоспу. У нього водилося борошно, і вдячна газдиня щоранку розплачувалася зі мною за роботу: давала два млинці. Одного я ковтав тут же, за воротами, а другого заносив своїй матері. Вона, бідолашна, уже не піднімалася з постелі.

Ми зі старшим братом відривали, від себе останнє, намагалися рятувати матір.

«Взимку, коли скирти стояли в степу, ми з братом, як голодні вовки, пробиралися до них снігами, перевівали на вітрі пшеничну полову і добували з неї золоті зернята. Якщо вдавалося навіяти хоч кілограм зерна, це для нас було неабиякою вдачею. Ми знали: завтра обробимо його в ступі і буде якийсь суп, а отже, життя продовжиться на два чи три дні. Корову ми не стали різати — чекали молока, а вона, як на лихо, пізно отелилася. Не всім нам у сім’ї пощастило діждатися омріяного молока. Першою пішла з життя старша сестра , а за нею відвезли в колективну могилу батька. Коли батько ставив закарлючку (він був неписьменний) на заяві про вступ до колгоспу, бідолаха не знав, що то він підписував собі смертельний вирок.

Перед колективізацією комусь із придурків-чиновників прийшло в голову спустити в селі великий ставок на кількасот гектарів. Селяни бідкалися, якби зараз знадобилася водойма з рибою. Натомість замість водного плеса вітер гонив хвилі на заростях рогози. Ми несли її до хати і їли з сіллю, або ж варили з неї чортзна-що.

Ми, малеча, ходили по болоту і вишукували на купинах яйця диких птахів. На березі загортали їх у мокрі ганчірки і потім з’їдали все, що було під шкаралупою. Коли, здавалося, всьому прийшов кінець, я ловив котів і варив їх. М’ясо було навіть тоді, у голод, дуже смердючим, собаки його не їли, а ми споживали, бо ми — люди, кинуті у прірву.

Вкарбувався в пам’яті епізод, який вразив дитячу уяву. Повз мої ворота просувалася дивна похоронна «процесія»: на двоколісній тачці Григорій Краснокочан віз загорнутого в рядно на цвинтар свого меншого брата, мого однокласника і друга Сашка. Ще недавно ми разом їли по маленькому кусочку хліба з чаєм у шкільній їдальні, пасли разом корів — і раптом його не стало. Я тоді подумав: це й мене так повезуть на той світ.

Серце стискається від болю, коли чуєш розповідь односельців про страждання голодних мучеників. До Федота Чаленка, члена похоронної команди, прийшов Олійників хлопець і байдуже, глухим голосом сказав: «Дядьку Федоре, захороніть мою матір, бо вони ще вчора померли від голоду. А поки я повернуся, то батько помруть, то майте на увазі». Він був теж близький до цього, ледве стояв на пухлих ногах.

Села українські перетворилися на суцільний концтабір. Суворо заборонялося нашим людям виїжджати за межі республіки У своїх містах їх ніхто не брав на роботу, бо селяни не мали паспортів. Якщо ж комусь і вдавалося втекти в Росію чи Білорусію, їх звідти виганяла міліція. Мій знайомий розповідав, що його батьки втекли в Гомель. Там влаштувалися на роботу на цегляному заводі. Отримали хлібний пайок, гроші. Розраховували так і пережити трагедію, що звалилася на Україну. Аж згодом надійшло розпорядження з Москви: всіх українців повернути додому. Добре, що це трапилося перед жнивами. Повернувшись у свою хату, вони стригли вночі майже достиглі колоски пшениці І так врятувалися від голодної смерті.

Найстрахітливіші випробування випали на долю наших матерів. Раніше майже всі сім’ї були багатодітні. Уявляєте картину: прокидаються вранці п’ятеро чи десятеро дітей і просять: «Мамо, дайте їсти». А що вона може дати, коли в хаті пусто, як у домовині. Не буде ж вона пояснювати малюкам, що в них від рота відірвав останній кусень хліба «батько» Сталін. Багато матерів не витримували цих мук, втрачали розум, помирали або ж кінчали життя самогубством. Психічно хворі матері убивали і варили своїх дітей. Ось до якого варварства довів Сталін і його банда.

Протягом 1933 року чисельність людей у нашому селі скоротилася на 1 200 чоловік. Основна маса їх померла від голоду. В центрі с.Капустинці стоять два обеліски. Великий — на честь загиблих на війні, малий — замордованим голодом у 1933 році. Як свідчать написи на граніті, сталінська «війна» 33-го була набагато жертовнішою, ніж гітлерівське нашестя.

Мені, старому солдату, дуже боляче дивитися, як сьогодні політичні сліпці виходять у містах на демонстрації і вимагають повернення України в Союз. Та ми ж там були! І що нажили? До останнього дня СССР стояли в чергах за хлібом. Сам Петро Симоненко купається в багатстві, а нас хоче повернути «до раю». Комуністи не визнають факту геноциду українського селянства, цим самим вони показують, якого ідола вони діти. Відомо, де народжувалися ідеї комунізму. «Залізний» канцлер Німеччини Бісмарк свого часу суворо застерігав своїх соціалістів: «Якщо хочете будувати соціалізм, то експериментуйте на чужій землі. Дома я цього не дозволю». Ленін і його банда здійснили державний переворот, надовго отаборившись на наших теренах. Чим закінчився експеримент «наших» марксистів, всім відомо. Головний результат ленінсько-сталінського експерименту — понад 100 мільйонів знищених у голодоморах, війнах, репресіях людей.

Симоненків, грачів та герасимових тягне до Москви, ніби там Лужков з Жериновським будують соціалізм. Анекдот та й годі!

В Європі лунають голоси про те, щоб колишні країни, що входили до складу СРСР, влаштували в себе свій Нюрнберг, щоб викрити і затаврувати злочинців комуністичного режиму. Я не прихильник цього. Про злочини і злочинців стільки написано і сказано, що цього досить. Пора припинити балаканину, і взятися за діло — рішенням ВР заборонити діяльність компартії України і закрити рот «слов’яночці» Вітренко. Вони 16 років каламутять воду в суспільстві. Вони — «п’ята колона», яка засмічує ефір і життя своїми бридкими ідеями. Німці викинули гітлеризм на смітник історії і живуть як справжні люди. Ми ж боїмося скривдити злочинців. Час схаменутися!

Феодосій Чаленко,
інвалід війни
м.Корсунь-Шевченківський