Болонський процесс і проблеми модернізації національної освіти в Україні

Постановка саме такої теми наукового повідомлення на пленарному засіданні ІІ Всеукраїнської науково-практичної конференції «Концептуальні засади формування менеджменту в Україні» (Київ, МАУП, 2007, 16-17 листопада) є природним і закономірним явищем з огляду на таке.

По-перше, «Європа знань», до якої практично входить і Україна, однозначно декларує і наголошує на провідній ролі університетів у європейській інтеграції. І хоча болонські домовленості — це не стільки міждержавний, скільки громадянський соціальний проект, його значення від цього аж ніяк не зменшується. Навпаки, маємо спонукати уряди наших країн, зокрема України, до щонайтіснішого співробітництва у галузі освіти з іншими, особливо європейськими, країнами.

По-друге, українські ВНЗ, маючи великі традиції міжнародного спілкування у галузі освіти, завдяки досить млявій, непослідовній позиції формальних чиновників «від освіти», найперше МОН України, багато в чому, особливо останнім часом втрачають національний характер і зміст української освіти, інтегруючись у Болонський процес радше модерново, ніж організаційно-методично, науково, що робить власну освіту України і не національною, і не європейською. А це вже надто тривожне явище, не враховувати яке неможливо.

По-третє, розглядати і критично аналізувати концептуальні засади формування менеджменту в Україні нині зібралися вчені, науковці, викладачі, методисти, які, з одного боку, теоретично розробляють ці проблеми, а, з другого, є безпосередніми організаторами впровадження в Україні принципово нових моделей, методик, засобів управління, які, ще раз наголошую, базуються на сучасних освіті й науці.

По-четверте, обговорення означених проблем має місце в МАУП — вищому навчальному закладі, який є справді інноваційним, прогресивним, багато в чому принципово несхожим на інші вищі навчальні заклади, зокрема й соціально-управлінського характеру. Достатньо нагадати, що за останні десять років МАУП п’ять разів визнавалася найкращим ВНЗ недержавної форми власності та управлінським ВНЗ у загальнонаціональному рейтингу «Софія Київська», виборювала перші місця у рейтингах Торгівельно-промислової палати України, інших авторитетних організацій і структур. Нагадаю, що лише всеукраїнських наукових конференцій з питань Болонського процесу в МАУП відбулося шість.

По-п’яте, і це питання гостро лежить у площині не лише соціальній, — організація європейського освітнього простору за болонськими домовленостями має на меті серйозне збільшення конкурентоспроможності європейської освіти. Маємо і в Україні, і в Європі загалом забезпечити існування такої системи вищої освіти, яка була б привабливою для всього світу і водночас відповідала особливостям наших культурних та наукових традицій. Бо таким чином діють усі учасники Болонського процесу.

Для більш принципового розуміння суті і значення Болонського процесу безпосередньо для України, слід торкнутися ще двох принципових питань: а) що таке сучасна освіта як соціальне явище; б) стан освіти в Україні у контексті, зокрема, європейської системи освіти.

 З-поміж багатьох визначень «освіта», одним з найоптимальніших, наймісткішим, на наш погляд, є таке: освіта — це певне надбання особистості, що виявляється у її поведінці. Звідси як мінімум кілька принципово важливих висновків для продовження розгляду проблеми, власне, реформування освіти в Україні.

Перший: освіта належить головним чином до індивідуальної, спеціальної культури людини і перебуває у сфері психіки суб’єкта (особистості). Саме тому, за усіх колективних форм навчання, вона має бути максимально індивідуалізованою.

Другий: освіта формується в процесі навчання, пізнання світу, набуття людиною власного життєвого досвіду, соціальної практики, тобто соціалізації особистості, що також є вкрай специфічним, неповторним процесом.

Третій: освіта — безперервний процес, що залежить від стану середовища, в якому відбувається розвиток людини, і від її індивідуальної творчості. Звідси величезна потреба логічного поєднання в процесі навчання інтересів особистості і всього соціуму.

У контексті сказаного стає зрозумілим, що освіта у сучасному світі (і це давно продемонстрували Японія, Корея, США, найпотужніші в економічному плані країни Європи) має: а) бути максимально індивідуалізованою (з урахуванням природних здібностей, психологічних особливостей індивіда); б) будуватися на кращих освітніх технологіях (щоб найперше навчити людину вчитися, тобто самовдосконалюватися, знаходити нові знання на базі вже здобутих); в) бути справді безперервною, тобто освітою впродовж усього життя.

Серед основних характеристик освіти, які насамперед беруться до уваги, можна визначити такі:

а) масовий, всеохоплюючий характер освіти (не плутати з індивідуалізацією навчання). Тобто освіта перестає бути певною мірою елітарною сферою, предметом небагатьох (еліти), а стає предметом більшості, передусім дорослого населення країн, особливо тих, хто гостро відчуває необхідність переходу від індустріальних та постіндустріальних суспільств до суспільств інформаційних;

б) принципова зміна не лише загальнолюдського, загальноцивілізованого призначення освіти, а й обов’язкова її безперервність. Тобто навчання, освіта, духовне і практично-прикладне, професійне збагачення, професійна підготовка людини під час здобуття освіти упродовж усього життя.

У контексті сказаного, відкрита політика МОН України, її керівництва щодо згортання освітянського поля шляхом максимальної бюрократизації процедур ліцензування й акредитації ВНЗ, закриття відокремлених навчальних підрозділів ВНЗ, особливо боротьба з недержавною системою освіти, виглядають не інакше, як антинаціональна, антидержавницька політика. Пояснювати такі дії «боротьбою за якість освіти, освітніх послуг» — злочинно, і це, врешті решт, має отримати належну правову, соціальну оцінку.

Принципово постає питання: скільки ж освіти треба людині і державі? За підрахунками ЮНЕСКО, достатнього рівня національного благополуччя, яке відповідатиме світовим стандартам, нині і в майбутньому можуть досягти лише ті країни, 40 — 60 % населення яких становитимуть особи з вищою освітою. Одночасно визнаним і переконливим є і той факт, що для того, аби будь-які соціально-економічні, політичні, технологічні реформи набули незворотного характеру і були реалізовані з найбільшою ефективністю задля прогресивного суспільного розвитку, необхідно принципово по-новому (за змістом, характером) перенавчити не менш 25 % дорослого працездатного населення.

При цьому варто особливо наголосити на тому, що освіта не є якоюсь своєрідною галуззю економіки, чи її служкою, що просто забезпечує соціально-економічний розвиток країни. Як справедливо зазначає В. Журавський, «ні навчальний процес, ні його кінцеві цілі, ні його результат, ні його продукцію не можна порівняти з аналогічними категоріями економіки. Вона (освіта) є життєво важливою функцією, ключовим сектором та умовою існування суспільства». Функцією у тому сенсі, що освіта формує особистість у всій її багатовимірності, а не просто дає знання і професію. Звідси — провідна, пріоритетна роль освіти, знання, особливо наукового, а не лише знання загальноінтелектуального у житті особистості і соціуму. Бо досягти жаданого соціального, економічного прогресу не може жодна держава, де наука і освіта розвиваються за «залишковим принципом» фінансування, де освітні програми є справою не першорядною. У всякому разі високорозвиненими нині є лише ті країни, де відсоток ВВП, що виділяється на освіту, становить 10 і більше процентів, де освітні проблеми і технології займають домінуючі позиції в політиці урядів.

Історія свідчить, що освіта у багатьох випадках була вирішальним фактором не лише звичайного соціально-економічного, політичного суперництва між державами. Освіта — це духовність, система цінностей, яку можна вдало і цілеспрямовано нав’язати великій кількості людей. Наприклад, будь-яка велика держава підкорювала собі колонії не інакше як шляхом насадження місцевим народам своєї релігії, освіти і культури. Так, британський історик лорд Маколей, характеризуючи культурну трансформацію колоній, писав: «Я пропоную, щоб ми знайшли заміну старовинній системі освіти і культури Індії, оскільки якщо індуси вважатимуть, що все іноземне й англійське краще й значніше їхнього власного, вони стануть тим, чим ми хочемо їх бачити — по-справжньому підпорядкованою нацією». Мало чим відрізнялася від наведеної освітня політика в царській Росії стосовно окремих її регіонів, зокрема України.

Освіта — необхідна умова підготовки молоді до життя, її соціалізації, залучення до духовних надбань людства. Вона — базис формування нового покоління. Нині в Україні діє 48 тис. закладів та установ, в яких здобувають освіту майже 15 млн учнів та студентів, працює понад 2 млн вчителів, викладачів та інших спеціалістів. Понад 20 закладів освіти в Україні мають статус національного. Навіть за умови гострої демографічної ситуації кількість студентських місць, порівняно з минулими роками, в основному збереглася. Це 170 студентів вищих закладів освіти ІІІ-ІV рівнів акредитації на 10 тис. населення, 100 студентів вищих закладів освіти ІII-ІV рівнів акредитації на 10 тис. населення, 100 студентів вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації на 10 тис. населення та 35 % випускників шкіл, які можуть до них вступити. Справді, здебільшого за статистичними показниками вища освіта України практично не поступається розвиненим європейським країнам. Так на початок 2001 року в Україні діяло 298 університетів, академій, інститутів, з яких 206 були державної власності. Нині 165 навчальних закладів започатковано на недержавних формах власності. В Україні сьогодні близько 60% студентів навчаються за рахунок бюджетних асигнувань, 40% — за контрактом, 11% — у недержавних вищих навчальних закладах. Але наведені статистичні дані зовсім не свідчать, що в українській освіті немає проблем. Саме якісні показники багато в чому не відповідають потребам часу, потребам суспільного розвитку. Ось окремі дані, що підтверджують сказане.

Упродовж останнього навчального року 28 тисяч вчителів покинули школи, зменшено фінансування дошкільної і шкільної освіти, скоротилася кількість учнів, десятки шкіл закриваються. Пояснювати цю ситуацію лише демографічними факторами недоречно і не доказово.

Надзвичайно гострою є проблема кадрів у системі освіти, зокрема вищої. Так на сьогодні майже 42% ректорів ВНЗ, понад 30% завідувачів кафедр і 54% професорів — люди пенсійного віку, а серед доцентів ВНЗ лише 13% тих, кому не виповнилося сорок років. За останні десять років окремі кафедри втратили від 30 до 40% викладачів, більшість з яких кандидати і доктори наук, що полишили систему освіти за різних умов і обставин, перейшли до іншої сфери діяльності.

В Україні відсутня дієва система моніторингу якості освіти, відсутні Держстандарти освіти, недосконалими, як вказувалося, є процеси ліцензування і акредитації навчальних закладів, повільно впроваджуються інформаційні, комп’ютерні системи навчання та система «Інтернет».

Чому маємо такий стан справ в освіті? Серйозним гальмом у розвитку освіти в Україні є недосконала законодавча база, зокрема відсутність законів про інтелектуальну власність, про вищу освіту, слабкість міжнародних зв’язків з причини недостатнього знання іноземних мов, інформації щодо міжнародних організацій, обмеженості доступу людини до сучасних комунікативних систем. Незадовільним і недосконалим є фінансування освіти в Україні, у зв’язку з чим слабкою є її матеріальна база, повільно впроваджуються новітні навчальні технології, Інтернет, мало використовуються дистанційна та кореспондентська форми навчання. У багатьох ВНЗ такі форми навчання мають надто слабке методико-організаційне забезпечення. Багато недоречностей виникає у зв’язку з існуванням освітніх закладів, започаткованих на недержавній формі власності, насамперед у питаннях оподаткування, винагороди за роботу професорсько-викладацького колективу, його пенсійного, соціального забезпечення та захисту. У дискредитаційних умовах залишаються і студенти таких ВНЗ.

У школах, технікумах, ВНЗ має бути ефективнішою пошукова, науково-дослідна, суспільно-корисна робота, професійна орієнтація і підготовка молоді до праці.

Радикального поліпшення потребує система позанавчальної виховної роботи у навчальних закладах різного рівня, формування особистості учня, студента, його громадської позиції. Маємо відчутний відрив освіти від виховання, і з часом це може серйозно позначитися на соціальній свідомості і громадській активності всього молодого покоління.

Про загальний, інтегральний стан української освіти в цілому впродовж майже усіх років незалежності України свідчать, зокрема, дані спеціального соціального моніторингу, здійснюваного Інститутом соціології НАН України з 1992 року донині. Так, на запитання «Чи відповідає характер Вашої нинішньої роботи Вашому професійно-освітньому рівню?» «ні» відповідали 30% опитаних 2002 року і 32,3% 2006 року. Тобто помітна негативна динаміка невдоволення освітою за п’ять останніх років. Повністю невдоволеними рівнем своєї освіти 2002 року були 40,2% опитаних, а 2006 року — 39%, тобто фактично кожен другий громадянин. Найпомітнішими при цьому є саме ті вади розвитку української системи освіти у незалежній Україні, які даються взнаки у всій системі управління суспільством, та й породжують, зберігають його незадовільний стан. Чому так сталося? З одного боку, кардинальні зміни в політичній та екологічній сферах за останні шістнадцять років українського державотворення не супроводжувалися: а) зміною старих управлінських кадрів; б) зміною старих моделей і методів новими моделями і методами управління. Тобто переважна більшість фахівців, сформованих як керівники (нині вживають термін «менеджери») ще в умовах відомої командно-адміністративної системи, виявилися елементарно неспроможними ефективно працювати в умовах ринку, в умовах демократизації суспільства і відповідної господарської самостійності. А ще точніше — їм цього й не бажалося, в цьому не було потреби і внутрішніх стимулів. З іншого боку, нова українська система освіти, завдяки головним чином тим же тоталітарно-соціалістичним керівникам освіти, власне, і не стала новою, бо не змогла підготувати достатню і якісну кількість фахівців, спроможних забезпечити нормальний перехід від планової — розподільчої радянської економіки до ринкової, від тоталітарної партійної диктатури до реальної, дієвої, але не гасельної демократії. Загальновідомо, аби радикальні суспільні трансформації стали реальністю, треба перенавчити по-новому і новому як мінімум третину свідомого, продуктивного населення. Предметно в Україні цим ніхто і ніколи за роки незалежності, на жаль, не займався. Відтак українська освіта як важливіший соціальний інститут не лише прогресивно не трансформувалася в інтересах особистості і суспільства, а й, і це найголовніше, нині відповідальна за суспільно-політичну ситуацію у державі, і, зрозуміло, одночасно й сама від тієї ситуації страждає. І сталося це не тому, що «освіта не хотіла», але й тому, що «не змогла» і ще довго не зможе, допоки не зміняться дві речі принципового характеру: ставлення до освіти як суспільного інституту та система управління освітою. Перше пов’язано зі статусом, пріоритетною роллю освіти (державна підтримка, фінансування, інноваційний розвиток). Друге: освітою не повинні керувати люди, що працюють за моделями і принципами планово-розподільчої економіки і просякнуті комуно-соціалістичною ідеєю, ідеологією. Ми не відкидаємо досить великі здобутки колишньої радянської системи освіти. Вона була досконалою, ефективною під конкретну політичну заданість, ідеологію і соціальну систему.

Чи не найоптимальніше, шляхи реформування освіти в Україні відповідно до завдань ринкового, демократичного суспільного розвитку було все ж визначено у відомій державній програмі «Освіта XXI століття». Нагадаємо, що наріжними каменями цієї програми були орієнтація на інтегральні курси, пошук принципово нових підходів до структурування знань як засіб професійної підготовки і формування особистості. Водночас реалізувати згадану програму за багатьох об’єктивних обставин не вдалося, і нині навряд чи вдасться.

Тепер дещо конкретніше про болонську проблематику. Тут принципове таке висхідне явище: єдиний європейський освітній простір — не чиїсь фантазії, а соціальна, політична реальність. І все ж його подальше формування має відбуватися не тільки у напрямі якоїсь ідеалізованої, ідилічної Європи, як те ми нині маємо у політиці: єдина європейська валюта, єдиний уряд Європи, єдиний інформаційний простір тощо. Така Європа, зокрема в освітньому сенсі, навряд чи влаштує національні інтереси будь-якої пострадянської країни. У зв’язку з цим і до Болонського процесу наше ставлення, найперше на державному рівні, має бути досить обережним і принципово реалістичним, оскільки заміна університетської (колишньої радянської) моделі освіти на болонську, як вважають багато фахівців, не найкращий вихід для України. Та й не лише України. Колишня університетська модель освіти базувалася, і нині у провідних університетах світу базується, на тих фундаментальних знаннях, які дають змогу людині мати цілісний погляд на світ і все, що в ньому відбувається. Це основа точних, природничих, суспільних наук, поданих у комплексному, філософському контексті, цілісно, як світоглядна сентенція. У болонських освітніх моделях знання багато в чому розрізнені, а професії надто вузькоспеціалізовані. З огляду на потреби сучасного виробництва, коли справді має місце вузька спеціалізація, це — реалія часу, однак не потреба мати гармонійно розвинуту особистість. Завершеність цієї досить негативної картини в сучасній освіті України ще й в тому, що більшість ВНЗ абсолютно втратили науку як невід’ємний складник навчання, а фундаментальна наука як була, так і залишається в Національній академії наук, тобто, знову ж таки, абсолютно віддалена від підготовки фахівців. Нагадаємо, що в тих країнах, на яких нам радять орієнтуватися у розвитку освіти, науки, домінує університетський складник, він розвивається там, де навчають і готують фахівців.

Нагадаємо, що європейська система освіти відстає від американської не менше як на п’ятнадцять років, а жоден ВНЗ України не входить і до двохсот найкращих ВНЗ у світі. Загальні завдання для створення єдиного узгодженого загальноєвропейського простору вищої освіти мають бути зреалізовані до 2010 року (тобто залишається три роки). Як виглядає ця ситуація для сучасного освітнього простору в Україні, спробуємо тезово проаналізувати, враховуючи, що Болонський процес, на відміну від американської глобалізації, має, в широкому контексті, відбуватися інакше, ніж процес глибокої інтеграції центральноєвропейських країн в освіті і за її рахунок.

Перше і основне питання, про що йшлося вище: статус освіти в Україні, її соціальне визнання. Тут освіта за умов і потреб економічних, соціальних трансформацій повинна стати справді провідною сферою суспільного буття, але не галуззю наукового господарства, яка функціонує за тим самим «залишковим принципом». Тут ситуація значно погіршилася навіть порівняно з радянськими часами. Вільний доступ до освіти в Україні, погодьтеся, лише формально декларується Конституцією, але реально ситуація виглядає майже до навпаки. Існує велика соціальна диференціація громадян щодо можливості отримати освіту, і вона, на жаль, поглиблюється. Понад те, створення з початку проголошення незалежності України так званого недержавного сектору освіти мало б розширити доступ до освіти громадян України, проте відкрита війна, що точиться останні три роки, МОН України проти ВНЗ недержавної форми власності спричинила тисячі соціальних конфліктів. Яскравим прикладом є доля найбільшого недержавного ВНЗ України — МАУП, яку чиновники МОН фактично намагаються будь-що знищити. Тут про якусь об’єктивно-змагальну конкуренцію між ВНЗ, що потребує демократизації освіти, взагалі не йдеться. Друге, і надто принципове, питання: якість освіти. Яку освіту (результат навчання, наукової та іншої діяльності) можна вважати найдосконалішою, такою, яка б максимально задовольняла особистість, державу і громадськість. Це коли людина вміє: навчатися, працювати, жити. Класична, неспростовна тріада. При цьому виокремлюється поняття кількісної освіти (обсяг знань) і якісної освіти (наявність у особистості відповідних соціальних, особистісних якостей). Обидва складники діють спільно, доповнюючи один одного.

Особливо слід наголосити, що якість освіти вимірюється не обсягом інформації (знань), які отримала людина. Обсяг знань колишні ВНЗ у СРСР давали величезний, який не зрівняти ні з якими гарвардами чи сорбонами. Якість освіти — це зміст її етичних і педагогічних принципів. Тим часом у більшості ВНЗ, на жаль, немає цілісного навчально-педагогічного, виховного процесу, під час якого формується гармонійна особистість громадянина. Та й МОН України цьому не сприяє. Назвіть бодай якийсь один загальнонаціональний творчий конкурс, фестиваль, огляд, який був би справжнім стимулом естетичного, духовного розвитку молоді ВНЗ. Фестивалі КВК не враховуємо — це окреме явище, для обраних і обдарованих. Цьому є ще одне пояснення: живемо у плюралістичному-безідейному суспільстві, де національна ідея — лише предмет певних теоретичних розвідок і суперечок, а не наріжний камінь національного державотворення. А тому й логічно, що і у ВНЗ національний аспект не домінуючий у духовно-виховній роботі зі студентством.

Ще раз зазначимо, що болонська освітня система великою мірою протистоїть класичній — тій, яка існувала у колишньому СРСР — університетській системі освіти. Така система не є комплексною: вона мозаїчна, а відтак не може сформувати у людини загальносвітоглядний підхід до оцінки явищ і подій суспільного життя, а найперше до суспільно-перетворюючої діяльності. Чи враховуємо це, орієнтуючись на болонський процес?

Якість навчання насамперед залежить від умов навчання: наближення ВНЗ до студента; організаційно-методичне забезпечення навчального процесу; нові технології навчання, що у комплексі створює умови для принципово інших менеджменту і підготовки фахівців з менеджменту. Достатньо проаналізувати у багатьох ВНЗ вкрай занедбану державну навчальну базу, стан студентських гуртожитків, використання дистанційних, аудіовізуальних, кореспондентських та інших систем навчання, щоб глибоко перейнятися реальною якістю навчання в українських ВНЗ. До цього додамо, що в Україні відсутні спеціальні, незалежні від урядів і міжнародних організацій акредитовані агентства, які об’єктивно оцінювували б рівень знань, якість підготовки спеціалістів. У світі це роблять різні авторитетні громадські організації, фонди, об’єднання, активно використовується з цією метою соціологічний інструментарій, оскільки най­об’єктивнішу оцінку фахівцю дає саме виробництво, споживач професійних послуг, громадськість. І з цього питання МОН України як вищий державний виконавчий орган в освіті до цього часу не визначилося.

Якість знань, навчання потребує загальноприйнятної та порівняльної системи вчених ступенів і звань, аби сприяти працевлаштуванню європейських громадян та міжнародній конкурентоспроможності європейської системи вищої освіти. З огляду не просто менеджменту, а соціальних пріоритетів в Україні зазначимо, що болонські домовленості кардинально порушують питання працевлаштування випускників ВНЗ. Для цього потрібні глибокі і постійні моніторингові дослідження ринку праці, забезпечення адресного державного замовлення на підготовку фахівців конкретного профілю. Звичайно, ринок диктує і регулює підготовку (кількісно і якісно) тих чи інших спеціалістів, однак цей процес має регулювати держава, а головним чином стимулювати розвиток освітніх послуг відповідно до суспільних потреб.

Що ж до питання якості навчання, то болонські домовленості мають для України, інших сусідніх держав і ще одну приховану і надто загрозливу пастку: створюючи так звану зону європейської вищої освіти, її автори, аби, мовляв, вирівняти якість освіти в окремих країнах, пропонують організувати спеціальні, незалежні від урядів і міжнародних організацій, акредитаційні агенції. Проблема не лише в тому, що не зрозумілий їхній статус, рівень повноважень, а те, що якість підготовки фахівців вирішальним чином залежить від умов навчання, рівня професорсько-викладацького колективу, матеріальної бази ВНЗ. Отже, чи зможе Україна у підготовці фахівця конкурувати з країнами, які вкладають у розвиток освіти, професійної підготовки на кілька порядків більше коштів і можливостей (США, Японія, Німеччина, Англія та ін.)? Питання риторичне, але відповідь неспростовна. До згаданого додамо ще й вимогу встановити спеціальні стандарти транснаціональної освіти. А вони також пов’язані з матеріальними ресурсами (інтернет-навчання, мультимедійні технології).

У світі — та й Болонська декларація цього вимагає — існує одноступенева підготовка спеціалістів вищої кваліфікації — докторів філософії з різних галузей знань. І робиться це тільки у ВНЗ, але не через якісь ВАКи, як, наприклад, у МАУП. В Україні нібито визнають доцільність відходу від докторських і кандидатських ступенів, однак практично на державному рівні це питання також не врегульоване. А це не формальне рішення: йдеться про оплату праці викладачів, їхнє соціальне забезпечення, підтримку, зокрема про пенсії. Перехід до одноступеневої системи вчених ступенів потребує глибоких і точних прорахунків, бо це державні, бюджетні кошти, податки всіх, хто утримує освіту в країні.

Однією з важливіших умов європейської болонської освітньої інтеграції є незалежність, демократизм та автономія ВНЗ. Ці питання в Україні були і є не вирішеними.

Тож підсумуємо викладене. Болонський процес не є обов’язковою моделлю інтеграції української системи освіти у європейську, оскільки втрата специфіки, особливостей національної для освіти України матиме надто не прогнозовані, а то й негативні наслідки. Це зовсім не гіперболізація ситуації, а об’єктивна реальність.

Маємо подбати про справді інноваційний розвиток національної системи освіти, виходячи найперше з власного історичного досвіду, власних потреб людини і суспільства. Для справді перспективної, відповідно до Болонського процесу, модернізації системи освіти в Україні необхідно було б вжити такі невідкладні, конкретних заходи:

— прийняти принципово нові редакції Законів України «Про освіту», «Про вищу освіту», «Про наукові ступені і вчені звання», аби виключити будь-які можливості авторитарного втручання однієї особи або групи осіб у справу функціонування освіти і науки. Ліквідувати монополізм, корупцію та забезпечити демократичний розвиток національних освіти і науки. Прискорити прийняття законів України про інтелектуальну власність та кредитування молоді у сфері освіти;

— розробити досконалу систему підготовки і підвищення кваліфікації вчителів, викладачів ВНЗ, спеціалістів з вченими ступенями, розширити форми заохочення, симулювання їхньої праці;

— реорганізувати НАН України, ліквідуючи галузеві АН, докорінно перебудувати систему присудження наукових ступенів і звань, вирішуючи ці завдання безпосередньо у провідних ВНЗ і наукових установах України;

— докорінно змінити систему ліцензування й акредитації освітньої діяльності, зробити її прозорою, доступною, демократичною за збереження високого рівня фахових вимог;

— запровадити систему освіти на основі двох ключових навчальних циклів: дипломного та післядипломного. Кінцевим результатом другого навчального циклу має бути вчений ступінь магістра та/або кандидата наук, як і в багатьох країнах Європи;

— подбати про розвиток освіти і науки за рахунок різних джерел фінансування, про збільшення державних видатків на ці сфери та зміцнення матеріальної бази ВНЗ.