Щоб сади вишневі не цвіли

Пресслужба «Українці Москви» повідомила про руйнування єдиної на всю Росію бібліотеки української літератури. Справді, з роботи звільнено вісім працівників, зокрема засновника бібліотеки. На звільнені місця прийшли і приходять кадри, дуже далекі від української літератури і культури.

За зовсім короткий відтинок часу навколо єдиного на всю Російську Федерацію осередку української культури вже стільки наплетено інсинуацій, що даєшся диву. Хочеш чи ні, але вже віриш, що акції «мєстних чиновників» навколо української бібліотеки входять у плани влади і спецслужб, спрямовані на культивування в російському суспільстві страху і послуху, на реалізацію гасла «Росія — для русскіх». Бридко і гидко. У третьому тисячолітті християнської цивілізації в Росії практикуються ординські порядки. Значна частина читачів, переконаних, що бібліотека перебуває під наглядом спецслужб, перестала відвідувати бібліотеку, а частина, відвідуючи бібліотеку, ухиляється заповнювати на себе будь-які бібліотечні формуляри, бо, крім зачистки кадрів самої бібліотеки, в Москві вже є факти звільнення з роботи (з державної служби) окремих її читачів. Звільняють під виглядом скорочення штатів, через відкритий тиск та погрози, під нашіптування про засилля хохлів і жидів. Ось як це було в одному з виконавчих органів уряду Москви: «Пишіть заяву про звільнення і без скарг. Ми з Прокоф’євим (Прокоф’єв — начальник управління кадрів мерії) зітремо вас у порох і змішаємо з лайном. А потім скаржтеся хоч в ООН». Або: «Пишіть заяву на звільнення, інакше ми вас доведемо до інфаркту — у вас же хворе серце». Запитую у звільненого: «Чому ж так немилосердно ставляться до людей? І де був колектив, робоча комісія?». На що співрозмовник відповів: «У департаменті склалася сімейна команда. Як у пензенському колгоспі: все керівництво — і голова, і комірник — родичі. У них державна служба на сімейному підряді. Як і в уряді Росії. Хіба ж у такому департаменті можна апелювати до закону!». Ось у таких умовах вимушені працювати, жити і задовольняти свої культурні потреби українці Москви, справні платники податків, законослухняні громадяни Росії, які навіть самим фактом організації національних заходів вносять вклад у формування позитивного іміджу російської столиці. А тому дивно, що таке чиниться проти бібліотеки.

Можливо, всі оті ксенофобські і українофобські інсинуації мають якісь банальні причини. Може, патріоти-сексоти, нашіптувачі, кляузники таким чином вирішують свої меркантильні справи: одному потрібно зайняти чуже місце, іншому — влаштувати на роботу свого родича чи знайомого, а хтось (що теж водиться) боїться свідка своїх зловживань на роботі. Багато з «місцевих» просто не люблять розумніших, більш досвідчених, хто має власну гідність. Крім того, отримавши індульгенцію з самих федеральних верхів на організацію патріотичних дій, «патріоти» займаються самодурством. На порядку денному в Російській Федерації — закон про заборону приймати в деякі органи людей з подвійним громадянством. Можна бути певним, що цей закон у мерії Москви, в департаментах, префектурах, управах виконуватимуть вельми завзято.

А може, собаку зарито у російському бюрократизмі? Якийсь там новоспечений чиновник вирішив за рахунок Української бібліотеки свої сімейні справи. Написав довідку «куди слід», залякав владу «помаранчевими шкірками під березами» і напустив диму аж у міжнаціональні відносини. Згори відреагували: директором бібліотеки призначили свою людину, щоправда, без будь-якого знання української літератури, не кажучи вже про володіння українською мовою. Ось так на підставі «довідки» того маніакального чиновника в спецслужбах Росії завели і тримають в трезорі важливу справу про «помаранчеві шкірки». Пишуть доповідні. Шлють директиви «Газпрому» і послу Чорномирдіну. У бібліотеці здійснюють «зачистку». Своєю чергою, стривожені читачі бібліотеки пишуть листи в газети, до президента та його намісників, до парламенту та до уряду. Ті листи отримують високі чиновники в урядах Москви і Росії і чешуть потилиці. Але, щоб не втратити нинішні дуже високі оклади, відписуються. Нащо воно їм, якщо тут замішані ФСБ і ГРУ? Вочевидь, вони мали б думати, що та бібліотекарка — спеціальний агент ФСБ чи ГРУ з особливим дорученням.

Новопризначена директорка встигла «посприяти» звільненню з роботи вісьмох працівників, прилаштувала в бібліотеку своїх: одного — столярем, доньку (півроку на роботі немає), свою знайому на посаду музичного (?) працівника (навряд чи для пропаганди української музики; раніше українському хору під керівництвом В.Скопенка директорка відмовила надавати приміщення для репетицій). У приміщенні бібліотеки почали проводити вірменські поетично-музичні та музично-поетичні вечори бардів з Москви та Підмосков’я. Ліквідували історичний теоретичний семінар та Клуб шанувальників історичної книги. Про історію України і українську культуру українцям розповідають люди, дуже далекі від української історії і культури. Все це свідчить про те, що йдеться не просто про хибне розуміння гуманітарних потреб українців Москви і ролі єдиного осередка української культури у величезній Федерації, де проживають мільйони українців.

Запитую у чільного чиновника Комітету з культури Москви: «Хто ж це у вашому комітеті до таких дурниць додумався?». На що той відповів: «Не втручайся у їхні справи. Там у них все не так просто». Керівна людина натякнула на ФСБ. Отож керівництво департаменту і мер Москви Юрій Лужков знають про інсинуації навколо Бібліотеки української літератури, як і федеральні чиновники, надаючи процесу ліквідації бібліотеки зелене світло.

У Російській Федерації практично нічого не робиться для підтримки української культури, книги в Росії. Хіба можна порівнювати наявні витрати на культурні потреби українців у Росії з витратами в Україні на російську культуру? У нормальній країні таке ставлення до єдиного закладу культури багатомільйонного народу, що проживає в ній, могло б викликати сором в інтелігенції та й ширшого загалу. А що в Росії? Бешкети молодиків, які ніколи не тримали в руках української книги, проти Української бібліотеки. В Росії немає жодного українського періодичного видання. У нормальній країні для мільйонів людей (платників податків і виборців) вже давно організували б теле- і радіопередачі, відкрили видавництва тощо. А в Росії борються з паростками самоорганізації братського народу. Адже літературні вечори, лекторії, концерти, що їх організовували в бібліотеці, були для українців Москви і Росії як духовна терапія. Люди приходили в бібліотеку, сповнюючись почуттям рідної домівки. Вона була притулком для українського населення Москви. Та й рівень проведення різних заходів у бібліотеці був настільки високим, що мало яка московська бібліотека здатна на заходи такого рівня. Як може такою бібліотекою керувати людина, якій вороже все українське?

Нині цинічно замовчують про анонімні телефонні погрози, вбивства активістів українських громад та журналістів. Ось така деталь. Якщо комусь з українців, тут, у Москві, прийде в голову принести на роботу запрошення чи то на концерт українського хору, чи то на літературний вечір у бібліотеку, — обов’язково хтось сичатиме: «націоналіст», «хохол», «бандерівець». Незрідка з усіма кадровими наслідками. Один з керівників української громади Москви, відомий вчений, спеціаліст найвищої кваліфікації у своїй галузі зізнався: «Загрожують, і не тільки по телефону. А у нас є діти, внуки».

Порушення гуманітарних прав українців в Росії — давно незаперечний факт. Ось тут у зв’язку з порушенням прав українців у Росії варто було б через газету запитати Петра Симоненка, Наталію Вітренко, Віктора Януковича та інших стійких і непохитних друзів Росії: «Чому вони не вважають за потрібне потурбуватися за життя українців у Росії?» Адже вони ставлять в основу своєї політики дружні відносини України з Росією. Як можуть «проросійські сили» проголошувати гасла про права «російськомовних» людей в Україні і нехтувати правами українців у Росії? І що то за політики? Звичайні маріонетки? Можна було б запитати у російськомовних письменників України: «А ви, інженери людських душ, чому води в рот набрали? Чи може ви обмежені у своїх правах читати і писати російською мовою в Україні? Чому ви, які народилися в Росії, а живете в Україні, користуючись всіма правами на російську мову, книгу, ЗМІ, соромитеся звернутися зі своїм словом до владних структур Москви, Російської Федерації на захист прав українців в Москві і Росії?» У такому ставленні російської влади до українського життя в Росії є ще одне пояснення. У сучасній Україні політичні сили, підприємці, влада не розуміють ролі своєї діаспори в Росії. Звідси значною мірою проблеми українських політиків, бізнесу і влади на теренах Росії. Паритетність у гуманітарній сфері для міждержавних відносин — не порожній звук. За роки «дружби» простори Московщини та прирощених до неї земель встелено вихідцями з України. Скільки тут їх, приречених на рабську працю в неогулагах!

Як на мій погляд, українцям Москви за такого ставлення до українців та української культури потрібно відмовитися від позірного «московского гостеприимства». Українська бібліотека могла б функціонувати в Українському культурному центрі на Арбаті й утримуватися коштом України. По суті, там потрібно лише приміщення для книгосховища та один-два працівники. Адже в Культурному центрі бібліотека існує. В книгарні можна було б здійснювати і передплату на українську періодичну пресу. Та милостиня, що її дає на українську культуру Москва і Росія, українцям не потрібна — це принизливо. Вона потрібна більше самій Москві для демонстрування свого «великодушия». А коли немає в тому щирості, то ситуація глуха і безперспективна. Краще не брати оте «подаяние», що вже давно стало кісткою в горлі. Микола Гоголь був геніально пророчим: таке побратимство козакам на шкоду (епілог повісті «Страшна кара»). Лише сама Україна має дбати про своє духовне життя, клопотатися тим, щоб її голос чули розсіяні у неосяжних просторах Росії українці, і щоб їхні голоси «лилися до Києва» (як у «Слові о полку Ігоревім»).

Олександр Винниченко
 Москва