ОБ’ЄДНАНА ЄВРОПА

(Продовження. Початок у попередніх номерах)

Вето де Голля не стало безрезультатним і для самого Співтовариства. Його діяльність було фактично паралізовано на кілька місяців, що призве­ло, зокрема, до затягування підписання конвенції в Яунде. Нідерланди на­віть провели невдалу (через негативну позицію К.Аде­науера) спробу сфор­мувати спільну позицію п’яти держав на противагу Франції. Бельгія і Нідер­ланди пішли ще далі, запропонувавши Великій Британії об’єднатися з п’ятьма країнами Співтовариства на основі плану Фуше по лінії політично­го співробітництва і сформувати політичний союз за участі Великої Британії, Німеччини, Італії та країн Бенілюксу. І хоча Співтовариство про­довжувало виступати як єдине ціле, атмосферу довіри між його членами було порушено.

Особливо яскраво це проявилося на прикладі Німеччини, яка 14 січня 1962 р. погодилася з принципами Спільної сільськогосподарської політики ЄЕС, розраховуючи на згоду Франції щодо вступу Великої Британії. Це був свого роду компроміс, який передбачав узгодження основних положень ССП ще до прийняття Великої Британії до ЄЕС. Вето де Голля означало порушення цієї домовленості. Реакцією Німеччини була 1 квітня 1963 р. пропозиція запровадити у відносинах країн Співтовариства принцип «син­хронізації», тобто підтримки балансу національних інтересів країн-партнерів (будь-яка поступка передбачала виграш в подальшому). І хоча цей принцип практикувався з самого початку існування Співтовариства, його реалізація до цього часу грунтувалася на взаємній довірі. З цього моменту пропонува­вся метод рівночасного обміну. Саме звідти бере початок техніка перегово­рів, яка сьогодні має узагальнену форму «пакетів», тобто формування блоку різних питань, які дають можливість одночасно задовольняти вимоги всіх партнерів. Таким чином, поступово акцент зміщувався від пошуку глоба­льного забезпечення спільних інтересів до необхідності встановлення рів­новаги між поступками та надбаннями кожного члена Співтовариства. Першим реальним кроком у цьому напрямі була спроба врівноважити розвиток між ССП, яку підтримувала Франція й остаточне врегулювання якої мало завершитися 31 грудня 1963 р., та визначенням позиції ЄЕС щодо торговної політики, на якій наполягали Німеччина та Нідерланди. 10 травня 1963 р. Рада міністрів ЄЕС прийняла рішення щодо синхронізації процесів становлення сільськогосподарської політики та формування комунітарної політики в ГАТТ. У результаті складних переговорів, які тривали до грудня 1963 р., було прийнято «мораторій», який передбачав, з одного боку, затвердження положень ССП, з другого — формування спільної, відносно ліберальної позиції на переговорах з тарифів. Це був компроміс між позицією Німеччини та Нідерландів, що відстоювали більш вільний ім­порт до ЄЕС промислових та сільськогосподарських товарів з третіх країн, та Францією, яка схилялася до більш протекціоністських заходів у промис­ловості та сільському господарстві.

У результаті досягнутого компромісу Європейському співтовариству вдалося виступити єдиним фронтом на переговорах з тарифів у ГАТТ у Женеві з 4 травня 1964 р. до 15 травня 1967 р., що отримали в історії назву «раунд Кеннеді». Це були найважливіші міжнародні торговельні переговори сво­го часу, які охоплювали 80 % світової торгівлі і в яких брали участь 40 кра­їн. Основна мета переговорів полягала в скороченні на 50% митних тари­фів на промислові товари. Переговори були досить складними, оскільки тарифи країн ЄЕС (12,8%) і без того в середньому були нижчими за аме­риканські (17,8%) та британські (18,4%). Результатом переговорів було загальне скорочення тарифів на 35% протягом п’яти років (до 1 січня 1972 р.), що становило 6,9% для ЄЕС, 11,1% — для США, 11,6 % — для Великої Британії та 10,1% — для Японії, і фактично перетворювало Спів­то­вариство на зону з найменшими протекціоністськими бар’єрами. Важливим результатом «раунду Кеннеді» було утворення широкої зони з низькими та­рифами, до якої входили індустріально розвинені країни. Тим самим дещо стиралися межі між західноєвропейськими країнами, що входили до Спів­товариства та Європейської асоціації вільної торгівлі. Крім того, перего­вори в межах «раунду Кеннеді» консолідували країни ЄЕС, які, незважаючи на розбіжності в економічних інтересах, інституційну кризу 1965 р., висту­пили єдиним фронтом, заявивши про себе як про важливого світового тор­гового партнера.

Одним із не менш важливих результатів «раунду Кеннеді» було віднов­лення інтересу з боку Великої Британії щодо вступу до Співтовариства. Гарольд Вільсон, що став прем’єр-міністром Великої Британії після перемо­ги лейбористів на виборах 15 жовтня 1964 р., попри свою попере­дню негативну оцінку наслідків вступу до ЄЕС, швидко зрозумів, що для Великої Британії не існує альтернативного шляху розвитку. Зв’язки з краї­нами Співдружності, за розвиток яких так активно виступали лейбористи, продовжували скорочуватись. І хоча з країнами ЄАВТ обсяги британської торгівлі зростали (у кінці 1966 р. були повністю скасовані митні тарифи на промислові товари), її темпи все ж були повільніші, ніж з країнами Співто­вариства. Окрім економічних інтересів, таких як розширення ринку для промислових товарів, стимулювання конкуренції, які активно підтримували представники промислових кіл, Велику Британію дедалі більше цікавили полі­тичні фактори. Участь у Співтоваристві дала б моживість Великій Британії ві­дігравати в ньому одну з керівних ролей і, одночасно, особливо в умовах вій­ни у В’єтнамі, зменшити залежність від США, яка після угод в Нассау значно зросла. До того ж, після того, як де Голль виступив проти федералістської концепції розвитку Співтовариства та мажоритарної системи голосування, вступ до Співтовариства вже не загрожував британському суверенітету.

У цих умовах, на відміну від 1961 — 1963 рр., більшість британського сус­пільства сприятливо оцінювала перспективу вступу Великої Британії до Співтовариства. Е.Хіт, що став лідером консервативної партії в липні 1965 р., критично проаналізувавши невдачі 1963 р., вважав, що їхньою основною причиною було обмеження переговорів лише економічною сферою. На цей раз він пропонував включити до переговорів проблеми зовнішньої політики та оборони. Е.Хіт пропонував навіть провести реорганізацію НАТО та сфор­мувати її європейську основу на базі франко-англійського ядерного співро­бітництва. Г.Вільсон обережніше підходив до перспективи вступу Вели­кої Британії, погоджуючись лише на більш-менш прийнятні умови шести країн Співтовариства, які б не обмежували британський суверенітет у пи­таннях зовнішньої політики та оборони. Тобто питання вступу в ЄЕС у політичних колах Англії та й усієї Західної Європи залишалося одним з найактуальніших.