Без мови не буде України

Нікому не потрібно зайвий раз доводити, що мова — інструмент розуму, а звідси — запорука добробуту та щастя. Як говориш, так і мислиш, так і живеш. Без рідної мови не може бути держави. Вона забезпечує нації самобутність, гідність, інформаційний суверенітет, суспільну цілісність, згуртованість і єдність, творчий потенціал і поступ.

Брутальними методами указів та циркулярів століттями вбивали  душу українського народу. Свідченням цього є невизначене у часі панування російської мови в Києві, Харкові, Донецьку, Полтаві, Одесі тощо.

Аж до 90-х років минулого століття тривало гвалтування української мови. Помітні зміни у мовній політиці відбулися тільки після проголошення незалежності України. 1991 року, аби повернути українську мову до харківського правопису, було організовано Міжнародний конгрес україністів, а 1994-го — при Кабінеті Міністрів України Національну правописну комісію, до якої  увійшли видатні українські мовознавці  діаспори   Юрій Шерех-Шевельов (США), Андрій Горняткевич (Канада) та інші. Паралельно створюється інша робоча група на чолі з директором Інституту української мови НАНУ Василем Німчуком, у якій працювали Олександр Пономарів, Іван Вихованець, Ніна Тоцька, Григорій Півторак та інші. Але значних успіхів досягнуто не було, влада чинила несамовитий опір Харківському правопису. Мова не мала можливості розвиватися на рівні науки.

Наприкінці 90-х років минулого століття залишився чи не єдиний український острівець: Всеукраїнське товариство ім. Т. Шевченка «Просвіта», яке й видало брошуру з новим правописом. У передмові до неї сказано: «Державна мова України повинна мати власний правопис, а не повторювати правописні недоладності колишньої метрополії».

Сьогодні ситуація змінилася. Тепер українська мова є обов’язковою для вивчення. Але постає запитання: як же це вплинуло на мовну ситуацію в суспільстві? Якщо звернутися до статистики, то, згідно з  переписом 2001 року, українську мову вважали рідною 67,5% населення України, що на 2,8% більше, ніж за даними перепису 1989 року. На Заході — 93,55%, у Центрі та на Північному Сході — 83, 58%, на Південному Сході та Півдні — 61,29%. І лише у Криму та Донбасі ті, хто вважав рідною українську, становили меншість. 22,21% і 76,88% назвали рідною російську.

Важливо, що двомовними в Україні є переважно етнічні українці та ті, хто вважає рідною мовою українську. Етнічні росіяни та ті, хто рідною мовою називає російську, є одномовними.  Українці здебільшого обстоюють пріоритети саме для тієї мови, яка відповідає їхній національній ідентичності чи домінує в регіоні їхнього проживання, а це, своєю чергою, призводить до поділу суспільства за мовною ознакою. Крім того, мовне питання штучно політизується і ще більше загострює проблему. Особливому загостренню   сприяли активні спекуляції політичних сил мовними гаслами у виборчих кампаніях.

У багатьох сферах присутність української є вкрай низькою або  тяжіє до нуля, наприклад, у бізнесі, інтернеті, сфері послуг, виробництві телесеріалів тощо. Втішає ситуація у сфері освіти. За даними Центру Разумкова, протягом 1995—2000 років кількість студентів, які навчаються українською мовою, зросла з 55 до 80%.  У 2005/2006 навчальному році 85,5% студентів ВНЗ I-II рівнів акредитації (коледжі, технікуми) навчалися українською. Приблизно така ж ситуація і у ВНЗ III-IV рівнів акредитації (інститути, університети — 82,1%).

Що ж до середньої школи, то,  згідно з  офіційними даними Міносвіти, ситуація характеризується такими показниками: у сільській місцевості україномовними є 91,34% шкіл, а в містах — лише 61,86%. У Севастополі та Криму майже немає українських шкіл. Для значної частини учнів і студентів школа є єдиним місцем, де вони хоча б частково перебувають в українському мовному середовищі. Однак не слід забувати, що школа україномовна тільки під час занять, решту ж часу діти та вчителі спілкуються тією мовою, яка є поширенішою у тій місцевості.

Останнім часом помітно зросла частка української мови на телебаченні. Але російськомовними залишаються найрейтинговіші програми, які збирають найбільшу аудиторію, а саме телесеріали, гумористичні передачі, концерти. Цілком національними є  лише  УТ-1 та державні обласні телерадіокомпанії, які мають вкрай низькі рейтинги та незначну аудиторію.

За останні два-три роки відчутно збільшилася і кількість україномовного музичного продукту в шоу-бізнесі. Хоча на FM-радіостанціях все одно домінує російськомовний музичний продукт.  Що ж до друкованих ЗМІ, то в країні виходять тільки дві загальнонаціональні щоденні газети винятково українською мовою — «Україна молода» та «Газета по-українськи». Ще кілька щоденних газет виходять паралельно двома мовами.

Найтиражованіші  щоденні видання («Факты», «Сегодня», «Комсомольская правда», «Вечерние Вести») виходять лише у російськомовному варіанті.

Протягом десяти років річний наклад україномовних журналів скоротився з 70% у 1995 до 19% у 2005 році.  Що ж до сегмента так званих глянцевих журналів, то тут україномовного продукту майже немає. У деяких регіонах Півдня та Сходу україномовної преси майже зовсім немає у мережі розповсюдження.

Вкрай повільно оживає україномовна література.  2006 року в Україні видано 1,2 книги на людину.  Громадяни купують переважно навчальні та наукові книги державною мовою. Виявляється, що  2006 року в нашій країні видали 15 800 книг за назвами. Це абсолютний рекорд для незалежної України. Ще 2000 року Книжкова палата нарахувала удвічі менше.

Зрушено з мертвої точки питання поширення української мови в кінотеатрах та відеопрокаті. Хоча переважна більшість фільмів іноземного виробництва і розповсюджуються вони у російськомовному варіанті. На сьогодні майже 80% з них дублюються українською мовою, це також можна вважати певним досягненням мовної політики  країни.

Українська мова є панівною у роботі центральних органів влади. Нею готуються та ухвалюються закони та інші акти, проводяться офіційні засідання. Значна, якщо не переважна частина політиків та чиновників, говорять українською під час публічних заходів. Звичайно, над нею ще треба працювати і працювати, та все ж таки це вже дещо.

Сьогодні з впевненістю можна сказати, що становище української мови в нашій державі поліпшилося, розширилася сфера її вживання. Повільно, але впевнено формується україномовне середовище. І нехай ці темпи не лякають занадто радикально налаштованих громадян, які хотіли б миттєвих змін ситуації, бо неможливо негайно змінити те, що складалося століттями. І нехай не дратує відродження української мови і поява її у ширших сферах тих, хто звик до російськомовної монополії, бо знання рідної (державної) мови не обмежує можливості вивчати інші мови — споріднені та неспоріднені. Загальновідомий вислів «Скільки знаєш мов — стільки разів ти людина». А нам українцям варто пам’ятати, що лише рідна мова допоможе не тільки зберегти національну самобутність, а й забезпечити українській державі її майбутнє.