Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Який авторитет Кабміну від міністрів-соціалістів?

Пересічні громадяни незалежної України повинні знати, в чих руках їхні долі, а особливо ті, що працюють у таких галузях, як транспорт і зв’язок, або просто користуються їхніми послугами.

Йдеться про Миколу Рудьковського — міністра транспорту та зв’язку в уряді Віктора Януковича.

М.Рудьковський народився 18 грудня 1967 року в селі Старий Биків Бобровицького району Чернігівської області. 1985 року розпочав навчання на історичному факультеті Чернігівського державного педагогічного інституту ім. Т.Г.Щевченка та закінчив кілька курсів. З 1991-го до 1994 року жив в Австрії (чому саме там — окрема тема), де спочатку працював у австрійських компаніях, а потім заснував свою торговельну компанію у Відні. Кілька місяців віце-президентом цієї компанії за сумісництвом працював Володимир Тандура. Офіс представництва компанії базувався в Києві.

За словами самого М.Рудьковського, під час президентських виборів 1994 року він на рахунок виборчого штабу кандидата в Президенти України Леоніда Кучми перерахував круглу суму в доларах США. А тому після виборів 1994 року Микола Миколайович прибув до України та пред’явив людям Л.Кучми документ, що підтверджував факт перерахування коштів на рахунок виборчого штабу Леоніда Даниловича, а також зажадав працевлаштування згідно з його заслугами. Рудьковського з певними ваганнями прийняли на роботу до Адміністрації Президента України на посаду головного консультанта. Ще тоді в нього виникла проблема з відсутністю диплома про вищу освіту та хоч якогось досвіду роботи на державній службі. (Уважні дослідники біографії «героя» пригадують, що у заяві-анкеті, поданій до Дніпровського РУ ГУ МВС України у Києві у січні 1998 року, Рудьковський вказав, що «з січня 1993 до серпня 1994 року працював... інструктором Чернігівського облвиконкому на вул. Свободи, 9; тобто він, оформлюючись на роботу до Адміністрації, подав, крім довідки з Чернігівського державного педінституту ім. Т.Г. Шевченка про закінчення кількох курсів, ще й фіктивну довідку про роботу в Чернігівському облвиконкомі). Микола Миколайович зрозумів: щоб потрапити на більш-менш пристойну посаду до держустанови, треба мати як мінімум диплом про вищу освіту, і він вирішує питання поновлення в альма-матер та негайного закінчення цього ВНЗ.

Завдяки своїм землякам-вчителям і насамперед Миколі Рудьку (народився в м. Бобровиця на Чернігівщині, пройшов шлях від декана Чернігівського державного педагогічного інституту ім. Т.Г.Шевченка до керівника Управління з питань громадянства Адміністрації Президента України; з 2004 р. — Генеральний Консул України в Санкт-Петербурзі) та Володимирові Тандурі (народився в с. Журавці Варвинського району на Чернігівщині; заступник голови Чернігівської облдержадміністрації з гуманітарних, соціальних та політико-правових питань) М. Рудьковський у березні 1996 року поновлюється на навчання в педінституті і через два місяці, у травні, вже отримує диплом про закінчення вищого навчального закладу.

Будучи за кермом автомобіля, 14 серпня 1996 року Рудьковський здійснив наїзд на 22-річного велосипедиста в Харківському районі Києва, від чого той на місці пригоди помер. Тоді справу про цей факт через кілька днів поспішно закрили, але роботу в Адміністрації Президента України довелося змінити. Микола Миколайович перейшов працювати туди, де крутяться живі гроші. З 1996 до 1997 року він працює в Держінвесті України, а з січня 1998 року — заступником голови Правління АТ «Укргазпром».

Упродовж 1992 — 2000 рр. в Управлінні організаційної роботи та кадрової політики Адміністрації Президента України на відповідальних посадах працювала Тетяна Літошко (зараз — Прокопенко), що народилася в Бобровицькому районі в с. Нова Басань, яка дуже добре обізнана з подробицями біографії земляка Рудьковського і може пролити світло на її білі плями.

Набравшись грошей та досвіду як дурити людей, а також обтяжений потребою депутатської недоторканності, Микола Миколайович вирішив, що вже настав час йти в народні депутати України. Завдяки команді, яка працювала на Рудьковського під керівництвом В.Тандури, вибори 29 березня 1998 р. у Козелецькому виборчому окрузі №208, що на Чернігівщині, принесли йому найбільшу кількість голосів — 25525, або 19,51%. Всього у виборчих перегонах у цьому окрузі брали участь 18 кандидатів. Серед них були і Віталій Масол (за 11977 голосів, або 9,15%) та Петро Шейко (за 7483 голосів або 5,72%).

Однак не так сталося, як гадалося? З березня 1998 року в газеті «Голос України» (№ 40) було надруковано статтю П.Шейка «Герої» нашого часу». В ній він розповідав про детективну біографію свого земляка Миколи Рудьковського.

Найбільший переполох стаття викликала в Чернігівському державному педагогічному інституті ім. Т.Г.Шевченка. До цілодобової роботи залучили найдовіреніших осіб. У короткий термін треба було переробити та доробити необхідні документи, написати ненаписані студентом Рудьковським різні письмові роботи. Ректор Олександр Явоненко пережив цю подію як страшний сон.

Що ж до навчання Миколи Рудьковського в Російській економічній академії ім. Плеханова в 1988/1993 роках, то П.Шей­ко звертався до тодішнього Посла України в Російській Федерації та ректора цього ВНЗ. Відділ кадрів ректорату академії надіслав йому коротку відповідь, що Микола Рудьковський у списках студентів, які закінчили академію 1993 року, не значиться. Надійшла відповідь і від посольства, де повідомлялося, що громадянин Рудьковський не закінчував цей ВНЗ 1993 року.

У липні 1998 року Чернігівський обласний суд не визнав М. Рудьковського громадянином України. Вибори були визнано недійсними, відповідно до частини 8 статті 43 Закону України «Про вибори народних депутатів України».

Після гучного провалу на виборах до парламенту третього скликання Микола Миколайович намагався якось залагодити ситуацію через Леоніда Даниловича. Але гарант Конституції України не міг допустити таких порушень, на які його хотів штовхнути М.Рудьковський. У виборчому окрузі відбулися повторні вибори, але без участі в них Миколи Миколайовича. М.Рудьковський зараховує Л.Кучму до своїх найзапекліших ворогів і починає пошук виходу на Сан Санича Мороза, в якого ворогом №1 був також Леонід Данилович. Наприкінці 1998 року йому це вдається зробити з допомогою Юрія Луценка. М.Рудьковський швидко формально стає помічником-консультантом народного депутата України Валентини Семенюк, а фактично одним з головних фінансистів О.Мороза. Голову СПУ починають возити автомобілями тільки з гаража Миколи Миколайовича, а штатний помічник-консультант Олександра Олександровича Ю.Лу­ценко не встигає М.Рудь­ков­ському підставляти стільця. З 2000 року на різних заходах помічник-консультант М.Рудь­ков­ський намагається стати ближче до О. Мороза, або навіть між ним та Й. Вінським, або С.Ніко­ла­єнком. На його поведінку не вплинула навіть невдала спроба 2000 р. пройти до Верховної Ради України від одномандатного виборчого округу №64, що на Житомирщині.

У Cоцпартії ширилися чутки, що він має значно більші заслуги в боротьбі з Л.Кучмою, ніж всі соціалісти разом взяті, навіть заговорили про заміну Йосипа Вікентійовича на Миколу Миколайовича, але після «касетного скандалу» хитрий О.Мороз вніс іншу пропозицію: з листопада 2001 року М.Рудь­ковський — перший секретар Чернігівського обкому Соціалістичної партії України. Зміщений з посади Петро Полтко опинився в лікарні з серцевим нападом. Не витримало серце чудової людини та досвідченого партпрацівника такої наруги над обласною парторганізацією та й партією загалом. Соціалісти з досвідом відчули, що в голови партії почалася хвороба. Але це була звичайна підготовка до парламентських виборів 31 березня 2002 року. Микола Миколайович увійшов у список за №9. Пропозицію про №9 дав О.Морозу сам Станіслав Ніколаєнко. Мабуть, він не утримався від фінансової підтримки Миколи Рудьковського.

Таким чином, 14 травня 2002 року М.Рудьков­ський став народним депутатом України, а згодом — членом Комітету з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки. З 25 травня 2006 р. він — народний депутат України 5-го скликання, член фракції СПУ, один з ініціаторів входження в коаліцію з ПРУ. З 4 серпня 2006 р. — міністр транспорту та зв’язку України.

З часу появи М.Рудь­ков­ського на політичному Олімпі в засобах масової інформації писано-переписано про всякі правопорушення, допущені ним у різні часи, зокрема про його фальшиві дипломи. Всі дописувачі намагаються відлупцювати «неслухняного коня», але чомусь весь час б’ють по голоб­лях. Чи не знають, як бити, чи не хочуть?

Де міністри-соціалісти — борці за справедливість та законність разом з самим О.Морозом?

Невже головному освітянину Станіславу Ніколаєнку замало трьох дипломів про вищу освіту та диплома кандидата наук, щоб розібратися бодай з дипломами одного громадянина Рудьковського, а потім уже зводити рахунки з недержавними вищими навчальними закладами, де, на відміну від нашого «героя», молоді люди навчалися по 4 — 6 років, однак не можуть до цього часу отримати дипломи. Чому не спитали з тих, хто незаконно видав диплом, складав і видавав фальшиві документи, допомагав і допомагає приховувати правопорушення Миколи Рудьковського?

Який авторитет Кабінету Міністрів України від міністрів-соціалістів? Адже не секрет, що скоро випускники шкіл боятимуться вступати до вищих навчальних закладів, оскільки можуть не отримати дипломів, а пасажири зі страхом користуватимуться транспортними засобами.

На що сподівається Олександр Мороз? Невже він забув свій вислів: «Який піп — такий прихід». Адже на посаду міністра транспорту та зв’язку України Микола Рудьковський призначений Постановою Верховної Ради України №8 8-У від 4 серпня 2006 року, яку підписав О.О. Мороз.

Іван Андрієнко
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com