Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Об’єднана Європа

Еволюції позиції Великої Британії сприяли також і деякі зміни у підходах Франції до ідеї європейської інтеграції, пов’язані з приходом до влади де Голля. На відміну від керівників Четвертої республіки, де Голль виступав проти наднаціонального характеру європейського співробітництва, що знайшло своє відображення в запропонованій 5 вересня 1960 р. концепції «Європи держав». Такий підхід, фактично, збігався з британською позицією міждер­жавного співробітництва в політичній, економічній та військових сферах. Крім того, малі країни ЄЕС, такі як Голландія, продовжували прихильно ставитись до участі Великої Британії в європейській інтеграції. У Боннській декла­рації ЄЕС у липні 1961 р. підтверджувалась можливість «вступу до Євро­пейських співтовариств інших європейських держав». Переорієнтація позиції Великої Британії збіглася з приходом до влади в 1959 р. консерваторів на чолі з Г.Макмілланом. Кабінет Макміллана розгор­нув активну внутрішню та зовнішньополітичну роботу з метою домогтися входження Великої Британії до ЄЕС до 1 січня 1963 р., тобто до наступних загальних виборів. Вступ Великої Британії до ЄЕС до того, як була б ви­роблена загальна комунітарна політика, дав би змогу британському керівни­цтву впливати на її формування. В уряді важливі посади в липні 1960 р. обіймали прихильники зближення з ЄЕС, так звані «європеїсти»: Едвард Хіт — уповноважений в європейських справах; Дункан Сендіс — міністр Спів­дружності; Крістофер Соемс — міністр сільського господарства. Під час візи­ту до Вашингтона в квітні 1961 р. Г.Макміллан отримав підтримку пре­зиден­та Джона Кеннеді щодо своєї європейської політики. На фоні все більш незалежної політики деголлівської Франції, Вашингтон розглядав Велику Британію як фактор посилення свого впливу на ЄЕС та гарантію розвит­ку справжнього євроатлантичного співробітництва. Заручившись підтримкою США, Г.Макміллану вдалося переконати в необхідності такого кроку як країни Співдружності, так і країни ЄАВТ. Він пообіцяв останнім на зустрічі Ради міністрів 27—29 червня 1961 р. у Лондоні врахувати їх інтереси під час переговорів з ЄЕС та домогтися, тією чи іншою мірою, участі всіх країн-членів ЄЕАТ у Спільному ринку.

31 липня 1961 р. у Палаті громад Г.Макміллан уперше офіційно оголо­сив про рішення уряду розпочати переговори з країнами «малої Європи» про вступ Великої Британії до Європейських співтовариств згідно зі ст. 237 Римських угод. Пообіцявши зберегти за Великою Британією її специфічні інтереси в сільському господарстві та у відносинах із країнами Співдружно­сті та ЄАВТ, уряду Г.Макміллана вдалося домогтися ухвали своєї пропози­ції, незважаючи на опозицію правого крила консервативної партії та лейбо­ристів, які віддавали перевагу посиленню Співдружності націй, замість того, щоб входити до ЄЕС та намагатися трансформувати її зсередини. Офіцій­но заява на вступ Великої Британії до ЄЕС була оформлена 9 серпня 1961 р. Аналогічна заява була зроблена щодо ЄОВС та Євроатому 28 люто­го 1962 р. Проте надії на швидкий вступ були марними і цього разу.

Влітку 1961 р. розпочалася подача заяв нових претендентів на членство в ЄЕС. Майже одночасно з Великою Британією Ірландія 31 липня 1961 р. також подала заяву на вступ до ЄЕС. Тоді ж Рада Міністрів ЄАВТ висловила бажання країн-членів вступити до Європейського співтовариства або підписати з ним договори про асоційоване членство, що дало б змогу сформувати єдиний європейський ринок. 10 серпня 1961 р. до ЄЕС із заявою на вступ звернулася Данія (в ЄОВС та Євроатом — 16 березня 1962 р.), 30 квітня 1962 р. — Норвегія. Австрія ( 12 грудня 1961 р.), Швеція, Швейцарія (15 грудня 1961 р.), Португалія (18 травня 1962 р.) звернулися до ЄЕС з пропозицією підписати угоди про асоційоване членство.

У більшості країн ЄЕС реакція на перспективу розширення Співтовариства була позитивною. Країни Бенілюксу вбачали в цьому і економічні, і політичні переваги, маючи на меті таким чином компенсувати франко-німецьке домінування в ЄЕС. Схожою була і позиція Італії. У Німеччині також значно зросла кількість прихильників більш ліберальної концепції будівництва Європейського співтовариства. Вони поряд з представниками промислових кіл, які традиційно виступали за розширення експорту до Великої Британії та скандинавських країн, пов’язували його майбутнє з Великою Британією. Досить виважену позицію в цьому питанні займали прибічники канцлера К.Аденауера, які побоювалися, що вступ Великої Британії може послабити комунітарні структури, основані на франко-німецькому співробітництві.

Що ж до Франції, то її промислові кола та великі виробники сільського господарства, які вже зіткнулися з німецькою конкуренцією, не підтримували ідею розширення Співтовариства, побоюючись такого потужного суперника.

Офіційно переговори розпочалися 10 жовтня 1961 р. в Парижі. Вони відбувалися за досить складною схемою, яка лягла в основу всіх майбутніх переговорів щодо розширення Європейського співтовариства. За ініціативою Франції країни Співтовариства мали формувати на рівні Ради Міністрів спільну позицію щодо Великої Британії. Цей метод, попри складність (весь час необхідно було переривати переговори для спільних консультацій), потребував погодження позицій усіх країн — членів ЄС. Щоб уникнути неминучого в цьому випадку затягування переговорів, Ж.Монне запропонував Е.Хіту, який очолював делегацію Великої Британії, досягти передусім узгодження з принципово важливих питань, і цим забезпечити її вступ до ЄЕС. Всі інші проблеми, що стосувалися безпосередньо самої Великої Британії, вона могла б вирішувати вже будучи членом ЄЕС.

Проте уряд Г.Макміл­лана, не розраховуючи на швидкий прогресивний розвиток Європейського співтовариства і будучи пов’язаним внутрішніми зобов’язаннями щодо інтересів країн Співдружності та ЄАВТ і зростаючою опозицією в лейбористській і навіть самій Консервативній партії, схилявся до тактики детального обговорення кожного елемента митного союзу. Такий метод мав значну ваду: затягування переговорів та віддалення терміну вступу, у той час як Співтовариство продовжувало стрімко розвиватися без врахування інтересів Великої Британії. Так, 14 січня 1962 р. було нарешті прийнято Спільну сільськогосподарську політика ЄЕС та ухвалено перехід до другого етапу перехідного періоду. Е. Хіт влучно охарактеризував цю ситуацію як переговори «на рухомих сходах».

В опублікованій у листопаді 1961 р. урядом Г.Макміллана «Білій книзі» сформульовано основні положення політики Великої Британії щодо європейської інтеграції та визначено три найважливіші проблеми її взаємовідносин з ЄЕС: торгівля з країнами Співдружності; спільна сільськогосподарська політика; відносини з країнами ЄАВТ.У серпні 1962 р., після кількох місяців переговорів, під час яких Велика Британія намагалася використати розбіжності в інтересах Франції та інших п’яти членів Співтовариства, було визначено основні позиції сторін. Велика Британія погоджувалася застосувати спільні зовнішні тарифи на промислові товари з країн «Білої Співдружності», відмовившись визнати асоційований статус, на зразок заморських територій ЄЕС, своїх азійських домініонів (Індія, Пакистан, Цейлон). Вона наполягала на праві поступової заміни імперських префе­рен­цій торговими договорами з ЄЕС. Країни Африки та Карибського басейну, що входили до Співдружності Великої Британії, мали б отримати асоційований статус в ЄЕС на зразок колишніх колоній країн «малої Європи».

Одночасно Велика Британія наполягала на вільному імпорті із Співдружності сировини (алюміній, свинець, цинк, папір) та таких продуктів сільського господарства, як зернові, м’ясо, молочні продукти. В сільськогосподарській політиці уряд Г.Макміллана погоджувався на заміну системи прямих субсидій англійським фермерам комунітарним принципом підтримки сільського господарства за рахунок завищених цін на сільськогосподарську продукцію, однак перехідний період мав тривати аж 12-15 років, та вільний імпорт сировини і зернових з країн Співдружності. Така позиція уряду Макмілана, як зазначив П’єр Жербе, створювала враження, «що не Велика Британія входить до Спільного ринку, а навпаки — ЄЕС входить до Співдружності».

Враховуючи досить схожі погляди Великої Британії та Німеччини щодо Спільної сільськогосподарської політики та внеску до бюджету ЄЕС, а також остерігаючись їхнього зближення на цій основі, Франція, попри опір п’яти інших членів ЄЕС, наполягала на остаточному прийнятті основних комунітарних положень до вирішення проблеми розширення Співтовариства. Характерно, що попри досить безкомпромісну позицію Великої Британії та невирішеність цілої низки важливих питань (сільськогосподарський імпорт з країн Співдружності; встановлення тарифів на сировину; відносини з країнами ЄАВТ; модифікація комунітарних інститутів) після зустрічі лідерів країн Г.Макміл­лана та де Голля в Парижі 2-3 червня 1962 р. Велика Британія, спираючись на підтримку своїх прихильників в ЄЕС, мала реальну можливість вступу до ЄЕС та подальшого вирішення перелічених проблем вже як член Співтовариства.

Так, однією з причин призупинення в квітні 1962 р, мандата Комітету Фуше було небажання Німеччини та Бельгії переходити до політичної інтеграції без участі Великої Британії.

Однак англійська тактика поступового та жорсткого обговорення всього комплексу питань, включаючи свої преференції в ЄЕС, призвела до затягування переговорів.

Орест Форко
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com