Основний Закон чи основа беззаконня?!

(Закінчення. початок у попередньому номері)

Далеко не випадково й те, що, проаналізувавши на рівні теорії ймовірностей можливість маніпулювання вибором виборця і депутата завдяки визначенню послідовності внесення кандидатур чи законопроектів М.-Ж. Кондорсе, який загинув від рук тих самих «безпосередніх демократів» — якобінців, якими пишався симоненківський ідеал видатного політика В. Ленін, виступав категорично проти того, щоб приймати Конституцію пар­ламентом, наполягаючи на установчих зборах. Він зазначав: «П’ятою частиною законодавства є сама конституція. Було б очевидним абсурдом надавати законодавчому корпусові, яку б форму він не мав, можливість змінювати її. Адже тоді нація реально втратила б щит супроти замірів законодавчого корпусу… зловживати своїм положенням».

Драматизм нинішньої передвиборної ситуації в Україні полягає в тому, що, якби хоч на мить припустити неймовірне — до наступного складу Верховної Ради прийдуть переважно компетентні чесні політики, які утворять коаліційну більшість, а потім сформують уряд, — немає як сподіватися на подолання не просто парламентської, а й загальнополітичної кризи.

 Справа в тому, що законодавчий орган, як свідчить Новітня європейська історія, у ситуаціях гострої системної кризи в принципі втрачає свою ефек­тив­ність через низьку мобільність і відсутність політичної волі у прийнятті відповідальних рішень. Ще раз повторюю, особливість парламенту як інституту пов’язана з колективною, а не персональною відповідальністю, а це суперечить нинішнім інтересам демократизації України. Адже хоч би хто був автором законопроекту, цей документ приймають колегіально (депутат завжди може заховатися за партійну дисципліну або навіть голосувати проти антинародних проектів законів, коли впевнений, що вони будуть ухвалені більшістю голосів).

Саме тому внаслідок ускладнення суспільного життя, що потребує гранич­но оперативної реакції на його зміни, в усіх розвинених країнах протягом ХХ століття неухильно зростає роль виконавчої влади і збільшується делегування їй законодавчої ініціативи парламентами. Симптоматично, що цей механізм під час підготовки «політреформи» навіть не обговорювався.

Я вже писав у «Персоналі Плюс» про те, що зовсім не випадково 25 квітня 2001 року, тобто незадовго до озвучення Л.Кучмою його ініціативи з парламентаризації укра­їн­ської влади, російські політологи почали вихваляти ідею парламентської республіки для України. Водночас у Росії з передвиборним гаслом переходу до «парламентсько- президентської» республіки виступив тоді ще не ув’язнений голова імперії «ЮкосСибнефть» М.Хо­дор­ковський (його негласно підтримали такі потужні олігархи, як Р.Абра­мович, О.Дерипаска, М.Фрі­­д­ман). Тоді як велика група російських експертів, об’єднаних у Раду національної стратегії, у своїй черговій доповіді наприкінці травня 2003 року, звертаючись до президента В.Путіна, порівнювали модель, запропоновану Ходорковським, з венеціанською олігархічною фінансово-паразитичною республікою дожів — прообразом майбутніх антинаціональних європейських олігархічних республік пізнішого періоду, категорично заперечуючи продуктивність такого парламентаризму. Тож давайте нарешті замислимося: яку саме Європу ми будуємо в Україні?

Пролема деміфологізації:

Передусім нагальною є деміфологізація свідомості самого глави держави, лідерів політичного мегаблоку «Наша Україна» — «Народна самооборона» та БЮТ. Що ж до ідеї головної передвиборної «фішки» про зняття депутатської недоторканності, яку вважають своїм «ноу-хау» практично всі основні політичні гравці, то вона — як і ідея скасування імперативного мандата, що перетворить парламентські фракції, за словами М.Ве­бера, на «партійні машини для голосування» в угоду «партійним босам» — нерозривно пов’язана саме з необільшовицькою міфологією про так звану пряму або безпосередню демократію, зведення функції депутата до звичайного делегата від «трудових колективів», а насправді раніше партійного, а зараз олігархічного начальства. Насправді ж, за фундаментальними принципами сучасного демократичного представництва, депутат має бути не просто захищений від переслідування за політичними мотивами, а й представляти інтереси жителів свого виборчого округу, а не певного економічного класу чи партії, за списками якої він обирається, відстоювати загальнонаціональні пріоритети, для цього, власне, й запроваджується гарантія його недоторканності.

Тож зовсім не випадково під час свого ганебного «засідання» — цього суто піарівського дійства — 4 вересня цього року залишки розпущеної Верховної Ради, обливаючи брудом своїх опонентів і намагаючись видати себе святішими за Папу Римського в обговоренні питання про зняття депутатської недоторканності, були вимушені визнати фіктивність власних декларацій про негайне легітимне позбавлення депутатського імунітету, позаяк, згідно зі статтею 80 Конституції України, «народним депутатам гарантується недоторканність».

Насправді для конструктивного вирішення проблеми делюмпенізації кадрового складу депутатського корпусу потрібно було хоча б на позачергових виборах, нарешті, скасувати пропорційну систему обрання «кота в мішку» за закритими партійними списками, яка, крім усього іншого, порушує конституційне право громадянина обирати і бути обраним до вищого законодавчого органу. Саме завдяки збереженню цього виборчого механізму «виборів без вибору» на нинішніх позачергових парламентських виборах у нас знову відбувається змагання не програм та ідей, як це неодноразово обіцяли засновники «пропорційки», а так званих політичних брендів, фактично торговельних марок лідерів ідеологічно аморфних політичних мегаблоків.

Про неподолані вади чистої пропорційної системи писали видатні політологи М.Вебер, М.Дюверже, а один з класиків сучасної політології Дж.Сарторі, який особливо наголошував на небезпеці запровадження такої системи у пострадянських країнах саме з погляду консервації антидемократичного складу і стилю роботи законодавчих органів.

Що ж до туманних міркувань нашого Президента у ЗМІ про необхідність створення двопалатного парламенту, чисельного скорочення Верховної Ради до 300 осіб (як і скасування депутатської недоторканності і запровадження імперативного мандату), то вони наразі лише повторюють головні положення кучмівського, за термінологією О. Мороза, «брехерендуму».

Не додає оптимізму і недавня спроба Ю.Тимо­шенко винести питання про доцільність прези­дент­ської чи парламентської республіки в Україні на всенародний референдум синхронно з достроковими виборами. Навіть якщо відкинути суто піарівські мотивації такої пропозиції, все це схоже на сумнозвісну більшовицьку революційну нетерплячку. Адже тому народу, задля якого, начебто, має проводитися референдум, так і не пояснили, чим асамблейна багатопартійна парламентська республіка відрізняється від міністеріалістської, прем’єр-парламентської або системи кабінету і яка з цих форм правління доцільніша для України. (Тим часом, за дослідженнями сучасних політологів, тільки у розвинених країнах нараховується не менше 20 так званих змішаних напівпрезидентських систем, які багато хто із фахівців, зокрема і я, вважає найперспективнішими з погляду забезпечення ефективності стратегічного і тактичного політичного управління).

Загалом ті, хто зараз претендує стати політичними спадкоємцями Майдану, так і не спростували брутальної дискредитації комуно-соціалістами самого інституту президентства (внаслідок чого кількість прибічників інституту ефективної президентської влади зменшилася до позначки, що робить результати пропонованого референдуму вкрай непередбачуваними). Навіть тепер, вимагаючи створення нової Конституції, вони так і не запропонували свого альтернативного проекту демократичної президентської республіки, який передбачає нову конфігурацію всіх гілок влади.

 Тим часом, наприклад, озвучене Президентом питання про створення Верхньої палати (не просто Верхньої палати, а саме Сенату, в тому форматі, в якому її намагався створити Шарль де Голь — як, за його словами, «видат­ну соціальну і духовну асамблею»), яка насправді не має нічого спільного з кучмівським проектом регіонально-кланової палати, є одним з ключових питань справжньої конституційної реформи.

Принагідно зазначу: без «прив’язки» адміністративно-територіальної реформи до проблеми бікамералізму — побудови вертикалі представницької, а не лише виконавчої, влади, яку увінчав би Сенат, реалізація проекту О.Мороза з розвитку місцевого самоврядування остаточно розвалила б Україну.

Все це наразі аж ніяк не схоже на справжній «стратегічний прорив» з оновлення суспільного ладу в країні. Тим більше, що навіть начебто розпочавши боротьбу з руйнівниками української дер­жав­ності, своєю сумнозвісною лояльністю та толе­рант­ністю Президент знову загнав ситуацію в глухий кут. Адже В.Ющенко так і не знайшов у собі мужності розпустити Верховну Раду на єдиній законній підставі — виникнення реальної небезпеки підриву Верховною Радою фундаментальних засад Конституції, а отже, державного суверенітету, територіальної цілісності, прав і свобод громадян, гарантом яких, згідно зі статтею 102 чинного Основного Закону, Президент наразі залишається. Припинення ж діяльності Верховної Ради відбулося за суто формально-бюрократичними мо­тивами: відсутність необхідного для її «нормальної» роботи кворуму. Внаслідок цього виникла реальна загроза чергового спускання на гальмах президентської ініціативи з реформи Конституції, збереження вкрай небезпечної ситуації двовладдя в країні.

Понад те, головні архітектори нових конституційних химер вже виступили зі своїми альтернативними моделями зміни політичного ладу в країні, який претендують обговорювати як мінімум паралельно з президентським проектом, наразі лише усно озвученими. Виникає реальна небезпека розчинення єдино можливої моделі національної влади у хаосі конституційних чернеток, за якими знову «на коліні», «в останню ніч» ліпитимуть абсолютно нежиттєздатний гібрид політичного устрою, а будівля української влади так і залишиться політичною вавилонською вежею.

Що ж до заперечення права Президента на розпуск Верховної Ради за антиконституційну діяльність, то воно безпосередньо випливає з уже згадуваної концепції не­від’єм­них прав. Згідно з нею, Президента у ситуації загрози державному суверенітету, спираючись на свої повноваження всенародно обраного глави держави, а отже, особи, якій надано фундаментальне право бути вищим сувереном і законодавцем (стаття 5 Конституції України), проявити політичну волю для ліквідації загрози самому існуванню держави.

Сьогодні ж ми спостерігаємо намагання тих, хто підірвав засади правової держави, повагу до Закону, приховати неухильне зниження ними, починаючи з абсолютно незаконних змін до Основного Закону, рівня легітимності української влади. Чого варте лише прийняття Закону «Про Кабінет міністрів», який вкотре змінив форму політичного правління країни вже не за ускладненою процедурою конституційних змін, а за процедурою прийняття звичайного законодавчого акту! (Тепер Ю.Тимо­шен­ко — мабуть, в полоні примари свого майбутнього прем’єрства — воліє не згадувати про ганебний факт голосування своєю фракцією за цей законопроект).

А заяви О.Мороза про завершення тіньового фор­мування 300 голосів для остаточного знищення інституту всенародного президентства, які нарешті спонукали В.Ющенка до розпуску Верховної Ради? А спроба протягти так званий законопроект про самоврядування в останній день роботи попередньої сесії, який насправді не мав передати владу народу, а вкотре змінив би фор­му правління в країні, гранично наближаючи її до радянського «народовладдя»?

Зараз у рекламному ролику «головний політреформатор» звинувачує Президента у прагненні стати новим Кучмою. Це не що інше, як намагання, відвертаючи увагу від палаючої на власній голові шапки, волати «тримай крадія!». Адже насправді конституційний переворот, у якому нині О.Мороз звинувачує В.Ющенка, він уже здійснював неодноразово!

Отже, розпустивши Верховну Раду, Президент мав негайно анулювати антиконституційні зміни до Конституції, скликати незаполітизовану Конституційну Раду, розробити і винести на всенародне обгорнення єдино можливий з погляду інтересів переважної більшості українських громадян проект Основного Закону ефективної відповідальної президентської влади.

Якби ще за часів — тепер майже остаточно втраченої — своєї всенародної підтримки В.Ющенко почав справжню політреформу не з гасел про ліквідацію депутатської недоторканності, а з ліквідації недоторканості президентської, і виніс на референдум затвердження положення про можливість оголошення імпічменту Президенту через механізм саме всенародного референдуму (право всенародного відкликання всенародно обраного глави держави є невід’ємним компонентом справжнього інституту Президента), переконаний, що народ підтримав би президентський проект Конституції, і Помаранчева революція стала б не предметом піарівських знущань, а справжнім, народним Святом Свободи.

Але, на превеликий жаль, цілком реальною є небезпека, що нова Конституція України і надалі залишатиметься заручницею політиканських ігор та ситуативної політичної кон’юнктури, тоді як засліп­лена міфами політична та економічна еліта, не зупиняючись навіть перед загрозами власному бізнесу та особистій безпеці, й надалі пилятиме під собою виконавчу гілку влади.