НЕВИДИМКА В-2 «SPIRIT»

У планах війни з Іраном американці особливу роль відводять своєму малопомітному супербомбардировальнику В-2, названому «Спіритом», тобто «Духом». Командувач авіаційним угрупованням генерал Ричард Хаулі ще 1997 року заявив, що здатність B-2 дуже точно скидати на цілі 16 керованих бомб за один бойовий виліт повністю змінила образ думок військових. Тепер вони думають, не скільки вильотів треба зробити, щоб знищити одну ціль, а про те, як відшукати ці цілі, які буде знищено єдиним літаком за один виліт.

У кожного свої турботи. З 1997 року багато чого змінилося. Сам «Дух» — вже не таємниця, оскільки американська контррозвідка викрила шпигуна, який встиг продати всі секрети стратегічного бомбардувальника в шість країн поспіль!

Звичайно ж, за секрети «Духу» платили не задля цікавості, а для вироблення протиотрути. Перше застосування одразу двох В-2 в Югославії не обійшлося без тривог і пригод, літаки довелося прикривати всіма силами союзницької авіації. Адже не жарт: «бомбер» коштує 1 млрд 157 млн доларів! І ця «зелень» могла б випаруватися від потрапляння снаряда звичайної зенітки.

Чому «Дух» такий немислимо дорогий? Точно відповісти на це запитання сьогодні важко. Можна тільки висловлювати припущення. Цілком можливо, що під завісою секретності, яка супроводжувала народження В-2, приховано кілька програм створення нових зразків літальних апаратів, наприклад, гіперзвукових. Всі величезні витрати списали на один В-2, ось і вийшла запаморочлива ціна, що перевалила далеко за мільярд.

В’єтнамська війна показала, що основний стратегічний бомбардувальник ВПС США В-52 «Стратофортрес» безнадійно застарів, і модернізація доцільна тільки для невеликої кількості літаків останніх серій. У грудні 1972 року під час нальотів на Ханой і Хайфон «стратосферні фортеці» зазнали таких втрат, що генералам довелося задуматися про новий бомбардувальник.

Було створено надзвуковий бомбардувальник зі змінною геометрією крила В-1А «Лансер» (“Улан», вершник зі списом). Його впровадження у війська було невдалим, тому льотчики назвали літак «Кістки». Його серійний випуск припинили. Фірмі довелося займатися доопрацюванням «бомбера». Виник В-1В, на якому всі вади було усунено.

Розвиток зенітної зброї зробив і В-1В дуже уразливим. Бомбардувальник повинен був підбиратися до цілі на малій висоті. Під час тренувань к пустинній місцевості один з бомбардувальників зіткнувся з високим барханом і загинув разом з екіпажем.

1978 року президент Джимі Картер дав дозвіл на здійснення програми створення стратегічного бомбардувальника-невидимки, який назвали Advanced Technology Bomber (АТВ), тобто «бомбардувальник прогресивних технологій». Широкій публіці про рішення президента Картера було повідомлено тільки 1981 року, після оголошення результатів конкурсу проектів, у якому брали участь фірми «Нортроп» і «Локхід/Рокуелл».

Переможцем конкурсу став проект фірми «Нортроп». Було побудовано макет літака у натуральну величину, а також його зменшену копія для проведення льотних випробувань, початих 1982 року. Всі роботи були оповиті завісою секретності, ніхто не знав навіть позначення літака. До цього часу немає жодних відомостей про зменшену копію «невидимки». Двомоторний дивовижний літак, дуже схожий на майбутній АТВ, розбився на військовому аеродромі у Великій Британії. В авіаційних журналах з’явилися малюнки льотної події, реконструйованої за розповідями очевидців. Спецслужби дуже вміло перевели розмову на гіперзвукову «Аврору», не менш загадковий літак. Туман секретності не розвіявся і донині.

У роботах зі створення величезного «стелса» брала участь і фірма «Боїнг», фахівці якої розробили комплекс бортового радіоелектронного устаткування. Її бомбардувальники більше за всі інші літаки Заходу вели радіоелектронну боротьбу з радянськими зенітними комплексами. Фірма «Воут» розробляла агрегати з композиційних матеріалів. Над створенням силової установки працювали фахівці фірми «Дженерал Електрик».

Адміністрація Рейгана фінансувала програму створення бомбардувальника В-2 з бюджету Пентагону, статті якого мали позначку special access, тобто «спеціальний доступ». Засекреченою також була інформація про річний бюджет, менеджмент програми, виробництво і графік проведення льотних випробувань. Надзвичайна секретність повинна була запобігти просочуванню інформації про бомбардувальник-невидимку — і в Радянський Союз або Китай, і в засоби масової інформації, навіть у парламент.

Директор агентства з перспективних оборонних досліджень DARPA містер Р.Купер у травні 1983 р. заявив, що з деяких аспектів застосування техніки «стелс» на військових літаках «має бути знята завіса секретності». За його словами, діалог між військовими фахівцями і представниками промисловості необхідний для правильного розуміння того, як літаки-невидимки повинні використовуватися в бойових умовах. Звичайно, ніхто не збирався розкривати секрети науково-дослідних робіт.

Більшість експертів сходилися на думці, що літак АТВ має бути складений за схемою характерного «літаючого, з плавними обводами» крила. У 1940-х роках фірма Нортроп побудувала за цією схемою чимало літаків різного класу, зокрема гвинтові бомбардувальники XB-35 і реактивні YB-49. Цими крилами було важко управляти, вони були дуже нестійкими у польоті.

У жовтні 1985 р. сенатор Еспін рекомендував Пентагону зняти секретність з програми бомбардувальника АТВ. Але минав час, а бомбардувальника-невидимку так і не розсекретили. Донині всі дані про В-2 є неофіційними.

У грудні 1985 р. газета «Лос-Анджелес Таймс» повідомила, що фірма «Нортроп» готується до набору кадрів для нового заводу в місті Палмдейл штату Каліфорнія. Завод з самого початку створювався як цілком таємний. Його розташували на території промислового комплексу, що належить ВПС США. Платникам податків США цей новітній літакобудівний завод обійшовся в 100 мільйонів доларів.

До середини 1986 р. на заводі вже працювало досягло 600 чоловік, а в середині 1987 р. збільшилося до 1 500. Також було розширено завод фірми Нортроп у місті Піко-Рівера. Ця статистика дозволила зробити висновок, що збірку першого В-2 почато в середині 1986 р. «Невидимку» будували довго, оскільки постійно треба було вносити нові зміни до проекту через розробки в Радянському Союзі нових перспективних радарів.

Особливо великі побоювання викликала методика застосування вірогідними супротивниками так званих бістатичних РЛС. Це означає, що бомбардувальник буде невидимим для одного радара, а саме для того, якому він прямує «в лоб». Але радіохвилі другої станції радіолокації, що опромінюють бомбардувальник з боку, все ж таки відбиватимуться на її приймальну антену. Координати, висота і швидкість мети, такої принадної для будь-якого зенітника, стануть відомими на бічній РЛС, звідки їх передадуть всім зенітним батареям.

З «невидимкою», нібито, все вийшло добре. Застосований у планері літака радіопоглинаючий матеріал виявився ефективним і під час використання проти бомбардувальника бістатичних РЛС. Генерали заявили, що технічні удосконалення виявилися навіть ефективнішими, ніж очікувалося.

 1988 року парламентарії дізналися, що США матимуть 132 бомбардувальники «Стелс», і дуже раділи цьому. Однак потім були шоковані, дізнавшись, що в програму В-2 без їхнього відома вже вкладено величезну суму — 22 млрд доларів!

Урочистості 22 листопада 1988 року з нагоди вивезення бомбардувальника-невидимки зі складального цеху відбувалися не зовсім звичайно. Запрошених високопоставлених осіб було зовсім мало, а кореспондентів — ще менше. Величезний «Стелс» справді було складено за схемою «літаюче крило», він був дуже схожий на бомбардувальники ХВ-35 і YB-49 початку 1950-х років. Навіть за розмахом крила різниця сиановила лише кілька сантиметрів. Але тепер стійкість літака в повітрі мала забезпечувати електроніка.

Кореспондентів і гостей здивувала поведінка господарів. Вони поставили свій надсекретний і наддорогий «Стелс» на відстані 60 м від трибуни і крісел для гостей, до того ж кожен запрошений мав сидіти на призначеному для нього місці. До літака нікого не підпустили.

Всі запрошені почали фотографувати «невидимку» здалеку. Навіть високоякісна оптика не могла зняти дрібних, але завжди дуже важливих, деталей конструкції. Фотографії бомбардувальника, який отримав у військових офіційне позначення В-2, вийшли дуже красиві і якісні, але неможливо було розгледіти подробиць. Шпигуни всіх мастей були розчаровані.

Після офіційної церемонії «невидимку» знову закотили в складальний цех, і почали відпрацювання систем для підготовки до першого польоту. На святі першого зльоту 17 липня 1989 року запрошених не було взагалі. В усякому разі, про щасливчиків не повідомлялося.

У спеціальних авіаційних журналах з’явилися статті — і хвалебні, і колючі. На них ніхто не завважив. Майже через рік представник Пентагону заявив, що загальна вартість 132 бомбардувальників зросла з 21,9 млрд 1981 року до 70,2 млрд 1990 року.

Більшість членів парламенту взагалі нічого не знали про подробиці програми В-2, тому посипалися запитання. Почалися дебати, оскільки парламентарії з жахом виявили, що вартість одного екземпляра бомбардувальника повзе вгору. На той час холодна війна закінчилася перемогою західних демократій, насувався запланований розвал Радянського Союзу, тому такі надвисокі витрати виправдати було неможливо.

Завод у Палмдейле тим часом будував шість літаків. Перший з них вперше піднявся в повітря 17 липня 1989 року. Машина поводилася в повітрі просто чудово, і перевершила всі очікування військових. Аж до 1993 року літаки-невидимки проходили льотні випробування.

 1993 року парламент вирішив, що програма В-2 має бути завершена спорудженням 20 літаків і її вартість не повинна перевищити 44,4 млрд доларів. 1994 року парламентарії проголосували за виділення додаткових 125 млн доларів, щоб зберегти можливість відновлення виробництва В-2 в майбутньому. Парламентарії погодилися, оскільки не могли повірити, що Червона імперія не чинитиме опору цілеспрямованому розвалу, маючи величезні запаси зброї.

Прихильники програми В-2 почали доводити, що бомбардувальник необхідно модифікувати для ведення звичайної війни. Для цього замість бомб і ракет з атомними боєголовками В-2 має бути оснащений високоточними бомбами зі звичайними зарядами, до того ж бомб повинно бути досить, аби завдати удари по 16 різним цілям за один виліт. Далі прихильники програми нагадали, що вже давно настав час, аби ВПС США замінила бомбардувальники В-52 «Стратофортрес», який вперше піднявся в повітря 1954 року. Було вказано і на те, що бомбардувальники-невидимки В-2 можуть бути застосовані в регіональних конфліктах, діючи з території США.

ВПС США отримали перші серійні літаки 1993 року, коли про основного супротивника Радянський Союз залишилися самі спогади. У лютому 1994 року невидимка отримав назву Spirit — тобто «Дух». Плани виробництва 135 бомбардувальників урізали до 20 екземплярів. Нібито саме така невелика кількість серійних літаків призвела до фантастично високої ціни кожного з них. Так виправдовуються офіційні особи, а авіаційні журналісти їм не вірять, і у них є на те причини.

1996 року проводилася кампанія по виборах нового президента США. Кандидат від республіканської партії Боб Доул спробував розіграти карту «невидимки», запропонувавши додатково побудувати ще 20 бомбардувальників В-2. Президент Білл Клінтон, який переміг на виборах, так далеко не пішов, але розпорядився перетворити прототип В-2 на стройовий бомбардувальник, а це теж чималі гроші, які перетекли з державного бюджету в сейфи фірм. Таким чином, кількість бойових В-2 сягла 21 екземпляра.

Усі 21 В-2 було передано на озброєння ВПС США. Зазвичай на авіабазі «Вайтмен» (“Біла людина», або, рівнозначно, «Благородна людина”) у штаті Міссурі постійно стоять 9 бомбардувальників, а інші проходять доопрацювання або технічне обслуговування на заводі в місті Палмдейл штату Каліфорнія.

Тренувальні польоти над територією США і країн-союзників показали, що радарні станції цивільних аеропортів справді не помічають «Духів». Основна перевага «Стелса» полягає у здатності непомітно проникати до найважливіших об’єктів супротивника, долаючи рубежі сильної протиповітряної оборони. Військові заявили, що В-2 «Спірит» буде ефективним впродовж доброї половини ХХІ століття.

Революційна схема «літаючого крила сама собою різко знижує помітність літака, а разом з особливим покриттям поверхонь робить його малопомітним для станцій радіолокації. «Стелс» може вільніше маневрувати в зоні ведення військових дій, а це велика перевага перед іншими бомбардувальниками, наприклад, перед тим, що оперує на великих висотах В-52, або низько літаючим В-1В. З великої висоти два пілоти, завдяки наявності на борту найсучасніших сенсорів і пошукових систем, можуть виявляти найважливіші цілі.

“Невидимість» В-2 досягнуто завдяки різним заходам зі зниження радарної, теплової, акустичної і візуальної помітності. Словом, літак став малопомітним, але в «невидимку» його перетворити неможливо. Відомо, що будь-який літальний апарат можна виявити не тільки радаром — у зенітників є й інші засоби виявлення, наприклад, засновані на оптоелектроніці.

Американці дуже сильно засекретили всі аспекти, забезпечуючи малопомітність. Загальні принципи відомі всім, але важливі дрібниці практичного виконання не розголошуються. Основними чинниками забезпечення малопомітності є радіопрозорі композиційні матеріали конструкції та особливе покриття, що поглинає енергію променів радара.

Володимир Репало