Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Мовчання Ліни Костенко

...Спочатку не було нічого. Неозорим океаном мороку самотньо брів Господь. Темінь не тішила його. І тоді надумав він сотворити Світ. Біля крайки води стриміла якась булька. Копнув її Господь, звідти виліз якийсь чорний чоловічок з хвостом та рогами. «Якого дідька, ти мене збудив?» — пита потвора. «Ти хто?» — і собі пита те диво Конструктор. «Я — Сатанаїл, той, без кого усі твої задуми не мають сенсу». «О! То ти мені і треба! — зрадів Господь. — А ходи-но зі мною, будемо творити Світ».

Чорнобог мусив скоритися. Кілька разів, пірнаючи до дна океану за «піском», він навмисне випускав його з рук, щоб зірвати задум Творця, але врешті дістав жменю проторечовини. І сотворив Господь зорі, і вони осяяли одвічну темінь І був то початок світу. Далі Конструктор сотворив Небесну твердь, Землю, і заселив її звіриною усякою, і побачив, що то було добре. І тішився з того Господь, спостерігаючи творіння своє. Сатанаїл, втілення хаосу і смерті, хмурнішав, невдоволений життям. Минав час. Дивилися боги на все це. І сказав тоді Чорнобог Білобогові:

— І ось ти задоволений творінням. Маєш забавку.

— Хіба ж погано все це?

— Що ж доброго? — відповів похмуро Сатанаїл. — 3 чого тут тішитися? З цієї сили-силенної безмозклих тварин, що Ти ними заполонив Землю? Нудьга. Навіть катаклізми призводять лише до появи нових видів, і нічого не змінюють принципово. Маріонетки в театрі абсурду. Красива декорація — і не більше.

І тоді Господь простягнув Сатанаїлові креслення.

— Що це?

— Я вирішив створити людину.

— Ще одна тварина?

— Ні. Я дам людині мозок — інструмент пізнання Світу, свідомість і Душу. Тільки вона знатиме про Добро і Зло.

Вона буде нашим головним знаряддям у експерименті.

Якийсь час Чорнобог уважно вивчав креслення.

— Я знав, що ти врешті визнаєш свої помилки. — сказав Сатанаїл. — Людина — це чудово. Вона допоможе мені знищити цей безглуздий світ.

— Ти занадто самовпевнений.

— Моя Програма буде чудово засвоєна Душею, — зблиснув очима сатана. — Я вражу її невиліковною хворобою — благоговійним трепетом перед хімічно інертним металом.

 Я дам їй владу над іншими та її еквівалент — гроші, а також патологічну жадобу до їх накопичення. Лише це становитиме сенс життя мого обраного народу.

Чотири мільйони років потому.

Цей чоловік звався Аврамом. Його жидівська душа знемагала від незнання. Він завжди слухався її рекомендацій, а надто, коли прихильна до нього вища сила надсилала віщі сни.

Погода з якогось дива різко змінилася. Знявся вітер. Його рвучкі пориви немилосердно шмагали закляклого Аврама. З-за обрію насунула чорна хмара. З її черева тягся гнучкий хоботоподібний відросток. Звиваючись, він обмацував землю. Аврам похолов. «Чорний смерч» сунув просто на нього. Його загрозливе гудіння чулося дедалі бли­жче.

Скинутий ураганом додолу Аврам, стояв навколішки, учепившись у камінь руками й у відчаї шепотів молитви Єгові. Це подіяло. Смерч стишився й звернув у напрямку оази. Гнучке «хробачисько» дісталося смужки дерев і почало жадібно їх заковтувати. Вирвані з корінням дерева розкручувалися у череві «хобота» до шаленої швидкості. Роздерті й розмелені на друзки, вони викидалися в небо і повільно падали звідтіля дерев’яним дощем. Процес перемелювання супроводжувався моторошним скреготом і виттям, неначе у нутрощах «хобота» працювали жорна каменедробарки. Очманілий від ревиська Аврам змирився із невідворотністю загибелі. Він бажав, щоб увесь цей жах скінчився якомога швидше.

Зітерши оазу, смерч знову звернув убік і посунув просто на Аврама. За кілька десятків метрів він несподівано зупинився і перестав вихилятися. Його обертання швидко уповільнювалося, затихало оглушливе ревисько. Востаннє проскреготіли невидимі «жорна». Обертання «хобота» спинилося, хмара втягнула його у своє черево, струмком спливла донизу і сформувалася у постать чорного велета. Непорушною скелею здіймався над принишклим Аврамом велет, слідкуючи за справленим враженням. Демонстрація могутності була переконливою. Паралізований страхом Аврам, зрозумівши, що велет чекає на його слово, пробелькотів: «Хто ти?» «Я — той, хто оберігає тебе, захищає і допомагає! Я — творець цього Світу!» — Прогримів Чорнобог. Від гуркоту Аврамові ледь не позакладало. «Так! Це ти, Господи! Єгова!» В мить велет зменшився у розмірах, наблизився до Аврама. Від думки, що його, простого смертного, обіймає за плече сам Бог, єство Аврама наповнилося дивним трепетом. «Ти — мій обранець, — шепотів у вухо пастухові Сатанаїл. — Ти — найдостойніший. Поглянь, — вказав він на виднокрай. — Всю цю землю, яку бачиш, я її дам навіки тобі та потомству твоєму (ІМ, 13:15). Я обіцяю розплодити потомство твоє, як зорі на небі, або як бу­р’ян на полі (ІМ, 15:5) І розповзатиметеся ви Землею, мов ті таргани. І зроблю так, що станете ви понад іншими народами і правитимете ними, бо вони будуть рабами вашими». «Але як можливо це, Господи?» «Владу над іншими визначають гроші. Накопичення багатства — ось сенс життя. Я навчу тебе лихварству. Ти і нащадки твої житимуть із «золотого хліба». Є способи, як зробити, щоб інші завжди були тобі винні. Найдієвіший з них, це — позичка під відсоток». Слухав те Аврам, і дуже подобалося те йому. «І гнатимуть потомство твоє зі своїх країн інші народи, та нехай це не засмучує вас. Ніхто не любить владу. Але ви міцнішатимете, бо я допомагатиму вам. Настане день, коли сядете царями на Землі цій, а інші плазуватимуть біля ніг ваших». «Нехай здійсниться воля твоя, Господи, і буде так!» «Вас, дітей моїх обраних, помічу я знаком, і відрізнятиму від інородців. Ти мусиш обрізати крайню плоть свою. І так мусить робити усе потомство твоє (ІМ, 17:10,11) І ще запах особливий дам я вам, щоб по ньому розрізняли ви одноплемінців своїх».

І напучував Чорнобог чадо своє, як шахрайством примножувати богатство. І став ходити Аврам до багатих царів, пропонуючи їм у гарем дружину свою Сару, яку видавав за сестру свою: «У кожній місцевості, куди прийдемо, — говори на мене: він мій брат» (1М, 20:13). Й отримував за неї «дрібну та велику худобу, рабів та невільниць».

І нажив за життя своє Аврам велике багатство. І бачив усю ту мерзоту згори Білобог, та нічого не міг вдіяти: сатана також був Богом.

Через 3900 років потому...

Останній книжковий ярмарок у столиці не подивував чимось несподіваним. Він був ще однією мильною булькою, якою окупаційна адміністрація намагається замаскувати свої злочини. Проведений у кращих традиціях епохи «кучмозою», він засвідчив її повну спадкоємність. Головне завдання таких «заходів» — створити ілюзію наявності в Україні книговидання, якого насправді не існує вже з 1995 року: на сьогодні на кожного українця припадає менше книжки (!!!) Кому пощастило, той зміг придбати тут справжні раритети: Пісенник (наклад 1000 прим.), Календар народних свят (500 пр.), астрономічний журнал (20(!) пр.). Для повної ідилії не вистачало хіба що портрета Валуєва. Все було, як і за часів Даніловіча: жваво жестикулювали найбадьоріші імітатори процесу, виконавці шоу «451° за Фаренгейтом» зі спалювання текстів близнюки Капранови. Їхні дешеві книжечки у бідному комп’ютерному оформленні викликали бажання подати милостиню. Дещо похнюплений стояв видавець одкровень сексуально стурбованої феміністки, господар «Факту» Л.Фін­кель­штейн. Ка­лькулював щось подумки. Певно, уявлявав свої власні райдужні перспективи. «До­ни» знову заявили про наміри покласти в кишеню разом з ВПК, авіапромисловістю, залізничним транспортом й усю поліграфічну галузь України. Результат відомий: українські (?) друкарні штампуватимуть Марініну, Донцову та іншу юдо-більшовицьку паранойю. Чергова ротація у колоніальній адміністрації ознаменувала повернення могильників української книги.

Біля ятки «Веселки» стоїть літня жіночка. На скромному стенді — вбогий асортимент кількох новинок. Представниці «Веселки» похнюплені. «Коли ви вже видасте Ліну Костенко? Вона ж написала сім збірок,» — цікавиться жінка. «А їх не буде. Вона не хоче, щоб її видавали», — лунає у відповідь. «Як?! Адже ми так довго чекаємо!» — шокована почутим незнайомка. «Розумієте, у неї дуже тонка душа...» — спробувала пояснити видавець. Жінка нічого не зрозуміла і пішла приголомшена.

Щоб зрозуміти причину цього явища, необхідно сприймати світ так, як це робить пані Ліна. Переконувати когось у обдаруванні поетеси немає потреби. Поетів, за якими прийдешні покоління вивчають певні епохи,— одиниці. «Його (її) рукою водить сам Господь,» — кажуть про таких, їхнє призначення на цим світі — зціляти хворі людські душі. А тим часом... Як і було обіцяно, «бур’ян» Аврамових нащадків розповзся Землею і нищить людство. Через свій обраний народ сатана цілком відкрито керує світом. В Україні— «цій країні», — як кажуть представники окупаційного режиму, — обдаровані, творчі люди не потрібні: вони несуть пряму загрозу. Метою інформаційно-психологічної обробки є деінтелектуалізація і деградація суспільства, що має забезпечувати його легку керованість. Творчість усіляко придушується і не дає засобів для існування. Після марних спроб пробити інформаційну блокаду, творча особистість розуміє, що її ізольовано. Наступна самоізоляція є закономірною. Митець не зобов’язаний марнувати сили на «пробивання головою стіни», за якою на нього чекає наступна. Він замикається і має змогу цілком зосередитися на своїй творчості, її плодами скористається вузьке коло близьких осіб. Та й чи потрібна його творчість загалові, якщо вона краплиною розчиниться у морі зла? Мовчання пані Ліни — красномовний тому доказ. Очевидно, процес деградації став незворотним? Навіщо продовжувати агонію, лікувати очманілі у саморуйнації, хворі людські душі? Певно, така форма саботажу має логіку. Зло потребує добра, його знищення — як передумови свого існування. Зло не може нищити зло. Без опору, воно приречене.

Присутність рогатого в Україні помітна неозброєним оком. «Цей» юдофіл-президент, присягаючись попелом Освенціма, клянеться нащадкам Юди, що за його правління вони жируватимуть в окупованій ними країні. Якщо ж ви дбаєте про чистоту своєї душі й свідомо не дивитеся окупаційного телебачення, Сатанаїл нагадає вам про себе у вагоні метрополітену. Певно, вам не раз спадало на думку, чому моделі, які на екрані монітора демонструють новинки «моди», худі, мов тріски. Відбувається експлуатація стереотипу: модель — втілення жіночої вроди, певний її еталон. Оскільки вроди тут немає й близько, натомість-суціль фізичне виснаження та хворобливість (як передумова смерті). Цим самим нав’язується думка, що погань (антипод краси) і є красою(!) Ось що приховано за безневинним на перший погляд «парадом кістяків».

Українці — вічні партизани. Приречені постійно воювати з окупаційною владою й перебувати в опозиції до власної держави. Але ж хочеться жити в країні, за яку не було б соромно, де можна було б вільно купити українську книжку, журнал, де хотілося б дивитися телевізор чи слухати радіо. Я не знаю такої країни. «Вони» щодня втовкмачують нам, що в «цій країні» добре житиме будь-хто, окрім самих українців. Але настане час, і ми пригадаємо їм ці слова.

Олександр Сколар
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com