Нові хрестоносці-мамоніти

Раптом спогадали про Вкраїну.Глянули — руками розвели:
— Хто ж це нам побив горшки і спини?
Хто ж це нашу хату розвалив?
І шукають лютими очима
Ворогів нових за три межі.
А тим часом треті за плечима
Ділять між собою бариші.

Борис Олійник, «Треті»

Мамоніти

Роздумуючи над рядками вірша Бориса Олійника я дійшов висновку, що саме «треті» це є мамоніти. Візьмемо «Словник української мови» (Т. IV, с. 615, Київ, 1973, вид-во «Наукова думка»). Там написано, що «Мамона — 1.У деяких давніх народів — бог багатства та наживи; у християнських церковних текстах — злий дух, уособлення користолюбства. — «Не можна разом служити богу і мамоні». 2. Жадібність, ненаситність, обжерливість». Тепер ми можемо чітко визначити, що мамо­ніти — це саме «треті», для яких головним у житті є «мамoніти — об’їдатися; пити і їсти за чужий рахунок» — так визначає це слово В.Даль (Толковый словарь живого великоруського язика. Том 2. М., 1955. С. 296).

Можна уважно подивитися на владне й політичне поле України і побачити безліч представників мамонівської церкви, богом якої є мамона. Вони при владі і біля влади. Більша частина з них є дуалістами: якщо представник мамонівської релігії президент чи міністр, їхні брати — мамоніти; міністр-мамоніт має поряд радника-мамоніта зі стратегічних чи інших питань. Один керує, інший бере хабарі, грабує бюджет, бере «відкат», хабарі за продаж нерухомості тощо. Мамоніти чекають продажу комунальних підприємств і землі, як манни небесної. Кожного дня мамоніти-дуалісти збираються для розподілу здобичі.

Сутність мамонітів України добре знають американські мамоніти. Вони вибивають гроші для різних програм чи проектів, що їх затверджує Конгрес США. Потім ці гроші потрапляють в Україну і осідають у кишенях місцевих мамонітів, а «відкат» опиняється в кишенях американських мамонітів. Так відмиваються гроші американських платників податків.

Початок руйнування соціалістичного табору

Зовсім недалеке минуле — 1980-ті. У Європі існує IV Інтернаціонал. Ця організація нічим особливим себе не проявляє. Вона радше міфічна, формальна, що залишилася як реліквія зі спадщини Льва Давидовича Троцького, який займався створенням саме IV Інтернаціоналу. Активізує роботу міжнародний сіонізм, що намацав «слабку ланку» в системі соціалізму — у Польщі. Настає момент, коли роль таких сіоністських організацій, як IV Інтернаціонал, стає незаперечною в окремих моментах історії.

Непомітний інтернаціонал тепер нагадує вулкан, що прокидається. Секретар IV Інтернаціоналу Лівіо Майтані розвиває активну діяльність. Він зустрічається з майбутнім активістом польської «Солідарності» К.Модзалевським; потім група польських активістів створює секцію IV Інтернаціоналу. Всі вони згодом виявляться вождями польської «Солідарності”: Я.Куронь, А.Михник, К.Модзалевський, С.Беккер, Ю.Гольдберг і, як збіг, усі євреї. Створена ними секція «Революційна робоча ліга Польщі» мала ще одну назву — «командос». Потім в історії Польщі з’являється «Солідарність». Вожді IV Інтернаціоналу — Г.Добблер, П. Франк, Д. Мандель — підтримують дії «робочої» організації «Солідарність».

Соціалізм у Польщі було знищено; потреба в «Солідарності» відпала; Інтернаціонал знову в тіні, начебто й не був причетним до того, що відбулося.

Далекі історії мають властивість повторюватися, а отже, міркування про минуле доцільне. Революційні процеси 1917 року повторилися: органі­заційні форми, ідеї, трафарети пропаганди. Як свого часу III Інтернаціонал був ширмою справжніх намірів світового єврейства, так і IV Інтернаціонал, приховуючи свої наміри, пропонував лише по­ліпшити соціалізм, усунути його «перекручення». Згодом єврейські вожді «Солідарності», коли їх спробували викрити в обмані робітників, безневинно заявили, що й не припускали, чим все це закінчиться. Так вийшло. Настала черга інших країн.

Після цих подій минуло 25 років, і «вдячні» українці ставлять пам’ятник людині, яка співпрацювала з сіоністами, Центральним розвідувальним управлінням (ЦРУ) США, таємно боролася проти законного уряду Польщі — Папі Іоанну Павлу II. Саме цій особі зобов’язаний україн­ський народ тому стану держави, який ми маємо: продовжується процес неоколонізації України; країна вимирає — за 15 років населення України зменшилося майже на 6 млн; руйнується армія; понад 70% українців отримують заробітну плату, меншу за прожитковий мінімум; 7 млн українців змушені шукати роботу в країнах близького й далекого зарубіжжя. Останні передусім з тих регіонів, де сьогодні так полюбляють понтифіка.

Ми є свідками безпрецедентних задумів і викликів, і нам не можна відмовчуватися й прикриватися: виклик, кинутий нині українському народу, зачіпає основи його існування.

«Понтифік оселився в Кам’янці»

З такою назвою надруковано замітку в газеті «Голос України» (№115, 5 липня 2007 р.), де повідомляється: «У Кам’янці-Подільському відкрито пам’ятник святійшому понтифіку Іоанну Павлу II. На майданчику, який віднині носитиме його ім’я, біля входу в Кафедральний костьол Петра і Павла Папа мов живий зустрічає мешканців та гостей міста. Статую талановито виконала в бронзі польська скульпторка на пожертви католицької пастви України та Польщі. Висота пам’ятника — 2 м 55 см. Ідею увічнити пам’ять цієї великої людини опротестовувала одна з конфесій. Проте це не зірвало відкриття монумента, яке перетворилося на велелюдне свято з участю гостей із Польщі».

На думку приходять слова Макіавеллі, сказані ним 1505 року: «Народ або суспільство, яке довго й покірно несло ярмо гноблення, втрачає дар Божий: патріотизм, любов і почуття самоповаги. Замість цих понять приходять холуйство, покірливість, послух. Такий народ не може скористатися плодами свободи, набутими навіть завдяки щасливій випадковості». Де ж наша самоповага і звідки це «холуйство, покірливість і послух»?

Кому ж поставлено пам’ятник і за що?

Папі Римському, який співпрацював з Центральним розвідувальним управлінням США, брав участь в усуненні від влади законного уряду Польщі. Це саме йому, значною мірою, українці зобов’язані злиденним життям, тотальним пограбуванням і знищенням нашого народу.

Ми пам’ятаємо і ніколи не забудемо, що 25 років тому розпочався новітній хрестовий похід, який очолили президент США Рональд Рейган і Папа Іоанн Павло II.

7 червня 1982 року у Ватикані відбулася «знаменна» подія в новітній історії — зустріч президента США Рональда Рейгана з Папою Іоанном Павлом II. Це була їхня перша зустріч. Розмова, що тривала майже годину, в основному була про Польщу й «радянське панування» у Східній Європі. Результатом цієї зустрічі стала угода між президентом США і главою Римсько-католицької церкви про проведення таємної операції з метою «прискорення розпаду комуністичної імперії». Радник Рейгана з національної безпеки Рі­чард Аллен згодом з цього приводу скаже: «Це був один з найбільших союзів усіх часів».

Щоб цей союз знайшов символічне втілення, Рейган виступив наступного дня в Лондоні з програмною промовою, у якій оголосив «хрестовий по­хід» проти «імперії зла», словом, проти соціалізму як суспільної системи. Після цього спеціальним президентським едиктом було проголошено 1983 рік Роком Біблії. (Це рішення підтверджено 18 квітня 1983 року, коли Папа Іоанн Павло II прийняв майже повний склад, близько 200 чоловік, однієї з найвпливовіших організацій планети — «Тристоронньої комісії».) Таким чином, черговий «Похід на Схід» символічно став спадкоємцем горезвісного першого «хрестового походу германців проти слов’ян», проголошеного 1147 року Папою Євгеном III.

Центром усіх операцій нових хрестоносців було обрано Польщу. І Рейган, і Папа Римський були переконані: якщо Ватикан і США об’єднають свої зусилля, аби знищити польський уряд, і підтримають оголошений в Польщі поза законом рух «Солідарність», то Польщу вдасться вирвати з радянського блоку. У результаті цих акцій під егідою Рейгана й Іоанна Павла II була створено широко розгалужена мережу, що «підгодовувала» й консультувала рух «Солідарність». Цією мережею почали надходити в Польщу гроші від ЦРУ, «Національного фонду демократії США», а також з таємних рахунків Ватикану. Ключовими фігурами з боку США виступили директор ЦРУ У.Кейсі й колишній командувач збройними силами НАТО в Європі А.Хейг (рідний брат якого обіймав високий пост в ієрархії «папської гвардії» — Ордені єзуїтів) — обоє «лицарі» Маль­тійського ордену.

Ксьондзи й представники американських і європейських «незалежних» профспілок і розвідок передавали «людині з народу» Л.Валенсі й іншим лідерам «Солідарності» стратегічні рекомендації, що відбивали образ і хід думок і Ватикану, і рейганівської адміністрації. Лідер Валенса за десять років до тих подій встиг лише кілька місяців попрацювати «електриком-механіком» на гдань­ській судноверфі. Це було необхідно для створення образу «людини з народу». До цього «народний вождь» разом зі своєю ріднею протягом десяти років ніде не працював, перебуваючи на утриманні католицької церкви й американських «друзів».

Довідка. 1991 року вусатий лідер «Солідарності», який потім став президентом — Лех Валенса — здійснив державний візит до Ізраїлю. Це був перший візит польського керівника, як і взагалі лідера колишнього радянського блоку до цієї держави. Звертаючись до кнесету, він попросив вибачення за зло, якого завдали поляки євреям у минулому, і завірив євреїв, що сучасна Польща є другом, на якого вони можуть розраховувати. Відтоді зросли торгові і культурні зв’язки (зараз ізраїльські інвестиції в Польщу становлять близько 2 млрд дол.). Потім відбувся обмін молоддю, налагодилися військові контакти. Сьогодні поль­ська армія купує ізраїль­ські ракети «Спайк», а служби безпеки налагодили щільну співпрацю. Тому очікування деяких ізраїльських політиків, що Польща, після приєднання до ЄС стане «ізраїльським послом» у континентальному блоці, викликають певний оптимізм. Заяви польського посла в Ізраїлі, який засудив палестинський терор, викликали негативну реакцію з боку деяких європейських колег, про що було повідомлено безпосередньо в Брюссель.

У зворотному напрямку інформація з місць доходила не тільки через «батьків церкви», завербованих профспілкових діячів і патологічних активістів «Солідарності», а й від «п’ятої колони», тобто агентури, що перебувала безпосередньо в самому польському уряді. Член комітету палати представників з розвідки США Генрі Хайда з цього приводу говорив: «У Польщі ми робили все, що робиться в країнах, де ми хочемо дестабілізувати комуністичний уряд і підсилити опір проти нього. Ми здійснювали підтримку постачання, зокрема тех­нічну, у вигляді нелегальних газет, радіопередач, пропаганди, грошей, інструкцій зі створення організаційних структур та інших порад».

За свідченням американського журналіста Карла Бернстайна, який провів журналістське розслідування відносин між Ватиканом, Вашингтоном, польською католицькою церквою й рухом «Солідарність» у 1980 роки (опубліковане у вигляді статті «Священний союз» у нью-йоркському журналі «Таймс»): «Американське посольство у Варшаві стало провідним центром ЦРУ в комуністичному світі й, за всіма мірками, най­ефективнішим... Кейсі став головним архітектором політики стосовно Польщі. А тим часом Пайпс і співробітники Ради національної безпеки США зайнялися підготовкою проектів майбутніх санк­цій».

«Мета полягала у виснаженні «Совєтів», потрібно було повісити на них провину за оголошення воєнного стану, — конкретизує сам Пайпс. — Питання про санкції розроблялися спільно з групою «Спецоперацій». Головне завдання полягало в збереженні життя «Солідарності», забезпеченні її грошима, зв’язком, тех­нікою... У перші ж години кризи Рейган розпорядився, щоб Іоаннові Павлу II з максимальною оперативністю доставляли американські розвідувальні дані... Всі основні рішення Рейган, Кейсі, Кларк приймали в тісному контакті з Іоанном Павлом II. Тим часом у Вашингтоні встановилися тісні взаємини між Кейсі, Кларком і архієпископом Лагі».

Роберт Макфрейлен, який був заступником Кларка і Хейга, повідомляв: «Майже все, що стосується Польщі, йшло, минаючи нормальні канали державного департаменту, і проходило через Кейсі й Кларка... Я знав, що вони зустрічаються з Лагі і що Лагі мав прийняти президент...». Що ж до Лагі, то він принаймні шість разів був у Білому домі, де зустрічався з Кларком і президентом. Ось його свідчення: «Моя роль полягала в полегшенні ролі між Волтером і святим отцем. Святий отець знав своїх людей. Ситуація була надзвичайно складною, потрібно було вирішувати, коли і як наполягати на правах людини, свободі релігії, як підтримувати «Солідарність»... Я говорив Вернону: «Слухайте святого отця, у нас 200-річний досвід у цій справі».

Що ж це за «досвід» і в якій такій «справі»?

Можливо, йдеться про те, що слово «пропаганда» як специфічний вид ком­бінованого (інформаційного й, можливо, фізичного) впливу, що ставить перед собою мету збільшити вплив і владу, ввела в обіг саме католицька церква. Воно зазвучало в його сучасному значенні 6 січня 1622 року, коли Ватикан створив уперше в історії людства «міністерство пропаганди» — спеціальний структурний підрозділ для посилення боротьби за свій ідеологічний і по­літичний вплив. У назві цього структурного спецпідрозділу католицького кліру, що фактично став одним з прообразів сучасних спецслужб і займався збиранням інформації з усієї Європи, було використано слово «пропаганда».

Отож держсекретар США А.Хейг недарма пізніше заявить: «Поза всяким сумнівом, інформація, що її поставляв Ватикан, абсолютно перевершувала нашу за всіма параметрами — і за якістю, і за оперативністю». Войтех Адаміцький, що відповідав за організацію підпільних видань «Солідарності», розповідав: «Католицька церква в сенсі підтримки «Солідарності» відігравала першорядну роль — і активно, і таємно... Таємно — підтримка політичної діяльності, доставка друкованого устаткування всіх типів, забезпечення приміщень для таємних зустрічей і мітингів, підготовка демонстрацій».

Свідчить кардинал Сильвестріні, що був заступником держ­секретаря Ватикану: «Наша інформація про Польщу грунтувалася на дуже гарній основі, бо єпископи підтримували постійні контакти зі Святим престолом і «Солідарністю». Свідчить Бернстайн: «На території Польщі ксьондзи створили мережу зв’язку, що використовувалася для обміну повідомленнями між костьолами, де переховувалося багато керівників «Солідарності»... Всі ключові виконавці з американського боку були набожними католиками — шеф ЦРУ У.Кейсі, Річард Аллен, Кларк, Хейг, Волтерс і Вільям Вілсон».

Читаючи ці одкровення, мимоволі переймаєшся питанням: коли ж зайняті всім цим католицькі святі встигають поспілкуватися з Богом? Що ж до самого римського первосвященика, то й тут не все зрозуміло. Якби мирянин Кароль Войтила брав навіть найактивнішу (наприклад, як Валенса) участь в усуненні від влади тодішнього польського (законного) уряду як поляк і громадянин, це можна було б якось зрозуміти, однак він як «намісник Бога на Землі» і пастир усіх католиків спів­працював прямо із шефом ЦРУ У.Кейсі, тобто віддавався не просто земним, а бісівським справам. Але ж відомо, що Всевишній не заохочував своїх служителів до контрабанди, а вже тим більше до переворотів.

Навіть у далекому від Європи Лівані недавня проамериканську «кедрову революцію» було здійснено «єдиними з Ватиканом» християнами.

Отже, католицька церква має великий досвід в організації переворотів, усуненні від влади законних урядів (як це було в Польщі) та інших незаконних сферах діяльності, активно співпрацюючи з ЦРУ.

Хрестовий похід мамонітів

У Польщі трагічна історія і помилки еліти зробили у цю справу великий внесок. Кожен може наступити на граблі, але як можна назвати людину, яка робить це щотижня? Польща стоїть на межі між Сходом та Заходом. Бути дружньою до обох дуже важливо для неї. Це є основою її виживання як незалежної держави. На жаль, поляки знову і знову роблять одні й ті ж самі помилки — вони налаштовують себе ворогами Сходу і авангардом агресивних західних сил.

У складні моменти поляки згадують про своїх східних братів — литовців, українців, татар, росіян. Але поляки знову стали на граблі. Вони почали шукати щастя на Заході. Вони воювали проти турків біля мурів Відня, дали можливість Наполеону прийти у Росію. Результати були поганими. Австрія, яку вони врятували від турків, захопила Галичину, тоді як Франція, яку вони підтримували, не захистила їх. Німці відхопили північну частину Польщі.

Сьогодні польська елі­та працює на хрестоносців-мамонітів, ідеоло­гічним авангардом яких є американські неоконструктивісти. Вони — Тевтонські лицарі і лицарі Тамплієри мамонівського хрестового походу. Вони ініціювали захоплення Іраку і планують напад на Іран. Вони вимагають підкорити Білорусь і Венесуелу. Їхні духовні наставники очолювали похід хрестоносців на арабські і слов’янські землі. Нинішні хрестоносці-мамоніти діють аналогічно, і знову знаходять підтримку в поляків.

Але зв’язок між новими хрестоносцями-мамонітами і польською історією набагато глибший. На східних землях, колонізованих старою Польщею, економічні важелі влади перейшли до євреїв. Тепер цю функцію успадкувала юдо-американська імперія. Це об’єднання польських магнатів і євреїв посилюється фактором мамони. Він кидає нації у боргове рабство через Міжнародний валютний фонд та Світовий банк, конфісковує гроші, збільшує борги, розповсюджує наркотики і порнографію замість впровадження порівняно м’якого податкового клімату. Символічно, що президент Світового банку Пол Вулфовіц — американський єврей, батько іракської війни. Його попередник Вулфенсон після десяти років піклування про людство особливе піклування проявляв до плану єврейської держави загнати усі нації в гетто, виступав у ролі спеціального посланця в секторі Газа. Заступник голови Міжнародного валютного фонду Стенлі Фішер, який керував фондом в період розпаду російської економіки, також переїхав до Ізраїльської держави і став керівником її банку, чим завершив поєднання сіонізму і мамонізму.

Хрестоносці-мамоніти накинули ярмо на молоду державу Україна і міцно тримають її в руках. Хрестовий похід мамонітів триває…

Микола Сенченко