МІСІЯ ВАСИЛЯ ДУМАНСЬКОГО

Хвилина слабкості

Десь при початку сімдесятих років минулого століття, працюючи в тоді багатотиражному журналі «Україна», я надрукувала статтю «Сотвори собі радість». Була вона, як на нинішні мої вимоги, досить слабенька, але порушенням проблеми потрапила в ціль, бо ж листи пішли потоком. Хтось дякував за те, що автор допоміг йому краще зрозуміти самого себе, хтось називав мене «Дон Кіхотом, котрого ще не відлупцювали каторжники, яких він звільнив, але відлупцюють неодмінно».

Я вже й тоді здогадувалася, що така ситуація у нашому світі можлива, однак ще не була до неї готова.

Один лист був по-справжньому трагічний. «Про яку радість життя йдеться? — запитував юнак 22 років. — Я хворий на спадкову недугу — мієліт, і деградація м’язів уже почалася. Мене чекає принизливе існування й ранній кінець за повної свідомості. А втім, я прагну смерті, щоб не бути тягарем для людей. Бо як жити? Тільки не здумайте радити мені полівітамінне лікування чи щось в такому роді, бо всі потуги медицини сприймаю як глум. А втім вона не винна, що безсила перед природою, або тим, що стоїть над нею».

Зміст своєї відповіді не можу передати — пам’ятаю лишень, що порадила хлопчині спробувати себе в літературній царині, бо ж побачила ознаки непідробного таланту, й запропонувала свою допомогу. На тому все й спинилося.

А 1996 року до мене прийшла незнайома жінка — Таїсія Святенко — й сказала, що вона уповноважена передати мені велике «спасибі» від Василя Думанського за те, що «поставила його на шлях». Вручила мені дві скромно видані книжечки цього автора — «Мій день» і «Листопад» з автографами. Того дня я була у вкрай поганому гуморі. Одна з найближчих подружок, чия «хорошість» полягала в тому, що вона активно вантажила всіх, хто давався, не тільки своїми проблемами, а й проблемами родичів та знайомих, просила мене зайнятися колегою, син якої влипнув у якусь кримінальну історію. Вини — кіт наплакав, справі тій — гріш ціна, та в тюрягу запакувати можуть, у нас таке трапляється. Бідолашна матір ридає в мене на грудях, дзвонить по п’ять разів на день, благає «не забути», падає на коліна, я ж пускаю в хід усі свої журналістські зв’язки та можливості. Мені обіцяють «проявити гуманізм», але за те я повинна написати серію нарисів про героїчні будні міліції, доповідь за місцевого прокурора, що збирається балотуватися в депутати, а слідчий простягає мені зошит із віршами, де «прийшла» римується з «пішла», а «хворий» з «хвостатий». Їх, бачте треба надрукувати... Словом, «влипла».

І от у розпал операції дізнаюся, що сина скаржниці випущено, мені ж про те ніхто не повідомив.

— Але чому? — цікавлюся в подружки.

— Та... Закрутилася й забула.

— А протеже твоя чому мені не подзвонила, щоб сказати «спасибі» за клопоти? Раніше ж обривала телефон...

У відповідь — лекція про те, що людям належить служити не шкодуючи часу і безкорисливо. Цього мені ще бракувало!

«Може, і справді в такі історії не треба ув’язуватися, навіть коли прохачки «падають на коліна«? — подумала тоді й від щирого серця вирішила — більше не буду! Якщо люди не розуміють елементарного...»

І тут — «спасибі» майже через чверть століття... За що? За лист, на який я і півгодини не витратила? І від кого? Від людини, котра навіть не скористалася моєю пропозицією літературного опікунства?

Я зрозуміла, що коли мені й справді пощастить в цьому світі зробити щось добре, то сама Вічність устами Василя Думанського подякувала мені за те наперед — і хвилина слабкості минулася.

Не відкриваючи книжок — чомусь боялася того — я написала йому листа. Другого за ціле життя. Відповідь прийшла, коли Василя вже не стало.

Що може відчувати людина 46 років, яка дивиться у вічі смерті? Судіть за уривками з тієї відповіді: «Доля мені вділила небагато, але дала такий достаток душі, що я йду з цього світу щасливий».

«Ви були праві: є дещо важливіше за щастя. Це місія, яка є в кожної людини, лиш не кожна спроможна піднестися до її усвідомлення».

Я? Писала йому про місію? Невже тоді таке могло бути?

«Я неспроможний дати раду своєму тілу, для мене проблема піднести ложку до рота. Та коли моя права рука зберегла спроможність виводити літери, то це не випадково».

Василь Думанський писав дуже чітким, красивим почерком: по ньому видно, яка це радість — змережувати аркуші паперу дрібними літерами.

Якщо тобі холодно...

Навіть не можу передати враження, яке на мене справив цей лист. Я розкрила книжку Думанського: вона складалася з коротесеньких новелок — «маленької прози». Прочитала «Діалог».

— «Птахо, о мила птахо! Зупинись, побудь зі мною.

— Як же я зупинюся? Я ж упаду.

— То хоч гніздо звий у моїм дворі.

— А ти вирости для цього високе дерево».

Ось з висоти такого, вирощеного в стражденній душі, дерева я й глянула на світ. І мені захотілося гукнути: «Люди! Ті, в кого здорові руки-ноги, хто вільний у своїх руках — що ви робите з власним життям такого, що почуваєтеся вічно невдоволеними? Коли у розповні літ, вмираючи при свідомості, щасливим почувається той, у кого тільки й світу було, що у віконці? То чого вам бракує?

Отже, рецепт щастя від Василя Думанського. Але спочатку про нього самого.

«Таємниця ця велика є» — таємниця генетичної хвороби, яка йде родом до сьомого коліна, змушуючи думати, що то розплата за гріх. І не обов’язково такий страшний як убивство — християнство не визнає якісних градацій поміж наміром і його здійсненням. Тим-то в народі споконвіку боялися прокльонів, лихих побажань: ану як мовиш у якусь таку хвилину... Приблизно вже можна уявити на рівні хімічних формул, що змінюється в носієві спадкової інформації, де не тільки лишився слід по пращурах, а й накреслено образи тих, хто гряде. І роблячи себе єдиним мірилом речей, чи ми відаємо, що чинимо зі своїми наступниками?

«Святотатство» — так називається один з неповторних роздумів Василя Думанського. Баба Гаврилика люто дорікала Богові «за людську неприязнь, за невдячність власних дітей», лаяла за гірку самоту, за довгий вік, дорікала всіма своїми бідами — давніми і новими. ...Бо смертно ненавиділа Вічного, як її старість і горе ненавиділи чиюсь молодість і чиєсь щастя. Та ненависть каламутила бабі розум, затьмарювала очі, тому вона не бачила ні скорботи Божої Матері з Немовлям, ні благального виду Миколи-Угодника, ні застережливо піднесеного перста Ісуса Христа, що печальним поглядом наказував схаменутися і йти до людей, підставити плечі під їхню ношу і таким робом отримати часточку того, що на всіх разом дано. Але баба Гаврилика завжди вміла перекидати на когось свої тягарі і не перетруджуватися чимось чужим — ні важким, ні легким. Відтак ближні відверталися від неї, і баба каралася, не здогадуючись за що».

Місія — це і є хрест, а від хрестів відмовлятися людина не має права. А як же це сумістити з одвічним прагненням радості життя? Тягар, чужий чи свій, однаково легким бути не може. І що, коли, несучи його, знесилишся? І Василь Думанський пропонує своє уявлення про щастя: «Холодні осінні ночі все більше і більше захоплюють, поглинають краї літніх днів, укорочуючи їх з обох сторін — і з початку, і з кінця. Тому у вузьких світлих проміжках, коли ще й сонце ховається за кожну хмаринку, спішу зібрати у сховок те, що молить захисту від близької зими.

А тим часом уже згорів серпень і дотліває вересень, гірко обсновуючи нас білими пасмами димів та павутинням.

Та в кошик серця трохи назбиралося тепла, і якщо ти хочеш у ньому погрітися, — влізай туди, вмощуйся з ногами: від цього звеселюся і зроблюся скелею, що заступатиме холодні вітри й не падатиме на тебе...»

І він таки був скелею для всіх, незрівнянно здоровіших, сильніших, успішніших, котрі йшли до нього зі своїми проблемами та болями.

Як часто люди ставлять себе в становище героя анекдоту, де один розповідає про смерть молодої красивої жінки, а інший на це реагує так: «І в нас був аналогічний випадок! Теж Галя, теж молода, теж красуня... новий халатик повісила сушитися, а його вкрали!». Або: «Та що там ваш рак супроти моєї нежиті! Дрібниця!».

Він з вдячністю до тих, кого розраджував, сприймав їхні скарги й ніколи не зітхнув: «Що важать ваші клопоти супроти моєї біди?». І писав свої парадоксальні роздуми.

«Мені пощастило — я зразу був розіп’ятий. Тому не заплутувався в галуззі праведних і неправедних доріг, не піднімав на Голгофу важку ношу і не чинив зла, бо руки були прибиті. Тільки душа іноді поривалася до звичайного людського життя, але від найменшого поруху з ран цебеніла кров. І тоді серце переймалося таким болем, що хотілося негайно вимовити в Бога помилування. Та закинути голову до неба не давала перекладина хреста. Відтак доводилося непорушно терпіти своє страждання, щоб на його тлі була випуклішою радість тих, що ходять по землі.

Та вже закінчується мій голубий день, вечірнє сонце підносить червоні списи, щоб виточити з мене останні сили, і я — стомлений та щасливий — скоро ляжу в підніжжя хреста й тихо чекатиму, коли прийдуть до мене ті, кого люблю».

Що я можу ще розповісти про людину, об душу якої черкнулася колись моя душа?

Василь Думанський народився в серпні 1950 року в селі Серединка, в Бершадському районі на Вінниччині — за цим селом у чистім полі, кажуть, споконвіків бовваніє стовпчик, що позначає середину світу. Його книжки видано в драматично тяжкі дев’яності роки минулого століття на кошти сільськогосподарського колективу «Прогрес», яке ледве зводило кінці з кінцями, і незмінний з початку шістдесятих років голова правління Федір Михайлович Кавун мав свою участь у вишукуванні на це коштів за одну з найкращих своїх справ? Можна до цього додати слова з коротенької Автобіографії Василя Думанського про те, що ці книжечки — скромна віддяка батькам — колгоспникам. Бо не зреклися каліки, як радили їм «доброзичливці». «Вони завжди тримали відчиненими двері нашого дому. Тому я ніколи не відчував самотності».

Три дні в Серединці тривало свято на честь виходу у світ першої книжки Василя Думанського «Мій день». До Будинку культури зійшлося не тільки село, а й приїхало чимало гостей з області... Може, навести слова, які лунали на адресу письменника? Не варто. Бо ніщо так не характеризує цю незвичайну людину як «Брості», які він залишив по собі. Наведу хоч кілька іскринок з того скарбу :

«Живи, працюй, втішайся — і залишай віконце для Бога».

«Чим більше береш — тим дорожче треба платити».

«Я викопав камінь, що підступно випинався на стежці. Для мене це миттєва втіха, а люди вже не будуть більше зашпортуватися».

«Якби Ви тільки знали, як хочеться притулитися обличчям до Ваших колін, щоб через ноги Ваші відчути дороги!»

Такі слова могли вихопитися лишень із самої глибини душі, що звикла ховати свої страждання. Я не дивуюся, що мої ще не перевірені особистим досвідом роздумування про мистецтво творення радості втілила в життя людина, начисто позбавлена тих простих, за висловом М.Метерлінка, приводів для щастя, якими обдаровано кожного. Не знаю, чи справді зіграла якусь роль у становленні цієї рідкісної особистості, але те мовлене майже через чверть століття «спасибі» дало мені сили «звільняти каторжників з кайданів» і тоді, коли вони — всі разом — кидалися на мене з кулаками. Знала, що так буде, а звільняла, бо ж бачила перед собою теплий успіх Василя Думанського, з очима якого ніколи не зустрілася.

Дивуюся іншому: аж 26 років йшов цей обдарований письменник від першого свого вірша до першої книжки — чому так довго? Наводимо слова Федора Шевчука — тодішнього заступника редактора районної газети «Бершадський край» і найщирішого друга Василя Думанського: «Після першого ж прочитання його творів відчувається, що писані вони з нещадною вимогливістю до себе, що за ними — нестерпні муки пошуку потрібного слова, які іноді супроводжуються невимовними фізичними болями. Тільки по-справжньому мужня людина може перебороти подібне».

Але й це не все. Багатьом письменникам притаманне перебільшене уявлення про цінність власних переживань, часом дуже дрібних та нецікавих. Дехто й «честю та совістю народу», «інтелектом нації» не соромиться себе називати, на що можна відповісти словами Василя Думанського: «Коли чоловіки починають самі себе вихваляти, то це вже вони вдаються до найостаннішого способу привернути до себе увагу».

А цей прикутий до ліжка, обдарований і літературним талантом, і розумом чоловік страшенно боявся впасти в гріх зосередженості на собі самому, вперто боровся з егоцентризмом, не дозволяючи собі опуститися нижче того рівня, де схрещуються відчуття багатьох людей у хвилину високого душевного піднесення. Рецепт його життєлюбства простий. Важко тобі? Протягни комусь руку допомоги, утіш когось, погодуй хоч голуба, хоч бездомного пса — і саме Небо порятує тебе.

Тайна велика стоїть за генетичними хворобами. Але я певна: такого в роду Думанських уже не трапиться, бо Василь не просто відстраждав за гріх якогось свого пращура — він переплавив страждання в радість і показав іншим людям, як це належить робити.

А це — найвища місія.

Наталя Околітенко