ЄГИПЕТСЬКІ ЕТЮДИ

Спека, яка так агресивно спробувала застати нас зненацька, наштовхнула на думку: а чи не в Африці ми часом живемо? І даремно оператори туристичних фірм переймаються, що такий популярний серед українців єгипетський напрямок влітку «прогорить».

Та ми вже так загартовані сонячними тортурами, що ніяка Сахара нас не зупинить. Що в Україні, що в Єгипті температурний режим зараз майже ідентичний. Отож якщо відпустка не здається вам міражем, час пакувати валізи. Скільки там до тієї Африки? Чотири години лету — і вас зустріне овіяна легендами країна, якій кілька тисячоліть, де кожен камінець має свою таємницю. Я вже не кажу про Червоне море, в яке варто тільки вступити однією ногою, аби зрозуміти — лише невсипуще відчуття обов’язку перед роботою здатне розлучити з його прозорою теплою водою. Але не надовго. Бо Єгипет — це країна, в яку, безумовно, хочеться повертатися знову і знову...

Тисяча і одна... полуниця

Виходиш з аеропорту Хургади, а в обличчя — теплий вітер пустелі... Приємно — кажу вам без сарказму — адже наше знайомство з Єгиптом відбулося в лютому. Загалом же, температурний графік у цій африканській країні дуже лояльний до туристів. У найспекотніший місяць — зазвичай це серпень — стовпчик термометра часом підстрибує вище +35. Так кажуть туристичні «вовки». Наш гід, щоправда, чесно зізнався, що влітку відпочиває у... Криму. Набіл (гід одразу попередив, щоб його ім’я не плутали з «побілом») одружений з українкою, отож щороку на кілька місяців ховається від єгипетського сонця у тіні духмяних кримських кипарисів, заодно ласуючи тещиними млинцями.

Отже, з теплим лагідним промінням дефіциту в вас не буде. Гіди наполягають: обов’язково візьміть до Єгипту сонцезахисні окуляри. І крем, щоб рятувати шкіру від безжального африканського сонця. Однак найголовніше, як на мене, — не забути маску. Щоправда, все для підводного плавання можна придбати й на місці. І звільніться нарешті від думки, що з дитинства боїтеся пірнати. Просто у вас донині не було такого гарного «вчителя», як Червоне море. Аквалангісти майже живуть у ньому! І їх можна зрозуміти: схожого дивовижного підводного світу годі деінде відшукати. Корали вражають і... наражають на спокусу відломити шматочок морської краси. Облиште одразу крамольну думку: цю дивовижу краще не чіпати — можна поранитися і зіпсувати відпочинок серйозно і надовго. Крім того, вивозити корали з Єгипту не дозволяє закон — порушників карають високими штрафами.

Червоне море нагадує гігантський акваріум. Рибки найнеймовірніших розмірів, кольорів і відтінків підпливають прямо до берега. Тому не обов’язково мати акваланг, аби з ними подружитися. Достатньо звичайної маски з трубкою. Моя знайома про трубку забула, а побачене під водою так захопило уяву, що дівчина мимохіть наковталася води — так хотілося кричати від захвату.

Хургада — затишне містечко на березі Червоного моря, що вже давно стало місцем паломництва не тільки аквалангістів, а й взагалі шанувальників спокійного сімейного відпочинку. Розвинена мережа готелів дає змогу підшукати свою «родзинку» — на власний смак і бажання, а також «побажання» гаманця. Симпатичне місто нагадує велетенський будівельний майданчик (дивним чином це не перешкоджає насолоджуватися відпусткою). Справді, Хургада активно розбудовується — буквально на очах виростають нові готелі, облаштовуються пляжі, відкриваються розважальні комплекси, ресторани. Один з найвідоміших центрів відпочинку — легендарний палац «Тисяча і одна ніч», зведено у стилі східного Діснейленду. Зайшов турист туди — і пропав... Принаймні, у мене немає рецепту, як відірватися від яскравого театралізованого шоу на тему життя в Єгипті в епоху фараонів, яке тут відбувається щовечора. Молодь після заходу сонця обирає дискотеки — після романтичних прогулянок на яхтах, купання і пірнання хочеться зарядитися драйвом. Нам, крім усього, подобалося просто гуляти вузенькими вуличками міста, смакувати апельсиновий фреш у затишних кав’ярнях, спілкуватися з доброзичливими єгиптянами, які не відпускають зі своїх сувенірних крамничок з порожніми руками і... знову мріяти про рибок. Під час однієї з таких прогулянок випадково зустріли добрих знайомих з Києва, яких не бачили понад рік. Виявляється, світ справді тісний, а місце зустрічі таки можна змінити. Навіть не змовляючись. Іноді ним може стати фруктовий базарчик у Хургаді, де посеред зими продають запашну полуницю.

Звуки з глибини тисячоліть

На карті світу кордони Єгипту проведено акуратно, «під лінієчку». Поглянеш — немала територія. Але ж, уявіть, тільки чотири її відсотки заселено”! На інших неозорих просторах жити неможливо — самі гори й пустеля. Такими «неживими» просторами рухався наш автобусний караван з Хургади до Луксора. Морський пейзаж недовго звеселяв погляд: краєвид одразу підрихтувала пустеля. Знаєте, яка найбільша цінність у Єгипті? Вода! На кожному кроці спеціальні таблички попереджають, як важливо заощаджувати живильну вологу. Коли потрапляєш у пустелю, починаєш розуміти, що це зовсім не зайве. Навіть маленька пляшечка питної води у Єгипті на вагу золота.

Але 250 кілометрів до Луксора — не тільки неживе каміння і пісок за вікном. Через деякий час автобус вибрався на дорогу вздовж долини Нілу. Місцеві жителі називають його річкою життя — тільки тут вирощують те, що подають до столу, тільки тут, біля води, можна жити. «Я п’ю воду з Нілу», — сказав таксист у Хургаді, який працює у цьому місті за контрактом, його будинок — в долині живої артерії Єгипту. Коли я побачила колір цієї річки, то подумала, що таксист жартував. Сказати каламутна — все одно що промовчати. Місцеві жителі активно скидають у неї все можливе сміття і... набирають воду для пиття. Переконалися на власні очі. Але це було згодом, а поки що ми у супроводі поліцейських з автоматами прибули в одне з найзагадковіших міст світу. Після кривавого теракту в Луксорі десять років тому, під час якого загинуло майже пів сотні іноземних туристів, про безпеку гостей дбають спеціальні служби.

У Луксорі, здається, біля кожного будинку можна назначати побачення з історією. Місто називають найбільшим у світі музеєм ппросто неба. І з цим важко не погодитися. Здається, тут кожен камінець щось знає, про щось мовчить, чекаючи, доки ми захочемо зрозуміти його таємницю... Раніше на західний берег славнозвісного міста можна було дістатися тільки в човні або на поромі. Але наш автобус без надмірних зусиль здолав водяну перепону з допомогою сучасного моста — його недавно перекинули з одного берега Нілу на другий.

Гід попередив: їдемо на землю мертвих. Було трохи моторошно — від самої назви, проте ми ж розуміли, що йдеться про знамениті усипальниці фараонів. Символічний вхід на територію охороняють знамениті колоси Мемнона — можливо, не такі грандіозні, як Родоський колос, але ж від грецького дива залишилася тільки пам’ять, а ці — стоять... Дві кам’яні статуї Аменхотепа ІІІ незворушно споглядають навколишній світ з висоти понад 20 метрів. Навіть коли робиш знімок напам’ять, думаєш — і як сприймають вічну метушню сучасних туристів ці загадкові свідки далекого минулого. Гід говорить: за 27 років до настання нашої ери у цьому місті — колись його називали Фіви — стався сильний землетрус. І одна із статуй втратила руку, після чого щоранку почала... стогнати. Звук був справді моторошний. Паломники долали тисячі кілометрів, щоб почути той протяжний «спів». Сучасні вчені пояснюють це вібрацією холодного каміння під дією першого сонячного проміння. Давні ж греки вірили, що то голос сина богині Аврори Мнемноса, який загинув від рук Ахілла. Словом, невдовзі деякий час кам’яного бога «підлікували» — нині нам уже не вдалося нічого такого почути біля колосів, однак у Долину Царів вони нас шанобливо пропустили.

Із знайдених тут 64 гробниць фараонів туристи можуть оглянути близько десяти. Історики не знають, чому перший із похованих у долині мертвих фараонів Тутмос І облюбував собі печери, а не, скажімо, пишні храми. Але, можливо, завдяки цьому вони збереглися аж до нашого часу. Хоча спокою царі-небіжчики не знали — ще в античні часи практично всі гробниці було безбожно розграбовано, і тільки мумії Амоса І, Аменофіса І, Тутмоса ІІІ і Рамзеза ІІ, які знайшли на дні глибокого колодязя в одному із сусідніх поселень, нині зберігаються в Каїрському музеї.

Скарабей, що роздає щастя

Після долини кам’яних усипальниць, де думки про вічне дисциплінують навіть не завжди зібраних туристів, ми відвідали ще й погребальний храм цариці Хатшепсут (саме той, біля якого відбувався згаданий нами жорстокий теракт). Уявляєте, яка демократія, яке рівноправ’я панувало в стародавньому Єгипті — 15 років державою правила жінка-фараон. Щоправда, історичні джерела фіксують деякі нюанси: скажімо, аби не дратувати народ, цариці доводилося маскуватися під чоловіка. Правда це чи вимисел, знає лише час, але ж він мовчить... Нам залишається тільки розглядати вишукані барельєфи на стінах храму, які розповідають про мужність мудрої цариці.

Уже й полудень попрощався з Луксором, а наш непосидючий гід навіть не думав, щоб ми розслабилися. Адже на східному березі Нілу, куди ми невдовзі повернулися, нас чекала Дорога Сфінксів. Ці гранітні мовчуни провели до одного з найбільших храмів світу — Луксорського, присвяченого трьом богам — Амону, Муту і Хону. Хто з них «важливіший», ми так і не зрозуміли, бо гід безупину частував нас міксом легенд і переказів, паралельно зосереджуючи увагу на вишуканих деталях комплексу. Чого вартий тільки гранітний обеліск, що біля входу. Його «побратима», до речі, який ще до минулого століття стояв поруч, відвезли до Парижа і зараз він передає французам привіт на площі Згоди.

Ще величніший — храм Карнакський. Найбільший храмовий комплекс світу. Куди й поділася наша втома, коли ми торкнулися його вічних стін... Тут панує така потужна енергетика, такий могутній позачасовий зв’язок зі стародавнім світом, що, здається, ніби потрапляєш під дію гіпнотичного сеансу історії. Можливо, так впливає Амон — сонячний бог, на честь якого зведено це диво. Диво, яке віддзеркалюється у водах Священного озера, що здається бездонним. А на його березі стоїть мармурова колона, яку осідлав великий жук-скарабей — давньоєгипетський символ благодаті. Туристи вірять у силу давніх пророцтв, тож поспішають сім разів оббігти навколо скарабея і попросити для себе хоч краплинку щастя. Спритні торгівці гіпсовими скарабейчиками («справжній алебастр, містере!») тут же пропонують купити у них цей символ достатку і здоров’я. Наша група готова була оптом придбати весь крам, що гарантує щастя, але гід вчасно зупинив спонтанний порив туристів, злякавшись, аби наші пакунки не затопили корабель, який вже очікував на пристані.

 Але про круїз Нілом — наступного разу.

Юлія Косинська,
Олег Крук
Київ — Хургада — Луксор — Асуан — Каїр