І корабель пливе...

Круїз — це завжди свято. А якщо ваш корабель, відшвартувавшись від пристані Луксора, розсікає води легендарного Нілу, то навіть традиційної піни шампанського не потрібно, аби сп’яніти. Ось що означає — пливти в історію. Від захвату думки переганяють одна одну.

Це той самий Ніл, думаєш ти, про який ще в підручнику для п’ятого класу читала: «Живильна артерія стародавнього Єгипту, мати всього сущого». Найдовша річка у світі, до речі. Яка, крім усього, тече «знизу вгору», і вздовж якої тільки й можливе життя у цій африканській країні, що її підпирає пустеля. Я вже не кажу про інші асоціативні картинки: мандри Нілом персонажів Агати Крісті; зубасті крокодили, що чатують на довірливого туриста.... Все це якось одразу вривається у твою реальність — і ти розумієш, що відступати нікуди. З усіх боків — вода....

На хвилях вражень

Вранці, вийшовши на палубу, я побачила повітряну кулю. Вона здавалася продовженням сну, тому виглядала трохи фантастично — над течією вічної і легендарної річки, з палуби модерного круїзного лайнера. Хтось, очевидно, запустив її з одного берегу Нілу, і тепер це напівмарево супроводжувало неспокушених такими речами туристів. Однак розслаблених мандрівників привів до тями капітан: він просто вийшов до сніданку, побажав щасливої подорожі... Його антураж подіяв як антигіпноз — сіра туніка (галабея) до п’ят, на голові такого ж кольору феска-тарбуш, або просто — гігантський тюрбан. «Африка, Ніл!» — червона лампочка увімкнулася у підсвідомості тих, до кого ще не дійшло.

До речі, так колоритно вдягаються всі капітани нільських теплоходів. Понад те — саме таке вбрання вони носили ще за англійців, які, власне, і започаткували ці круїзи. Перше плавання, організоване Томасом Куком, засновником туристичного бізнесу, відбулося 1860 року. Кук поцілив «у десятку» — інтерес до Єгипту у світі в ті часи був фантастичним, і охочих почитати тексти на папірусах і стінах єгипетських храмів з’являлося дедалі більше. Гарна тенденція збереглася й донині. Єдина різниця — якщо раніше круїз по Нілу тривав цілий місяць, то нині таке щастя закінчується вже на п’ятий день.

Однак дні ці дуже насичені. Треба встигнути не тільки відвідати всі історичні місця під час зупинки корабля, продегустувати специфічні страви єгипетської кухні, насолодитися нільськими краєвидами, а й систематизувати враження, розклавши їх по поличках. Інакше можна просто «попливти» — услід за кораблем — від шквалу емоцій і вражень.

... На березі смагляві дітлахи привітно махають нам руками, їхні мами перуть одяг, а батьки набирають воду у відра. Під пальмами пасуться кози, у затінку екзотичних кущів блаженно спочивають вівці. Палуба — немов пательня. До поручнів неможливо торкнутися. «Бідолашні, — каже мій колега-єгиптянин про туристів, які відчайдушно засмагають у шезлонгах, — перепечена хлібна скоринка і та виглядатиме оптимістичніше».

Ми заховалися під тентом від безжального африканського сонця і смакуємо прохолодний коктейль. Мій новий знайомий — Алі — розповідає, як важливо народитися в потрібному місці у слушний час та як важливо знати власну історію. І зізнається, що... вперше їде да Асуана. «Щоб зрозуміти Єгипет, недостатньо постояти під пірамідами», — переконує цей молодий єгиптянин. Ніби я це знаю. Але ввічливо дякую за пораду. Група єгипетських журналістів мала таку саму високу мету — торкнутися найзагадковішої цивілізації світу.

Бог з головою крокодила...

Першу зупинку теплохід зробив у Есні. В давнину, тобто коли ще «фараони були маленькими», тут вирувало велике торгове місто. Туристів за інерцією гойдало, як «на хвилях Нілу», а екскурсовод, що разом з нами таки стояв на землі, показував храм бога Хнума, зведений у греко-римський період. Стародавні єгиптяни вважали, що цей бог створив людину і все живе зі шматка глини. Римські імператори шанували єгипетських богів, тому на стінах храму малювали їх у вбранні фараонів. Таким чином на симпатію єгиптян ці чужоземці могли чесно розраховувати.

Наступного разу ми зійшли на причалі в Едфу. Там на нас чекали казкові фаетони, які з вітерцем довезли до храму, присвяченого богу Хору — сину Осіріса й Ісіди. Він таки справді велетенський, цей бог, на вході до храму, в оточенні колон. Сокіл із чорного граніту. Богові-птахові поклонялися, приносили жертви — нині на стінах храму можна побачити «життєпис» цих сцен.

У той самий греко-римський період збудували й величний храм у Ком-Омбо, де ми швартуємося наступного разу. Перші вечірні тіні лягають химерами на колони й віковічні стіни, внизу виблискує плесо річки, а ми дізнаємося, що це диво архітектури — данина шани двом богам — уже знайомому нам сокологоловому Хору й Себеку, в якого голова... крокодила. Такі симпатичні, добродушні боги. В ореолі останнього сонячного проміння ми розглядаємо розписи на стінах, пересвідчуючись, як добре стародавні єгиптяни володіли таємницями лікування. Медичні інструменти, зображені тут, на диво точно відтворюють ті, якими користуються сучасні лікарі. Такий собі місток між цивілізаціями. Ніби й не минуло цілих тисячоліть.

До речі, Себек якось так несподівано підбадьорив нашу групу: ми дружно згадали про крокодилів. Про те, що Ніл — їхній рідний дім, а наш корабель не такий уже й захищений. Може, вночі не варто відчиняти вікна в каюті? Та гід погамував недоречну паніку: виявляється, крокодилів у річці немає. Принаймні, у цій частині, де курсують круїзні лайнери. Після того, як збудували Асуанську греблю, зубасті дивним чином мігрували по той бік новобудови і вже там чатують на любителів пригод.

Як 17 пірамід Хеопса

Асуан — незвичайне місто. Це останній форпост родючих єгипетських долин, далі починається пустельна Нубія. Місця тут особливо живописні, а на узбережжі Нілу можна писати картини — так гарно. На приколі стоять десятки фелюг — дуже зручних колоритних човників з похилими вітрилами, завдяки яким тут тільки й можна дістатися з одного берега до іншого, оскільки мостів в Асуані не передбачено. Потрапити на інший бік Нілу ще можна завдяки знаменитій греблі. Оминути знайомство з нею щонайменше несерйозно — це ж візитівка міста. Та ніхто з нас і не думав сачкувати, навпаки, всі дружно дістали фотокамери, адже сучасне диво архітектури варте місця в альбомі. Унікальну споруду — заввишки 111 м, завдовжки 3,5 км і завширшки 1 км — будували 11 років, розпочавши роботи ще за президентства Абделя Насера, а відкривав зведену з допомогою Радянського Союзу греблю президент країни Анвар Садат у січні 1971 року. На жаль, її будівництво коштувало життя 451 людині, було зруйновано 60 тисяч осель, а прекрасний острів Філе назавжди пішов під воду. Щоправда, його храми по частинах вдалося перенести на інший острів, розташований вище. На будівництво Асуанської греблі використали стільки піску, каміння, глини і бетону, що з цього матеріалу можна було б легко спорудити 17 пірамід Хеопса! Гребля створила гігантський водний резервуар: нині це озеро, назване в честь Насера, є однією з найбільших штучних водойм світу. Ось там крокодильчики і рятуються від спеки. А якщо без жартів, то завдяки цій греблі єгиптяни отримали змогу контролювати щорічні паводки Нілу, обробляти більше землі й отримувати по кілька врожаїв на рік. Поряд — монумент на честь будівельників грандіозної споруди: п’ять гранітних пелюсток лотоса тягнуться до сонця аж на 75 м.

Єгипет, як відомо, арабська країна. Однак тут, на півдні, живуть в основному нубійці. Вони мають неповторний відтінок напрочуд смаглявої шкіри, носять переважно довгі бавовняні сорочки сірого кольору і вирізняються особливим менталітетом. «Я — нубієць», — сказав таксист на асуанській набережній, і цей вербальний месидж слід розшифровувати однозначно: я чесний, ніколи не підведу, мені можна вірити. І це справді так. І не тільки у випадку з цим симпатичним чоловіком, який запропонував мені свою двоколку і себе в ролі гіда. Нубійці пишаються власною доброчесністю і ревно оберігають свій благородний імідж. «Мій» таксист на ім’я Омар під час прогулянки показав більшість місць, якими славиться Асуан. Ми побували на єгипетському і нубійському ринках, відвідали знаменитий готель «Олд Катаракт», в якому відпочивала королева детективного жанру Агата Крісті, зайшли до коптської (християнської) церкви, накупили різних ароматів на місцевій парфумерній фабриці. «Скільки я вам винна?» — наприкінці прогулянки виникло цілком закономірне запитання. «О, моя пані, — сказав нубієць, — ми домовлялися за двадцять фунтів. Та Омару здається, що це забагато. Вистачить й п’ятнадцяти. Тільки для того, щоб погодувати коня. Чи вам сподобалося місто?» Шикарна відповідь! Я вручила асуанцю його чесно зароблені двадцять фунтів і аж до самого трапу корабля мене супроводжував відданий і вдячний погляд темноокого чоловіка в сірому.

Чому ми не купили віслюка

А наступного дня почалося знамените мусульманське свято Курбан-Байрам. Крамниці і базари не працювали. Набережна пахла пилом. Уздовж неї в маленьких кав’ярнях сиділи люди, пили чай і курили кальян. Подекуди миготіли екрани телевізорів. Від запахів паморочилася голова: пахло якось по-східному, по-південному — річкою, вихлюпнутою на тротуар водою, екзотичною рослиною з м’ясистим листям біля дороги, кавою і спеціями. Особливо вражало «амбре» від щойно зідраних шкур вбитих з нагоди свята баранів — вони стосами лежали вздовж дороги, і не було від цього порятунку. Хоча не так — порятунок знайшовся: ми сіли у фелюгу і попрямували на острів Елефантін, тобто Слоновий. Не знаю, чому його так назвали. Можливо, через велетенські валуни, що нагадують хоботи слонів. Або тому, що колись сюди привозили на продаж гори слонових бивнів. Цей шматочок суші знаменитий також через давній Ніломір, за яким колись замірювали рівень води у річці.

Звідти фелюга доставила нас на острів Кітченера, де розбито чудовий ботанічний сад. Тут ростуть понад 400 видів субтропічних рослин і колекція пальм — одна з найбільших у світі.

Повернувшись на «велику землю», ми зайшли пообідати в місцевий ресторанчик на набережній. Спокійна нубійська музика і колоритний інтер’єр полонили одразу, а в усміхненого офіціанта середнього віку ми закохалися всією компанією — всерйоз і назавжди. Такий у нубійців стиль — нікуди не поспішати. Доки офіціант ставив на стіл солянку, минула вічність. Поки, посміхаючись, записував до свого блокнота наше замовлення, ми встигли подрімати.

А надвечір ми пішли на вулиці Асуана ловити перші сутінки. І випадково вгледіли двох хлопчаків, які їхали верхи на віслюку і весело вітали нашу появу. «Давайте зробимо фото на згадку», — запропонував наш приятель Володя. Хлопці зраділи ролі фотомоделі і можливості отримати бакшиш. Але у Володі були серйозні наміри. Він миттю зняв з віслюка переляканих «вершників» і спробував сам вмоститися на тварині.

Треба було бачити обличчя юних єгиптян! Бідолахи вирішили, що за чотири фунти (один долар) у них... купили віслюка. Як відмовити «цим дивним туристам», малюки не знали, і така халепа здавалася їм катастрофою. І тільки коли, зрозумівши комічність ситуації, ми почали падати від сміху, маленьких власників віслюка відпустило. Настільки, що вони ще довго прямували за нами разом зі своїм довговухим другом, щасливо повторюючи: «Друг! Україна! Дякую!»

Юлія Косинська,
Олег Крук
Фото авторів

Київ — Хургада — Луксор — Асуан — Каїр