Інвестор — не коза, до воза не прив’яжеш

Ось вже 15 років незалежна Україна зве до себе зарубіжних інвесторів і ніяк не дозветься. У чому головна непривабливість і небезпека цієї країни для капіталу всього світу і, як запитував колись український класик, чи прийде тут коли-небудь коза до воза?

Якщо пригадати останні вибори Президента України, де одна з протиборчих сторін називала супротивника бандитами, а друга — козлами, то стає зрозуміло, що і тих, і тих у «возу» більш ніж достатньо — а ось «кіз», тобто — кого безрогі (бандити) доять, а рогаті (у сенсі — козли) мають, бракує. Тому і звуть «бандити» з «козлами» до свого «возу» «кіз» зі всього світу, щоб подоїти їх, а вони чомусь не йдуть. У чому ж причина невдач агітаторів? І чому «коза», яка гуляє на волі, ну ні як не бажає притягнути своє повне «вим’я» до господарів українського «во­за»?

По-перше, головна біда політиків України в тому, що вони справді увірували у свою брудну справу, тому й не можуть зрозуміти тих, хто якщо на словах і згоден з цинічною думкою ведення справ державних, та у житті все ж таки уникає політичної антисанітарії.

По-друге: українські політики помиляються в тому, що ніхто, окрім них, не знає їхнього минулого і того, як вони правили найбільшою, але найнещаснішою територією Європи.

По-третє: для будь-якого бізнесу, окрім кримінального, репутація — все одно що цнота для нареченої.

П’ятнадцять років тому кожен громадянин пострадянської України отримав право займатися підприємництвом і вже, нібито, став незалежним від тоді ще червоної, але такої, що вже змінює забарвлення, влади. Саме тоді я, будучи в Дніпропетровському обкомі комсомолу, сказав:

 — Тепер людина, яка володіє талантом підприємця, може не тільки стати від всіх вас (влади) незалежним, а й багатшим і сильнішим!

На що почув відповідь, яка запам’яталася мені на все життя:

— Помиляєшся! Ми зробимо все, щоб у цій країні ніхто і ніколи, окрім нас (влади), не зміг піднятися вище за шматок хліба!

Комсомольський лідер, який сказав це мені, мав рацію.

З самого початку побудови в Україні «демократичного» суспільства умови українського «ринку» були неоднакові: задушливі податки і фізичне знищення для одних і ціл­ковита свобода для інших плюс безмежна аморальність останніх до всього живого навколо себе.

 Але до чого призвело перевертнів України їхнє небажання жити зі своїм народом в одному правовому полі? Тільки до одного — довічного прокляття їхнього роду мільйонами пограбованих ними людей і самознищення. Так який же інвестор прийде в країну, де демократія тільки на словах, а насправді залишається пострадянське беззаконня і повне відчуження народу не тільки від влади, а й від елементарної можливості піднятися «вище за шматок хліба»? Понад те! Зарубіжний інвестор не дурень і знає: якщо політикам потрібен бідний народ — отже, в їхній країні бізнесом є сама влада, а все інше — «коза».

Атрибутом всякої демократичної держави є його багатопартійність. В Україні «партій» не бракує, але, на відміну від цивілізованих країн, всі вони вийшли з однієї — Комуністичної партії Радянського Союзу, а це означає, що народ тут завжди буде на голодному пайку. Щоб простолюдин не потрапив в жодну з таких «партій», всі вони є закритим клубом, де мандат «народного депутата» не завойовується народною довірою, а купується приблизно за мільйон доларів за штуку. Але історія знає, яким страшним є бунт тих, кому нічого втрачати. І вже цієї весни, напевно, вчорашній «помаранчевий» Майдан у Києві може виявитися дитячим лепетом для всієї країни.

Чи така потрібна інвесторам країна, де розум кипить від обурення? Гадаю, ні.

Парадоксально, але в мільйони разів було б безпечніше і перспективніше прийти зарубіжному капіталу 20 років тому (а ще краще 30 — 40) в СРСР, якби на те воля була його керівників, ніж сьогодні, в нібито демократичну після Помаранчевої революції Україну. Чому? По-пер­ше: за часів СРСР влада цієї країни була передбачуваною, послідовною і такою, що нічого не мала спільного з бандитизмом. Кажучи тут про владу, ми говоримо не тільки про її головну силу — Комуністичну партію Радянського Союзу, а й про її правоохоронні органи, які в основній своїй масі не лише проповідували людські цінності, а й захищали їх. По-друге: самі громадяни СРСР хоч і не мали статків, проте загалом були моральним, високоосвіченим суспільством гостинних і добрих людей зі світлими помислами.

Ні, я в жодному разі не ідеалізую ту країну, яку ми втратили! І в ній траплялися і корупція у владі, і кримінальні злочини, але всі вони мали тільки приватний характер (у сім’ї не без виродка) і піддавалися не тільки кримінальним покаранням, а й презирливому відторгненню зло­чин­ців, відмежуванню від них всього суспільства. І хай це було недемократично, проте захищало людей від перспективи потрапити в залежність від вчорашніх аферистів, грабіжників, злодіїв, насильників і вбивць, що завжди захищають тільки свої, злодійські, інтереси. Як це відбувається сьогодні в житті «демократичної» України з її «народними» депутатами. Тому, аналізуючи вчорашній СРСР і його нинішні агонізуючі осколки, особливо Україну, можна упевнено сказати: якби Микита Хрущов ще тоді, в 60-х, відкрив свою країну для зарубіжних інвесторів, виграли б всі — влада капітал, народ, країна і, якщо хочете, увесь світ.

Однак цього не відбулося . А нині тверезий інвестор розуміє: в країні, де 15 років ніяких процесів, окрім кримінальних, не відбувалося, не можна почуватися в безпеці ні в чистому, як морг, кабінеті чиновника, ні в брудній, як середньовічний клозет, підворітні.

Ціле покоління виросло в брехні, несправедливості, байдужості, злочинності, убогості й безвиході. Загальнолюдські цінності і душі повністю роз’їла і знищила корупція. Навіть у кабінеті лікаря людині, що вмирає не нададуть допомоги, якщо не отримають від його близьких хабаря. І навіть якщо хворий приречений — все одно гроші візьмуть і не посоромляться! Студент не складе іспит, не давши «на лапу» тому, хто несе добре і світле — своєму викладачеві. Міліція, митниця, суди — тут хабар є неписаним, але найосновнішим законом. Тому Україна — це держава не тільки з владою, що самознищується, а й з народом, що самознищується, живе за найдикішим законом — з правом на існування сильного, не залишаючи слабкому жодного шансу. А це означає, що нинішній Україні не потрібні ні справжнє мистецтво, ні наука, ні прогрес — все, що історично розвивається не силою, а розумом і талантом від Бога. Все прекрасне народжується в гармонії — це коли сильний і слабкий йдуть по життю разом! Коли сильний захищає слабкого! У розвинених країнах сильною завжди виступає сама держава, а не клан, не меншина, що захопила владу і багатства більшості. В Україні ж все навпаки. Сильні — тільки клани. Біля сильних не бідують лише ті, хто їх обслуговує і до смерті боїться випасти з обойми свого «патрона». Одне слово — холопи.

Клани України за допомогою ЗМІ, що належать ним, розділяють народ цієї країни і володарюють над ним, розпалюючи у корінного народу дурну міжнаціональну слов’янську ворожнечу. Як основний подразник вони використовують мовні відмінності братського народу, перетворивши колись святу мову слов’янської свободи і мрії, мову великого бунтаря Тараса Шевченка на мову свого «корита», до якого пробираються всі «коритні» під час тих або інших виборів у владу, пробираються, використовуючи як презерватив російську мову і його захисників.

Але дно, на яке за останні 15 років опустилася українська культура, владу не цікавить! Бо влада ця кримінальна, а кримінал, як відомо, не має національності, а отже, однаково злочинний перед всім народом, що населяє Україну, хоч би на якій мові він розмовляв.

Клани, звісно, в основному розкидали свої щупальці в столиці і у великих містах, куди, нехай навіть по трупах, але прагнуть «слабкі» з провінції, які не мають жодного стосунку до сильних або до їхніх холуїв. Тому побачити катастрофічні темпи старіння і вимирання України з Києва, Донецька, Дніпропетровська або Харкова неможливо, хоч і в цих мегаполісах смертність у кілька разів перевищує народжуваність.

Натомість у ЗМІ України час від часу з’являється тільки одне рішення демографічної проблеми: населяти країну біженцями з Африки і Азії, мовляв, вони добре розмножуються. Наприклад, щорічно населення України скорочується на 300.000 християнських душ — отже, на їхнє місце поселити 300.000 «папуасів». Влада не переймається смертністю своїх співвітчизників, які ще вчора, завдяки своїй освіті, були науковим і технічним потенціалом високорозвиненої держави.

Можновладцям України потрібні раби, готові цілувати їм ноги за громадянство і кланятися за шматок хліби. Але навіть ці знедолені обминають Україну і прямують далі, на захід, бо тих, хто біжить від середньовіччя, не спокушає Україна, яка живе у ХХІ столітті за законами XV століття. І чи розуміє нинішня влада України, що справжньому бізнесу не потрібні (навіть як чорнороби) відсталі народи з Африки й Азії — їй потрібні цивілізовані люди, гарні фахівці, як і населення, здатне купити у цього бізнесу не тільки шматок хліба! Ні, не розуміє! Бо жадібність і дурість, а почасти і прагнення максимально знищити корінне населення України, не знають меж. Кому це вигідно? Але це окрема тема. Пригадаємо тільки те, що перед Другою світовою війною в СРСР влада також керувалася таємним формуляром «що менше росіян — то краще!», але саме цю владу, що знищує з 1917 року росіян, захистив не хто інший, як російський народ, який об’єднав навколо себе всі інші народи тієї країни. Та тільки ось біда: дурість (а влада у нас ніколи не відрізнялася великим розумом) не має ні пам’яті, ні подяки, ні навіть відчуття самозбереження на генному рівні.

Але повернімося до заданої теми — про те, якою мірою територія, яку ще не до кінця розділили між собою злочинні клани, може бути приваблива для інвестора? Та ніякою! Така країна не може бути цікава не тільки для інвестора, а й для людини, яка не втратила розум. Та все ж, чому так трапилося, що країна, яка оголосила всьому світу про демократичний вибір ради, яка навіть здійснила якусь Помаранчеву революцію, така небезпечна, і не тільки для зарубіжного інвестора? Та все тому, що нині це зовсім не держава, а найбільша в Європі територія, яка повернулася на 400 років назад, коли її землі навіть не називалися Україною, а Диким Полем. Тільки з тією різницею, що цього разу «дикість» носиться не на низькорослих татарських конях, а, як мінімум, на німецьких 600-х мерседесах, відвойовуючи у собі подібних козаків-розбійників життєвий простір, де не дай Боже заявити про право на існування, тим більше на незалежний від «козаків» бізнес. Тобто Україна переживає період переділу всього того, що 15 років тому вже розділили між собою її посткомуністичні кримінальні клани. Теоретично в Україні таких кланів залишилося чотири. Нехай пробачить мене решта бандитів, які прагнуть у лідери кримінального руху України! Повірте, ділити Україну вони будуть до кінця, тобто до її цілковитої кончини. Бо, як говорять в Одесі, якщо ви приїхали сюди і у вас є гроші — краще одразу віддайте їх! Все одно заберуть. Сучасних козаків-розбійників всіх мастей об’єднує одне: всі вони — екс-лідери Комуністичної партії Радянського Союзу або діти цих лідерів. Це вони вчора будували на кістках свого народу комунізм, а сьогодні будують капіталізм, знову ж таки, на кістках кожного, хто встає у них на шляху — і своїх, і чужих! Будують вони такий капіталізм, який зображували, будучи комуністами, в своїх політичних карикатурах — зі звіриним оскалом. Водночас, спостерігаючи за тим, що відбувається в Україні, можна впевнено сказати, що, окрім такого ось капіталізму, жодного іншого тут не побудують, навіть карикатурного. Бо можновладці цієї країни практично давно знищили всі її державні інститути, і той же бюджет не є власністю України, а «общаком» представників від правлячих кланів — «народних» депутатів. Тому в державі, де економіка і влада представляє собою єдиний закритий від народу клуб, не може бути не тільки демократії, а й самої держави. Тут кожен клан, що прийшов до влади, не тільки прагне підім’яти під себе правоохоронні органи, а й переписати під себе Основний Закон — Конституцію — разом з її конституційним судом. А це означає, що тільки бізнесмен-екстримал може залетіти на українські землі зі своїми інвестиціями, щоб випробувати себе на виживання без щонайменших гарантій на життя.

Чи є надія на справжнє інвестиційне майбутнє України, і не тільки інвестиційне? Радше, ні. Країну чекають не інвестиції, а громадянська непокора пограбованого і загнаного в кут українського народу.

Валерій Любченко