Боги, касти, карма, сарі...

В Індії карі очі. Вони зустрічають твій погляд відкритими дитячими по­сміш­ками і проникливою мудрістю старості. Вони дивляться на тебе неземною красою Тадж-Махалу і неймовірною бідністю з асфальту. Індія не готова втішати кожного наївного чужинця, який інакше уявляв собі цю країну. Бо вона насправді інша. Це інший світ, інше світовідчуття. Інший смак і забарв­лення. Її неможливо збагнути до кінця, як нереально самотужки перепливти океан вільним стилем...

Життя за шлагбаумом

Індія — друга у світі за кількістю населення країна. На далеко не гігантській за розмірами території сьогодні вміщається понад мільярд людей. Майже шістдесят років тому позбувшись колоніальної залежності, країна живе за лише їй притаманним стилем, темпом і часом. «Мої земляки не люб­лять англійців, — каже гід Дарміндра. — Колонізатори гальмували наше життя». Англійці залишили індійцям на згадку свою мову і традицію смакувати чай з молоком. Сьогод­ні «діти Індії» не мають як нарікати на тиск колонізаторів, однак рівень життя неймовірної кількості людей нагадує печерні часи.

Переважна більшість живе у селах, лише 75% з яких електрифіковано. Ми знайомилися з індійськими селами з вікна автобуса, але й цього було достатньо... Глиняні халупки під очеретяними дахами, що рясно зяють отворами; двері такі низькі, що пройти крізь них можна тільки наполовину зігнувшись. Далі «котеджі» картонних будиночків, «хороми» з гілок, навіси на дерев’яних палицях. З меблів — дерев’яний лежак. Поряд — свині, корови, вівці... Діти гасають просто на смітниках або в пилюці граються камінцями.

Не беруся сказати, як часто туристичні автобуси перетинають ці населені пункти, але наша поява ставала для місцевих дітлахів справжнім атракціоном. Вони довго, скільки вистачало сили, бігли за автобусом і радісно махали руками. Якщо автобус зупинявся біля саморобних шлагбаумів, яких повно на індійських дорогах, дівчатка й хлопчики підбігали впритул, сподіваючись на хоча б крихітний гостинець. А коли туристи виходили випити чаю в придорожньому ресторанчику, знайомство набувало реальних обрисів.

— Привіт! — починали здалеку маленькі господарі.

— Привіт!

— Як вам Індія? — дітвора, обнадієна привітною усмішкою «цих дивних туристів», робила крок назустріч.

— Дивовижно!

— Справді? — не здавалися малюки.

Далі, за законом жанру, рука туриста мала тягнутися до власної кишені. Дитячі погляди — услід за нею.

В Індії багато професійних жебраків. На жаль, існує моторошна практика, коли батьки зумисне калічать дітей, аби ті заробляли на хліб, шокуючи своїм виглядом. Намагання уряду якось вплинути на цю «традицію» нічого не дали. Прирікаючи дитину на страждання, батьки, однак, вірять, що в іншому житті вона стане королем...

40% населення країни безграмотні. Медицина доступна лише заможнім (середнього класу — 300 мільйонів, мільйонерів — 83 тисячі). Смертність катастрофічна. Але народжуваність ще масштабніша. Планування сім’ї для бідняків — річ незбагненна. Дітей народжується стільки, як того хочуть боги. Наприкінці 1970-х Індіра Ганді програла вибори через свої спроби обмежити народжуваність.

...На землі сплять не тільки професійні жебраки. Дехто з безпритульних мають сяку-таку роботу, куди прямують уранці після того, як помиються під краном просто неба і спечуть на асфальті чапатті — традиційний індійський хліб. Але більшість нікуди не поспішає. Тут, на землі, вони народжуються, виростають, народжують самі і помирають. Ніхто не в змозі змінити заданий алгоритм. В Індії намагалися запровадити кілька програм боротьби з бідністю. Безпритульним давали квартири, які вони... одразу ж продавали і поверталися до своїх «витоків». Очевидно, перевагу життя в облаштованій родинній оселі неможливо сприйняти згідно з циркуляром. Це з’являється на світ разом з людиною.

В один з днів у Делі нас застав дощ. Попри негоду, бажання прогулятися вуличками столиці перемогло. Одразу за рогом наткнулися на «мешканців асфальту». Вони сиділи на тротуарі, або спали, вкриті целофаном чи брезентом. На нашу появу реагували спокійно. Дивилися з відвертою цікавістю. В європейське уявлення про цивілізованість такий спосіб життя не вписується жодним чином. Побачене жахає. Проте в очах безпритульних ми не помітили страждання.

 Каста має значення

«Кум-кум» — червона крапка, яка приносить щас­тя. Її малюють на лобі, можливо, у такий спосіб, відлякуючи демонів зла. Гостинні індійці так щедро за кожної нагоди «кум-кумили» наші лоби, що, вже повернувшись до Києва, хотілося за звичкою завершити ранковий макіяж «привітом з Індії».

Проте що таке щастя в розумінні індійця? Якщо тобі «написано» кармою бути щасливим, — ти не відкрутишся від нього. Згідно із законом карми — законом, що існує на синтезі індуїзму й буддизму — наші наміри, думки і вчинки в кожному втіленні визначають якість майбутніх життів. Убивав у минулому житті? Що ж, готуйся до випробувань хворобами, страхами і розраховуй на ранню смерть. Якщо був нечистим на руку — житимеш в убогості. Чинив перелюб — отже, матимеш ворогів значно більше, ніж друзів. Проте якщо в минулому втіленні ти вмів щиро радіти успіхам ближнього, то в наступному житті чекай заслуженої слави.

Така ж негнучка річ в Індії — касти. Суспільство має чітку ієрархію станів, яка зберігається впродовж століть. Найвищу касту — брахманів (жерці, вчителі) — бог Брахма, за повір’ям, створив із власної голови. Кшатріїв (воїнів, правителів, знать) виготовив зі своїх рук, вайшьям (землеробам, ремісникам, торгівцям) дісталися божі стегна, а шудрам (прислузі, рабам) залишилися ступні.

Пізніше кожна каста поділилася на дрібніші стани. Якщо ти маєш карму народитися в якійсь певній касті — прийми це як даність. Звісно, конституція ще півстоліття тому скасувала цю антигуманну історичну традицію, однак нічого не змінилося. Суспільство й далі чітко ідентифікує себе за належністю до конкретної касти.

Ситуацію поглиблює наявність касти недоторканих, яких Брахма нібито створив із... сміття. Сьогодні в країні, яка пишається своєю фармацевтичною промисловістю, високими технологіями, перше місце в експорті якої посідають комп’ютерні програми, має 60 мільйонів знехтуваних. Це чистильники каналізацій, прибиральники сміття, пралі — всі, хто займається «нечистою» справою, автоматично стають паріями. В селах вони не мають доступу до спільної криниці, мешкають окремо від інших і зобов’язані працювати на представників вищих каст. І не доведи, Боже, їм потрапити на очі представникам «чистої» касти. Це осквернить почуття обраних Брахмою.

Перехід з одного стану в інший практично неможливий. Зрідка в якомусь газетному шлюбному оголошенні можна зустріти вислів: «Каста значення немає».

Сарі кольору шафрану

Дарміндра нас здивував: виявляється, в Індії нічого не дарують на день народження. Сувеніри близьким і друзям тут вручають за інших нагод. Українським туристкам на Свято Весни подарували сарі. І тут же запропонували приміряти. Це виявилося справою непростою: національний одяг індійок треба вміти не тільки одягати, а й носити! Обгорнути навколо тіла шматок матерії, завдовжки майже вісім метрів і завширшки метрів два, — справжнє мистецтво. Жодних шпильок, гудзиків чи застібок не передбачено: сарі тримається завдяки мистецтву драпірування. Індійські жінки виглядають у такому вбранні справжніми королевами! До того ж це їхній повсякденний одяг. Жінка з багатої родини має в своєму гардеробі кілька десятків традиційних відрізів різного кольору і оздоблення — від найтоншого шовку із золотими і срібними нитками до грубішої тканини. Селянка ж може все життя проходити в одному сарі. Кажуть, сам бог Крішна подарував своїм підопічним такий елегантний однострій. І не треба перейматися, що там пропонує вередлива мода — міні, максі чи трапецію. Жодна паризька сукня не надасть жінці такої граційності, достоїнства і шарму, як сарі.

Проте одна справа — поважно продефілювати в такому вбранні і зовсім інша — почуватися в ньому природно повсякчас. Як індійські жінки їздять у сарі на мотоциклі чи в причепі трактора — ще якось можна уявити. Але як вони під палючим сонцем, ніби граючись, жнуть пшеницю, перуть біля річки — збагнути важко. Ніби для того, щоб здивувати нас ще більше, індійки легким порухом руки закидали собі на голову важезні кошики і незворушно прямували у власних справах.

... Вранці того дня Індіра Ганді вдягнула сарі дивовижного шафранового кольору із золотою вишивкою. Зазирнувши у дзеркало, вирішила, що куленепробивний жилет дещо повнить. А на зустрічі зі знаменитим англійським актором і драматургом Пітером Устіновим прем’єр-міністр хотіла виглядати бездоганно. Прояв суто жіночого марнославства, яке цілком можна зрозуміти за іншої ситуації, цього разу став фатальним... Двоє сикхів з особистої охорони розстріляли доньку Індії, тільки-но вона з’явилася на доріжці саду. Дивовижне сарі прийняло на себе двадцять куль.

До речі, Індіра Ганді знала точну дату своєї смерті. Як і всі індійці, вона радилася з астрологами, і ті попереджали прем’єр-міністра про небезпеку.

У цій країні кожен — від президента до представника найнижчої касти — коректує власне життя з допомогою астрологів. Тільки-но дитина народилась — одразу їй складають особистий гороскоп, з яким вона потім до кінця своїх днів звіряє практично кожен крок. Кажуть, 2004 року астрологи попередили: шлюби, укладені в цей період, не будуть щасливими. І що ви думаєте? У країні півроку не справляли весіль.

Аура доброго бога

Індійці не тільки вдягаються інакше. Вони взагалі відрізняються від інших землян. Ви не побачите тут завчених «американських посмішок» і європейської підкресленої ввічливості, африканської нестримності і східної манір­ності японців. Їхня гармонія з собою і навколишнім світом є результатом сплаву і суто індійської філософії, й індуїзму — найстародавнішої релігії світу.

Кожен індієць постійно перебуває у стані самозаглиблення. Здається, його свідомість існує вище рівня буття. Можливо, в такий спосіб легше відштовхуватися від підступних рифів недосконалого світу. Світ проривається до тебе галасливим повідомленням про чергове божевілля, а ти у відповідь посміхаєшся і медитуєш...

Їхні боги нагадують дитячі малюнки — такі ж щирі, світлі і вкрай доброзичливі. У спілкуванні з ними індієць не потребує посередників. Ти можеш налаштуватися на внутрішній діалог зі своїм богом і за найскрутнішої ситуації розраховувати на покровительство Всевишнього. «Наші боги доступні і чуйні й не вимагають від людини ревного дотримання ритуальних догм», — сказав Дарміндра.

Випадково ми потрапили на службу в індуїстський храм. Ритуал, який тривав хвилин п’ятнадцять, нагадував своєрідне свято: з «вівтаря» зняли завісу, двоє священнослужителів били у дзвінкі литаври, і їхній звук наповнював тишу особливою аурою світла. Потім запалили священний вогонь і окропили присутніх водою (Дар­міндра розповідав, що святою в Індії вважають воду Гангу, яка зберігається в кожному домі і не псується роками). Під кінець ми разом з індусами здійснили ритуальну ходу довкола скульптурних зображень богів. На виході священик роздавав при­час­тя, яке за смаком нагадує ароматизований цукор. А бог Шива зі своєю дружиною Дургою дивилися на присутніх з ніжністю і розумінням.

Юлія Косинська,
Олег Крук
Київ — Делі — Джайпур — Агра — Каджурахо