Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

«ЗІ СРІБНИХ ДАХІВ КРАКІВ ЗОРІ ЗНІМАЄ...»

Іноді ми прагнемо романтики далеких морів і незвіданих світів, абсолютно несправедливо ігноруючи перевірену часом істину: неповторне — поряд. Зрештою, для втілення таких «заокеанських мрій» не завжди маємо необхідне підгрунтя: то часу бракує, то коштів...

Зовсім інша річ — невіддалене зарубіжжя. Одразу кілька переваг: візу оформляють швидко, кордон — поряд, та й мова сусідів, якщо дослухатися, трохи нагадує рідну. Отож для спілкування зовсім не обов’язково мати у кишені диплом інституту іноземних мов. І не менш важливо — фінансове питання вирішити легше, коли мандруєш до Польщі, ніж коли споряджаєшся на Кариби.

Черепичні дахи на «візитівці»

Щоправда, привабливість східноєвропейських маршрутів не тільки в доступній ціні, візі і мові. Нині на вітчизняному туристичному ринку існує чимало різноманітних програм, які передбачають масу приємних вражень від відвідин кожного пункту подорожі, комфорт у дорозі і готелі. Залишається тільки зробити правильний вибір — і щодо бюджету, і щодо програми. Тож для початку вирушаємо до Кракова.

Ввічливі прикордонники на переході Шегіні — Медика довго не затримують: звикли легко справлятися з потоком туристів. Відтак незабаром «рідні» вивіски і білборди змінюються іноземною рекламою, а все інше дуже нагадує вітчизняні пейзажі. Хоча гостроверхі костели та казкові будиночки вздовж дороги, переважно під черепицею та декуди це металочерепиця, дружно повертають мандрівника до реальності...

Наш автобус легко долає трасу — надвечір маємо прибути до Кракова. Зменшуємо швидкість у затишних, невеличких (принаймні так здається з вікна) містечках. Ця дорога була колись торговельним шляхом, яким рухалися каравани купців від Чорного моря до Балтійського.

Позаду залишається затишний Ярослав з монастирем скорбної Діви Марії, за кілька годин — міст через Віслок в Жешуві, а ще через годину минаємо Тарнов. Таким чином із Прикарпатського воєводства (так у поляків позначається адміністративний поділ) потрапляємо в Малопольське.

Обідаємо в придорожньому ресторанчику, виловлюючи в меню зрозумілі для себе «баршчь» і «зупу», а також «гальмуючи» перед такими викрутасами, як «схабови» (відбивна), «суровка» (овочевий салат). Для початківців перший дієвий урок польської!

Сонце щойно дісталося обрію, а ми — місця обіцяної ночівлі в очікуваному Кракові. Затишний і просторий готель, дарма, що скромно приміряв до себе тільки три «зірки». Часу побити байдики зовсім не залишається. Адже за програмою у нас аквапарк. Після сотень кілометрів чесно подоланого автошляху зануритися у воду — чудова ідея!

Краківський «Парк водний» відкрили не так давно, але облаштували за останньою «аквамодою». Знайдете там усе, чого душа забажає: басейни, водні гірки різних рівнів (і для новачків, і для екстремалів), фонтани, спеціальні стінки, щоб тішитися прямо в потоках води для тих, хто удосконалює координацію, джакузі, сауни і парилки. Можна відпочити без поспіху і з користю. Туристам подобається!

Місто, де зупинився час

Повітря сонячного ранку бадьорить, як добра кава. Під стінами Вавеля нас зустрічає елегантна пані Моніка. «День добрий!» — вітається шляхетна полька і пропонує ознайомитися з «найкрасивішим містом Польщі».

Зрозуміло, як і всі жителі Кракова, Моніка переконана, що статус стародавньої столиці Речі Посполитої дає право називати місто «головним» у державі. Зрештою, вже за годину прогулянки залюбки з нею погоджуємося. Краків зачаровує одразу. У Вавелі здається, що час тут просто зупинився на перепочинок. Ренесансний королівський замок і Кафедральний собор, в якому коронували польських королів, живуть своїм особливим ритмом. Це улюблене місце для прогулянок і відпочинку не тільки гостей міста, а й самих краків’ян.

Тут поховано польських королів і видатних поляків, зокрема Тадеуша Костюшка і Юзефа Пілсудського. Неповторний витвір мистецтва в стилі ренесансу — дзвіниця короля Сигізмунда. На найвищому ярусі дзвіниці Кафедрального собору — найбільший у Польщі дзвін Сигізмунда. За місцевою традицією загадуємо бажання, доторкнувшись до його язичка. Спускаємося вузенькими кам’яними східцями, якими впродовж віків вгору-вниз снували дзвонарі. Переймаємося настроєм епох... У королівському замку Моніка ознайомлює нас з експозицією історичного ін­тер’є­ра. Вражають кімнати, королівські апартаменти, особливо витвори мистецтва — гобелени, королівська скарбниця і арсенал. Аби підстрахувати пам’ять, дружно фіксуємо побачене на фото- і відеокамери.

На знімках залишаються миттєвості ранкового міста над Віслою. Вітаємося з вавельським Смоком, якого, згідно з легендою, переміг безстрашний швець. Дракончик, увічнений у бронзі, здається не таким вже й грізним, радше навпаки — лагідним.

Далі вирушаємо до Головного ринку (Ринок Глувни) — історичного центру Кракова. Торговим місцем він був з давніх-давен. Моніка зачитує нам уривок з «дипломатичного звіту» заморського гостя — арабського купця Ібрагім ібн-Якуба із Тортози, якого направили сюди каліфом Кордоби 945 року. Через багато століть Ринок перетворився на красиву площу з гостроверхим костелом, звідки щогодини лунає пісня в пам’ять про сміливого краківського сурмача.

Біля Мар’яцького костелу (звідки колись, помітивши ворога, охоронець протрубив сигнал тривоги) — місце голубів. Птахів підгодовують зерном і крихтами хліба, і вони охоче позують разом з туристами перед об’єктивами. А в самому костелі — незабутні драматичні сцени в олтарі роботи Віта Стоша. На Ринку заходимо в «Сукеннице» торговельні ря­ди з різним крамом, з-поміж якого найбільше вирізняються сувеніри.

Живописні краківські бульвари — Планти — пролягають уздовж колишніх фортечних стін. Вікові липи і платани, з якими гармоніюють фотовиставки, зручні лавки і місця паркування для велосипедів...

Зупиняємося поруч з Collegium Maius — Ягеллонським університетом, початок історії якого сягає 1364 року. В його стінах навчалося багато знаменитих людей, один з них — Ніколай Копернік.

Моніка пропонує зазирнути в університетський дворик з вузенькою галереєю і камінною ректорською кафедрою-балконом. Чотири рази на добу у супроводі бою унікального стародавнього годинника (над входом в Libraria — старовинну наукову бібліотеку) тут відбувається міні-спектакль у виконанні механічних фігурок.

Краків недаремно пишається історичними пам’ятниками — костелами, кам’яними будинками, музеями з багатими коле­кціями творів мистецтва. Історичну частину міста занесено до списку світової культурної спадщини ЮНЕСКО.

«Зі срібних дахів Краків зорі знімає...» — читаю рядки з вірша поета Гальчинського, що стали епіграфом до одного з туристичних путівників краєм. І справді, здається, до зоряного неба тут значно ближче, ніж у перенапружених столицях світу. Зачаровані вузенькі вулички і затишні дворики, симпатичні кав’ярні і музичні клуби, пари закоханих і художники, які щедро діляться своїм талантом з перехожими. Це місто романтики, яку в Кракові до цього часу не вдалося знівелювати неймовірно заклопотаним ритмам сьогодення.

В гостях у Станіслава Лема

Один з найвідоміших жителів міста — письменник-фантаст зі світовим ім’ям Станіслав Лем — потрапив до Кракова після того, як у повоєнні роки після Другої світової було перекроєно карту Європи. Автор знаменитого «Соляріса», який відійшов в інший світ у березні минулого року, народився у Львові, де минули його дитячі й юнацькі роки. Журналістська доля двічі зводила мене з цією неординарною людиною. Його невеличкий, ніби іграшковий, будиночок на околиці Кракова охороняли величні сосни і... табличка «Обережно, у дворі злий пес!», завбачливо прикріплена на воротах. «Насправді, ви не знайдете більш чемного собаки у всьому Кракові», — заспокоював господар, запрошуючи до садиби. Маленький чоловік зі світлим відкритим поглядом прожив у цьому будинку понад півстоліття. Ми записували інтерв’ю в бібліотеці, яка водночас слугувала робочим кабінетом Лема. Запам’яталися нескінченні стелажі, вщент заповнені книгами. На столі, біля каміна, всюди — книжки, книжки... І ста­ренька друкарська машинка, на якій письменник надрукував понад 30 творів. А перед цим була інша, подарована батьком, на якій Лем чесно вистукував, аж доки в ній не почали відпадати клавіші. Книги фантаста перекладено більш як на сорок мов світу.

Спогади про місто дитинства і юності відлунювали в його душі болем. Майбутній письменник відчував надзвичайний зв’язок зі своєю малою батьківщиною, яку змушений був залишити «з примхи політиків». Однак коли випадала нагода відвідати Львів, завжди відмовлявся. «Що для мене нинішній Львів без тієї атмосфери, яку я пам’ятаю? Без людей, яких я люблю? Лише каміння...» Водночас щиро розпитував про життя в Україні і висловлював твер­де переконання, що незалежна держава обов’язково стане сильною і багатою. «А в Києві спілкуються українською?» — запитував і тут же демонстрував власне вміння розмовляти мовою Тичини і Сосюри, поезії яких любив і знав напам’ять.

Львів радянський асоціювався в його уяві з багатьма похмурими картинами, одна з яких — примусове відвідання особняка на вулиці Міцкевича. Та будівля мала лиху славу: містом ширилися чутки, що багато людей не повернулося звідти. З’ясувалося, юного Лема запросили, аби повідомити, що він, як відмінник, має «честь стати членом комсомолу». Майбутньому фантасту ледве вдалося відкрутитися від «привабливої пропозиції», запевнивши, що до такого він ще «не дозрів».

Під час наших розмов я помітила, що Станіслав Лем залюбки обрамляє філософський «підсумок» життя філігранним почуттям гумору. Він легко підсміювався і над власною глухотою, і над людськими слабкостями. Пригадував, як одна американка надіслала 28 кілограм... книжок Лема з проханням розписатися на кожній. Письменнику вдалося виконати прохання своєї прихильниці.

Нарікав, що за часів комунізму дуже важко було дістати літературу, яка цікавила. Нині ж її аж занадто. Плюс всюдисущий інтернет, 90 відсотків інформації в якому, на думку письменника, — звичайний мотлох. «Тільки коли читати ці книги?» — скрушно зітхав Лем. І тут же оптимістично заявляв: «Ну нічого... По завершенні життя з’явиться дуже багато вільного часу!» Зізнавався, що мріє про безлюдний острів, де ні вуличного руху, ні електрики. «Ось би поселитись на такому... Щоб тільки я, мої думки й улюблені квіти...»

 Юлія Косинська
 Київ — Краків

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com