Штурмовик, Білявка і мільйон баксів

З 1952 до 1963 року ізраїльськими службами безпеки Шин Бет і Моссад керував Ісер Харель. «Шин Бет» займалася справами всередині Ізраїлю, а Моссад — шпигунством за кордоном.

1963 року роботи додалося, тому 25 березня 1963 року трохи постарілого Хареля замінили Меїром Амітом. Саме під керівництвом Аміта й Аарона Яріва, шефа військової розвідки «Аман», було проведено операцію з викрадення радянського винищувача МіГ-21 до Ізраїлю.

Ситуація на Близькому Сході загострювалася, всі держави готувалися до війни. У підсумку вибухнула шестиденна війна 1967 року. Арабів було розгромлено. Дуже велику роль відіграло те, що Ізраїль оволодів новітнім радянським винищувачем. Новий глава Моссаду, а якщо точніше — «Інституту розвідки і спеціальних завдань», зустрівся з багатьма військовими. Під час розмови з командувачем ВПС Ізраїлю генералом Мордехаєм Ходом Аміт запитав, що могла б зробити розвідка для військової авіації. Генерал сказав, що було б непогано оволодіти новітнім МіГ-21. Цей винищувач викликав великі побоювання. 

Те ж саме сказав і генерал Ізер Вейцман, який під час зустрічі з невтомним Амітом висловив таку саму думку. МіГ-21 був нікому не відомим літаком, мав справді чудові льотно-технічні характеристики. Було відомо, що на одному з варіантів цього винищувача льотчик Георгій Мосолов сягнув висоти 37 714 м. Світовий рекорд швидкості також було перевищено, до того ж одразу на 120 км/год., а серійні МіГ-21 могли літати зі швидкістю понад 2000 км/годину. Ізраїльські ВПС мали вести бої з цим чудовим фронтовим винищувачем. Вейцман зажадав: «Доставте МіГ-21 у Ізраїль!»

Постачання МіГ-21 на Близький Схід почалися 1961 року. Він став найважливішим складником арсеналу єгипетських, сирійських та іракських ВПС. Озброєння здійснювалося в обстановці найсуворішої таємності і з жорсткими мірами безпеки. Фактично всіма питаннями тренування льотчиків і технічного обслуговування відали радянські радники й інструктори, було відкладено вбік усі дипломатичні тонкощі. Пробитися до жаданих і моторошних МіГ-21 через заслону радянської військової контррозвідки здавалося немислимою справою.

Іноді надто жорсткі міри безпеки і фактично цілковите підпорядкування військових аеродромів радянським військовим викликало невдоволення арабських чинів. Водночас служба в ескадрильях, озброєних радянськими винищувачами, була престижною та дуже почесною. Якщо арабський льотчик пілотував МіГ-21, то це вважалося за вищу честь. Схилити елітного льотчика навіть до незначної розмови було неможливо. Ні ізраїльська військова розвідка, ні Моссад не могли ні на крок наблизитися до МіГ-21.

Тільки-но МіГ-21 почав літати в Єгипті, як ізраїльтяни почали спробу заволодіти ним. Вони завербували єгипетського техніка Джина Томаса, вірменина за національністю. Через нього одному єгипетському льотчику було запропоновано мільйон доларів за те, що він посадить свій МіГ-21 на ізраїльському аеродромі. Єгиптянин не зрадив, доклав контррозвідці, і невдаху Джина схопили. Разом з ним заарештували й деяких його товаришів по службі і знайомих.

Пізніше було зроблено ще одну спробу. Цього разу пропозицію зробили одразу двом іракським льотчикам. Обидва відмовилися. Безустанні спроби показали, що найслабша ланка в арабському ланцюзі — це ВПС Іраку.

Працювали й у Єгипті. 1964 року звідти втік льотчик-зрадник. Але не на МіГ-21, а на старенькому, майже музейному Як-18, що не годився навіть для тренувань спортсменів. Розгнівані ізраїльтяни зраднику не заплатили. Йому змінили зовнішність, а потім відправили до Аргентини. Проте єгипетська контррозвідка вистежила зрадника та вивезла додому. Засвітився весь нелегальний ланцюжок «Інституту», одразу в кількох країнах. Льотчика-зрадника віддали військовому суду і стратили.

Збір відомостей про МіГ-21 не припинявся ані на хвилину. Це було життєве важливо і для Ізраїлю, і для Сполучених Штатів. Адже у відносинах між ними процвітав «бартер». Тільки-но ізраїльтяни передавали важливі зведення, їх одразу винагороджували новими видами оз­броєнь. Ще 1956 року, під час війни за Суецький канал, ізраїльські солдати знайшли залишений єгиптянами МіГ-17. Потім захопили кілька МіГ-15. Це був гарний добуток, але тепер у небі Близького Сходу з’явилися грізні МіГ-21.

Якось фортуна посміхнулася ізраїльській розвідці. Її агенти завзято працювали з «п’ятою колоною» в арабських країнах. Це були євреї, що з якихось причин залишалися жити в арабських країнах. В Іраку до 1950-х років проживало близько 100 тисяч євреїв. Їх вивезли в Ізраїль, але не всіх. Залишилося близько 1000 осіб, їх узяв Моссад на суворий облік. Один з іракських євреїв Йосип заявив, що допоможе «улагодити справу».

Йосип був бідним євреєм і сиротою, якого взяла на виховання іракська родина християнської віри. Якось голова іракської родини поставив нахабного «богообраного» Йосипа на місце. Він заявив, що без родини Йосип був би просто «жебраком». Затаївши образу, Йосип вирішив помститися не просто родині, а всім арабам. Він взявся вивчати юдаїзм та історію держави Ізраїль.

1964 року Йосип поїхав доу Тегерана. Шахський Іран аж до 1979 року підтримував гарні відносини з Ізраїлем, ворожнечі між цими державами не було. Йосип вийшов на контакт з працівником ізраїльського посольства, яким, природно, був службовець Мосаду. Йосип заявив, що хоче зв’язатися з християнськими сектами в Іраку, а також Лівану і Сирії.

Невдовзі було встановлено контакт Моссаду з військовим льотчиком з християнської громади. Льотчик був незадоволений внутрішньою політикою уряду Іраку, який роздирали міжрелігійні й міжнаціональні суперечності. Він навіть заявив, що хотів би залишити свою жорстоку країну.

Про потрібний довгоочікуваний контакт повідомили особисто керівнику Моссаду Меїру Аміту. Інші керівники спецслужби мало вірили в християнські почуття військового льотчика, і тим більше в почуття іракського єврея Йосипа, що вимагав (і одержував) дедалі більші суми. Але виняткове професійне чуття Аміту не зрадило, і в результаті було проведено операцію, яка, можливо, змінила хід історії.

Меїр Аміт заручився підтримкою Іцхака Рабіна, керівника Генерального штабу. Було прийнято рішення діяти, до того ж негайно. У Багдаді працював топ-агент Ізраїлю. Це була американка за документами, але єврейка за національністю. Розумна, жвава та чарівна ізраїльсько-американська шпигунка легко вивідувала будь-які таємниці, обертаючись у вищих колах. Вона отримала наказ ізраїльського «Інституту» познайомитися з іракським льотчиком-християнином Муніром Редфа. Виявилося, що Мунір з тієї ж іракської родини, яка дала притулок єврейському сироті Йосипу!

«Випадкова» зустріч красуні і льотчика відбулася на одній з вечірок. Редфа довірливо розповів, що він християнин і не бажає літати на бомбардування курдських селищ. Понад те, йому доведеться вести за собою й інших. Уже тоді він був заступником командира ескадрильї.

Така офіційна версія. Релігійні муки християнина Редфа викликають сумнів. Навряд чи МіГ-21 літали на бомбардування, це передусім фронтовий винищувач-перехоплювач. Його застосування проти курдів малоймовірне. Укладачі історії злегка прибрехали, щоб викликати сльозу розчулення. Насправді Редфа думав про гроші, і розумів роль білявої красуні. Він не міг не скористатися такою можливістю.

У липні 1966 року агент Моссаду захотіла помандрувати Європою, і запропонувала Редфі поїхати разом. Він погодився. 

У Парижі вона прямо запропонувала Муніру перегнати МіГ-21 до Ізраїлю. Мунір погодився. Вдвох вони вилетіли до Тель-Авіва, де у красуні були впливові друзі, які хотіли допомогти доброму християнину уникнути бомбардувань курдських селищ. «Друзі» зробили Муніру привабливу, але дуже небезпечну пропозицію. За МіГ-21 Редфа отримає мільйон доларів! Крім того, йому було обіцяно, що він одержить ізраїльське громадянство, будинок і роботу до кінця його життя. Але льотчик не зовсім втратив розум — він поставив умову, що його родину буде вивезено до Ізраїлю. У Америку чи Європу Редфа не хотів, бо там було небезпечно. До нього доходили чутки, що одного льотчика-зрадника вистежили й повісили. Подумавши, Мунір зажадав притулку для батька, братів і сестер. Мордехай Хід, командувач ВПС Ізраїлю, особисто зустрівся з Редфа, щоб обговорити деталі втечі.

 Шлях був нелегкий — небезпечних 900 км. Для цього баки мали бути повними, а інструктори такого не допускали. Потім треба було ухилитися від численних радарів. МіГ-21 мав летіти зигзагами, обходячи зони виявлення радарних станцій.

Генерал попередив: «Як тільки буде встановлено, що МіГ-21 не розбився, а летить, — напереріз пустять іракські та йорданські винищувачі, і це буде кінець! Вам треба залишатися спокійним і точно слідувати розробленому нами плану польоту. Як тільки ви зійдете з траєкторії звичайного тренувального польоту, на землі все зрозуміють».

17 лютого 1966 року в один з європейських центрів «Інституту» з Іраку надійшла поштова листівка: «У нас усе гаразд. Незабаром візьму пеніцилін...» Операцію назвали «Пеніцилін».

Незабаром родина Редфи полетіла в Лондон під приводом лікування сина. Потім до Європи почали один за іншим виїжджати й інші члени родини. Хтось — як турист, хтось — нібито на лікування. І служба безпеки Іраку, нібито, не помітила виїзду такої кількості родичів пілота засекреченого винищувача. Треба думати, «неуважність» було проплачено.

За іншою версією, в Ірак було спрямовано одразу п’ять оперативних груп «Інституту», які вивезли членів сімейства до курдів на територію Ірану. Хто кидатиме тінь на агентуру в державних органах Іраку?

17 серпня 1966 року Мунір підійшов до техніка і наказав підвісити додатковий бак, потім — повністю заправити баки. Для цього був потрібен підпис радянського інструктора. Іракці, не надто дисципліновані, недолюблювали радянських інструкторів, тому часто не виконували їхніх розпоряджень. Технік підкорився наказу пілота і залив повні баки.

Редфа злетів. МіГ-21 був у бездоганному стані, усі його системи працювали, як годинник. Пролетівши над Багдадом, зрадник узяв курс на Ізраїль. Наземний радар негайно засік зміну курсу. Керівник польотів почав гарячково вимагати йти на посадку. Редфа летів по маршруту, розробленому командувачем ВПС Ізраїлю. Із землі передали, що його буде збито, якщо він продовжуватиме політ у цьому напрямку. Льотчик виключив радіо. Винищувачі на перехоплення не вилетіли, Редфа летів зигзагами, обходячи зони дії наземних арабських радарів.

Тут таки треба згадати про більш пізню версію подій. В «Інституті» вирішили, що розповідати світу про бездоганну роботу систем МіГ-21 і чітке відстеження його польоту над територією Іраку нема рації, це суперечить офіційному курсу — «Араби тільки для биття!». За новою версією, 14 серпня капітан злетів і почав набирати висоту. У кабіні різко чимось запахло і повалив густий дим. Льотчик пішов на посадку. Техніки встановили, що від короткого замикання зайнялася електромережа під пультом керування. Несправність усували цілий день, і тільки наступного ранку Редфа зміг знову знятися в повітря. Тут не все збігається. Не «наступного ранку», тобто 15 серпня, знову підняв Редфа свій МіГ-21, а 17 серпня. 

Звісно, нова версія, панівна і в Росії, шито білими нитками. Політ, нібито, проходив зовсім безтурботно, ніхто на землі не стежив за винищувачем. Відомо, що в передвоєнний час цього не може бути. Інша справа — через бідність арабських країн радарних станцій у них обмаль, вони не в змозі перекрити весь повітряний простір. Саме тому генерал і розучував зі зрадником «зигзаги» майбутнього польоту.

Цього ж дня агенти Моссаду найняли два мікроавтобуси та під виглядом виїзду на пікнік переправили інших родичів Редфі до Ірану, на територію, заселену курдськими супротивниками Іраку. Вертольоти доставили їх усіх на один аеродром, звідки родичів було вивезено до Ізраїлю. Звучить красиво, але не досить правдоподібно. 

У мас-медіа всього світу піднялася бура. Не було її тільки на території Радянського Союзу і країн соціалістичного табору, «ворожі голоси» посилено глушили. Незабаром всі забули, що трапилося. У цей час на аеродромах Ізраїлю і США кипіла робота. 

Радянське керівництво лютувало, позаяк МіГ-21 був основою фронтової авіації, до того ж усього соціалістичного табору. Було зрозуміло, що всі його секрети швидко розгадають. Стануть відомими всі особливості пілотування винищувача і, головне, його слабкі сторони. Немає такого літака у світі, в якого не було б слабких сторін, і супротивники завжди їх шукають, втрачаючи на це роки. А тут всі одразу! Як у казці!

Можна тільки здогадуватися, що було з нашими радниками. Обвинувачувати їх могли на цілком законних підставах. Наприклад, радянський інструктор повинний був контролювати процес заливання палива в баки, тоді МіГ-21 не долетів би до секретного аеродрому в пустелі Негев. З іракськими командирами і товаришами по службі капітана Редфа служба безпеки довго не розмовляла — всіх розстріляли.  

Радянський Союз зажадав повернення винищувача. Звичайно, одразу було зазначено, що пізнавальні знаки на МіГ-21 не радянські, а іракські, а з Іраком Ізраїль мирного договору не має. Ізраїлеві пригрозили санкціями, тоді це було не тільки серйозно, а й надто небезпечно. За всіма ознаками, в той час МіГ-21 вже літав у небі іншої пустелі, на південно-заході Сполучених Штатів. Офіційно стверджується, що Ізраїль не одразу допустив до трофея американців. Нібито це відбулося через кілька місяців, коли радянський натиск ослаб. 

Радянську контррозвідку було скомпрометовано. Мунір Редфа не був молоденьким і непередбаченим пілотом, він належав до еліти ВПС Іраку.

Автори від Моссаду піднесли безсумнівний успіх шпигунів до небес. Але занадто вже забріхалися. Наприклад, написано, що 7 квітня 1967 року на сірійському кордоні відбулася сутичка ізраїльських «Міражів» з МіГ-21. Було втрачено шість МіГ-21, не збили жодного «Міража». У серйозних джерелах про цей феноменальний «бій» згадок немає. Ціна зрадництва справді виявилася неймовірно високою.

Володимир РЕПАЛО