БАЛТІЙСЬКІ ПЕРИПЕТІЇ

Наприкінці цього року, з призначенням директором професора В.І.Павленка, новий поштовх до розвитку отримало Балтійське представництво МАУП, в якому матимуть змогу вчитися не лише етнічні українці, але й латиші, литовці та представники інших національностей, оскільки навчання вестиметься, на бажання студентів, латиською, англійською, українською та іншими мовами. Тож пропонуємо вашій увазі сьогоднішні вузли балтійських перипетій та нерозв’язаних проблем, які з’ясовував заступник генерального директора Міжнародного відкритого університету МАУП Ігор Маленький.

Коли потрапляєш в надто знайоме місто через тринадцять років, які докорінно змі­ни­ли уклад буття на одній шостій частині земної кулі, у дов­ко­лиш­ньому просторі, ризь­ко­му вокзалі, перебудованому норвезькими компа­ні­я­ми на величезний торговельно-роз­ва­жальний центр, в традиційно ядучому бал­тій­ському тумані та надокучливому дощику, на­магаєшся віднайти ті ко­лиш­ні, неперебутні риси — неначе упізнати себе дотри­ця­ти­літ­ньо­го в масках неонових ре­кламних щитів, відремонтованих готелях з голубиними ман­сар­­дами та відображеннях власного постарілого обличчя в розмитих дощем дзеркалах ві­т­рин довколишніх престижних магазинів.

Тоді, наприкінці вісім­десятих Рига була містом перших в СРСР нічних рестора­нів, де до світанку лилася горілка навпіл з цілющим бальзамом під копчених вугрів, за­втовшки з руку немовляти. Вона була містом перших ко­­о­пе­­ра­то­рів, що через ризький порт експортували метали, папір, ліс, нафто­про­­дукти й іншу сировину, яка на Сибір­сь­ко-євразійських просторах, як, зреш­тою, й людське життя, не кош­тувала майже нічого; а перевезена через Бал­ти­ку, перетворювалась на хрусткі пачки зе­ле­них, що спускалися в рес­торанах з неви­му­ше­ною легкістю, прямо-пропорційною мимо­віль­но­­сті їх здобування й не­пе­реборному від­чут­тю першо­відкривачів нео­зо­ро­го світу, що починався за рогом ризь­кої коси, обіцяючи неви­мовні дива й спокуси в ду­же близькому майбутньому, до якого, здавалося, зали­ши­лось лише півкроку.

Рига була міс­том мрій для українців, росіян, білорусів та інших представників багатонаціональної «тюрми народів», що приїздили гуль­нути у юр­маль­ські соснові пущі, із задоволенням спустивши кіль­ка пачок радянських чер­вінців, або й с­ховатися тут від переслідувань за націоналізм, чи за­ли­ши­тись в обіймах прибалтійських красунь, буду­ва­ти порт чи совдепівські багатоповерхівки по околицях міста, де українській та ро­сій­ській мо­вам почувалося, як рибкам у Дунаї, чи принаймні у мілководних піщаних за­то­ках Юр­­мали, куди дівчат можна було нести на руках дуже далеко від берега.

Але Рига була й містом першої крові, пролитої на бруківку під те­ле­цен­тром та опер­­ним театром під час одних з перших на неозорих совдепівських просторах масових ви­ступів проти всемогутності й безкарності кагебістів та партійних бонз. І ці виступи, в яких українці й росіяни стояли плечем до плеча з латишами, стихійно здій­ня­лися під єди­ним гаслом «Усі за свободу Латвії», котре чомусь відійшло далеко на задній план в три­ва­лому судовому процесі над керівництвом ризького ОМОНу, вироки якого, хоч і з ве­ликим запізненням, але все-таки засудили той розгул братовбивства, що в іншому ку­ті колись одної країни, на Закавказзі, призвів до кривавих міжетнічних кон­флік­тів та вір­менсько-азербайджанської війни після безкарного вбивства жінок та дітей у Баку, де ра­дянські десантники-миротворці на капусту посікли людей саперними лопат­ками.

Нині ж, особливо коли потрапляєш до Риги з Кавказу, де від абхазької Гагри й Ад­лера до осетинських Владикавказа та Цхенвалі надто рідко зустрічаєш відкриту люд­ську усмішку, натомість постійно наштовхуючись поглядом на людей з автоматами в землисто-зелених комбінезонах, як ніде відчуваєш, що в Ризі ти потрапив у зовсім ін­ший світ, правдиву Європу чи принаймні її балтійсько-пострадянську подобу, де лат­вій­сь­кий лат удвічі цінніший за долар, середня зарплатня 500-700 лат, і всі, «від пі­оне­рів до пенсіонерів» примножують гроші на депозитах, іграх з бір­жов­ими паперами й інших фі­нан­сових пірамідах, що, власне, звідси й поширились на до­вірливу Росію на початку де­в’я­ностих. Тож латишам у Ризі добре, доки ще капають американські грошенята й ін­вес­ти­ції, не остаточно розва­ле­на про­­мисловість, ще не зупинився порт та не до решти ви­ло­в­­лені у забрудненій Бал­тиці рибо-­про­­дукти й дивовижний розмаїто-кольоровий, ми­ша­чий, бі­лий, смолянисто-чорний та медовий балтій­ський бурштин.

Однак, окрім латишів, яких передусім беруть на роботу, дають кредити на роз­бу­дову бізнесу й житла, у Латвії залишається понад півмільйона негро­мадян (чверть усьо­го населення), котрі не склали іспиту з латиської мови і, від­по­від­но, позбавлені ба­га­тьох громадянських прав. Більше сотні тисяч «негромадян» — етнічні українці. Їм жи­веться набагато важче, тому й об’єд­нуються во­ни в різні на­ці­о­наль­но-культурні то­ва­рист­ва, яких у Латвії, лише українських, налі­чується близько двох десятків. А нині­ш­ній керівник конгресу українських товариств, що об’єднало 13 із них, тепер поважний мі­ль­йонер, бізнесмен та член Сейму, нещодавно пу­б­лічно зви­ну­ва­че­ний у тому, що він тримав бандитсько-братківський «общак» у роз­гу­ль­но-безшабашні дев’яності.

Тому не дивно, що засноване за ініціативою українських товариств Бал­тій­ське представництво МАУП переживало не прості часи, відчуваючи нестачу в приміщеннях та легітимності своєї діяльності. Але нині чогось-таки досягнуто. Принаймні отримано всі необхідні дозволи від Міністерства освіти Латвії й незабаром відбудеться перший випуск магістрів. З дирек­то­­ром представництва, професором, доктором техніч­них на­ук, автором багатьох ви­на­хо­дів також розмовляли про різне. Про його з братом участь в підпіллі українських націоналістів в Україні в перед­во­єнні та оку­па­цій­ні часи. Про те, як брата по­са­ди­ли на десять ро­ків у ста­лін­ські табори, а Владиславу Іва­но­вичу вдалося утек­ти до Ла­т­вії, де він вивчив мо­­ву та закінчив Ризький університет. Про знайомство з то­дішнім міністром культури й осві­ти Ла­твії, відомим письменником Вілі­сом Лацісом, двад­цятилітня помічниця й охо­ронниця якого, білява лат­вій­ська красуня якось запросила молодого винахідника по­ди­витися вагон-салон міністра, в якому в довгих перегонах до Сибіру чи Парижа пи­са­ли­ся Лацісові романи. Й екс­кур­сія виявилась чудовою, бо, крім холо­диль­ни­ка з червоною ікрою, вірменськими коньяками та іншими сма­ко­та­ми, там знайшлися шкіряні дивани, на яких надто швидко відгоріла ніч з балтійською Лоре­ля­єю, котра, окрім всього іншого, була лейтенантом КДБ, а молодого винахідника, що знав кілька європейських мов, таким неоригінальним чином готували до вербування й долі про­мис­лового «штірліца» в котрійсь із західних держав. Такі були часи, що між наукою, ко­хан­ням і реаліями холодної війни ме­жа була надто тонка й невизначена.

Мовилося також про те, що Балтійське представництво МАУП сьогодні треба ак­­­ціонувати, розподіливши пакети акцій поміж тими місцевими організаціями та лю­дь­ми, які зможуть допомогти приміщеннями, землею під забудову, рекламою та ак­тив­ним проведенням набору студентів, зацікавлених в отриманні українських та міжна­род­них дипломів МАУП. Про це ж говорилося з керівництвом муніципалітету м. Юрмали, де про­живає близько двадцяти тисяч українців, а ще росіяни, євреї та нові пострадянські гро­­­мадяни з усіх куточків колишнього неозорого СРСР. І хоча заступник Юрмальського мера виявився членом консервативної партії, гаслом якої є недвозначна теза «Ла­т­вія для латишів», він не висловив заперечень, що в такому ін­тер­на­ці­о­наль­ному місті Балтійське представництво МАУП має пер­с­пек­ти­ви для розвитку. Тож прощалися з ке­рівниками юр­­маль­сь­кого му­ні­ци­па­літету дуже тепло, принаймні з надією на порозуміння і те, що, якщо уже не вся Ла­т­вія, то хоча б Юрмала мала б бути місцем єднання життєвого простору й мож­ли­вос­тей здобувати сучасну освіту не лише для латишів.

Цікавим було й спілкування з «українським грузином у Ризі», письменником і пе­ре­кладачем Раулем Чілачавою, цього разу в новій для нього іпостасі Надзвичайного і По­в­­новажного Посла України в Латвії. Рауль багато років працював заступником голови ук­­­раїнського державного комітету у справах національностей та міграції, тому добре зна­­йомий з керівництвом та професурою МАУП й передав найщиріші вітання М.Го­ло­ва­­тому, В.Яременку та багатьом іншим знаним в Україні і за її межами викладачам. Оповів, що 9 лютого цього року він вручив вірчі грамоти президентові Латвії, розпо­чав­ши своє перебування на цій посаді зі знайомства з українською діаспорою та вив­чен­ням Латвії, яку об’їхав від краю до краю, бо країна невеличка — до будь-якого кордону мож­на дістатися машиною і повернутися того ж дня. Зате українська діаспора в Латвії одна з найбільших на території колишнього СРСР і лише 15 тисяч українців мають ла­т­вій­ське громадянство. Решта ж після вступу Латвії до Євросоюзу та НАТО не можуть, як по­вноправні громадяни потрапити в Україну без візи, а мусять вистояти чергу до кон­су­ль­­ства, отримати за 36 доларів одноразову візу, лише таким чином маючи змогу по­тра­пи­­ти на свою історичну батьківшину. «Ми намагаємося дещо пом’якшити цю проблему, ак­тивно просуваючи закон про «закордонного україн­ця», що принаймні надасть змо­гу нашим співітчизникам в Латвії отримувати візу безплатно. За моє перебування тут уже понад 300 осіб отримали такі посвідчення і інтерес до цього процесу зростає. Ре­шта ж залежить не від нас, а більше від керів­ницт­ва Латвії та Євросоюзу.

В політичному сенсі жодних проблем у двосторонніх відносинах у нас немає, як­раз навпаки, Латвія активно лобіює інтереси України у європейських політичних, еко­но­­мічних та військових структурах. Усі вісім латвійських депутатів Європарламенту, з яки­ми він зустрічався, підтверджують свою готовність просувати інтереси України у її прагненні євроінте­грації. Наявні швидше не проблеми, а певні побажання поліпшити економічне співробітництво, оскі­льки після вступу Латвії до Євросоюзу було денон­со­ва­но чимало економічних угод, зокрема про вільну торгівлю, і за останні два роки това­ро­обіг між двома державами значно зменшився, хоча в України і залишилося позитивне саль­до на цій вулиці з двостороннім рухом, де в кращі часи товарообіг сягав півмільярда доларів, що досить-таки немало для такої невеличкої країни, як Латвія. Але і тут є зру­шен­ня, у квітні цього року відбувся візит до Латвії президента України В.Ющен­ка, в ході якого було проведено переговори української делегації з латвійськими підпри­єм­цями, а в листопаді у Києві проводився бізнес-форум, у якому взяла участь пред­став­ни­цька делегація на чолі з міністром економіки Латвії, що провела низку зустрічей і пе­реговорів з українськими промисловцями і підприємцями. Тож будемо сподіватися, що у наступному році ці напрацювання принесуть конкретні плоди.

В культурі ж, на превеликий жаль, окрім поодиноких випадкових акцій, жодної ак­тив­ності українців у напрямку Латвії не виявляється, хоч мій досвід спілкування з ла­т­вій­­ськими людьми мистецтва та діячами культури свідчить про те, що інтерес до Ук­ра­ї­ни відчутний. З’являється певна ностальгія за нашою колишньою близькістю, на­то­мість ха­­рак­терної до недавнього часу й значною мірою зрозумілої спрямованості на за­хід, ви­кли­­каної процесами розпаду радянської імперії. Наситившись доволі тривалим поглядом на ментально й територіально близьку їм Скандинавію, латвійська інтелігенція відчуває потребу спілкування з най­ближчими їм східними землями, першою з яких є Україна. Але в цьому плані сьогодні панує цілковитий інформаційний вакуум, у бібліотеках немає жодного українського видання, не кажучи вже про книжки, видані протягом останніх двох десятиріч. Тому посольство й виступило з ініціативою формування бібліотеки укра­їн­ських видань при Латвійському національному університеті та академічній бібліоте­ці, а також створення кафедри україністики в університеті, яку також треба буде забезпечити певною інформа­ційною базою. І ми були б дуже вдячні МАУП, відомій своєю видавничою базою та сучасною бібліотекою, за сприяння й допомогу в цій ініціативі. Надзвичайно корисним було б також проведення хоча б декади спілкування укра­їн­сь­ких та латиських письменників, яких також немало серед професури та журналістів МАУП. Таку зустріч письменників, культурологів та професорів можна було б провести під патронатом посольства навесні наступного року, зробивши цим значний внесок у подальший розвиток спілкування між діячами культури двох здавна близьких народів».

На прощання посол України в Латвії пообіцяв докласти усіх можливих зусиль для налагодження повноцінної роботи Бал­тійського представництва МАУП, щиро побажав професорові В.Павленкові успіхів у важливій справі просування української освіти в Латвії та подарував свою книжку, непересічне видання віршів та перекладів українською, російською, латвійською та грузинською мовами під однією обкладинкою, з символічною назвою «Пі­щаний годинник», через вузьке горло якого перетікає час відведений нам, чи усій епосі, що починалася вітрами вільного духу в далекій від імперського центру, пери­фе­рійній в цьому розумінні Ризі, котра, однак, ніколи не була на околицях творчого мис­лен­ня в незабутніх соснових лісах по піщаних берегах юрмальської затоки, де, кажуть, усі світові музи гублять у балтійську воду свої сльози, які через багато століть стають сон­цесяйним, смолянисто-чорним, мишачо-сивим і медовим бурштином.