Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Еліта, держава, герої та блазні. Український контекст

Почати цю статтю доведеться не з героїв, а з блазнів, жорстоких та продажних блазнів, яких чомусь на наших землях названо «елітою». Врешті-решт саме їхні «світські розваги» призвели до написання цієї статті. Уже давно відшумілий та малоцікавий, позбавлений смаку та австрійської суто імперської шляхетності, київський відповідник віденського балу не ви-кликав під час його телевізійного споглядання будь-яких позитивних емоцій. У голові крутилася лише стара як світ і так само цинічна як світ приказка — з хама не буде пана. Представники великої буржуазії, неоліберальні політики, картонні те целулоїдні монстри малоросійського шоу-бізнесу, всі як один бездарні та безголові, марно намагалися вдавати із себе аристократію. Смокінги та вечірні сукні на колишніх комсомольських секретарях та базарних баригах мали не менш доречний вигляд, ніж кавалерійські сідла на коровах. Ті, за ким уже давно плачуть шибениці та гільйотини україн-ської національної революції, незграбно та кумедно виконували не дуже складні па під суворим наглядом хореографа-єврея. І це керування псевдоєвропейськими розвагами можновладців алегорично віддзеркалювало підлу та чужинську природу політичного режиму, який від 1991 року утвердився в Україні. Згадувалися і «бенкет під час чуми», і збіговиська відьмаків на лисих горах, і ті свині з безсмертної байки Джорджа Оруела, які навчилися пересуватися на задніх ногах, але так і не стали людьми.

Особливої пікантності до цієї малоросійсько-єврейської пародійності на віденський бал додавало те, що відбувалося згадане хворобливе дійство під час суцільної кризи — і політичної, і економічної. Збіговисько блазнів вершилося саме тоді, коли наша батьківська земля вкотре стала заручницею потаємної та жорстокої боротьби буржуазно-полі-тичних кланів. Чомусь ніхто не хотів подумати про те, що чублення довкола мі-ністерських постів, бюджетів та владних повноважень може виплеснутися на вулиці вже не розбірками жирних, а справжньою помстою скривджених. Багаті та успішні нагадували страусів, які занурили голови в теплий пісок нетривалого свята, аби не бачити червоно-чорних барв близького буревію понад Україною. Таких людей вкрай важко назвати елітою, а державне утворення ними очолюване — Україною. Україну не як територію, а як духовну сукупність мертвих, живих та ненарожденних, свідомих свого призначення на цій Землі. Ми маємо визнати, що проект побудови дрібної Україн-ської держави, держави буржуазної з неоліберальною ідеологією та некерованою ринковою економікою зазнав поразки. Україна просто не може бути державою-карликом. Вона приречена бути імперією, наддержавою. Західний вектор — занадто тісний для нас. Східний вектор — занадто принизливий. Бажання політичної верхівки інтегруватися до чого завгодно, аби тільки ні за що не відповідати, а спокійно танцювати на «віденських балах» і, не ризикуючи власним життям, вважати себе елітою, визначає сумну долю — і Третьої української республіки, і її керманичів. Крайні хати горять першими.

Однією з вад проекту так званої дрібної України, яка фактично й поховала цей проект, є позірний та понадмірний антимілітаризм сучасної політичної еліти. Цей ганебний полі-тичний переляк перед героїчним та суворим життям має за свого попередника відверто зрадницьку діяльність Центральної Ради Грушевського та Винниченка. Історія Третьої республіки почалася з підлого роззброєння. Скорочення армії триває і досі. І тому зрозуміло, чому не прийнято згадувати, що впродовж своєї історії Україна поставала з мертвих саме у вигляді війська, «революційного вермахту», на основі якого вже потім поставала держава, тоді як використання адміністративних структур так званої УРСР завело нас у тупик. На жаль, неоліберальна пропаганда посіяла своє згубне насіння в умах та душах багатьох молодих українців. Тож під політичною боротьбою розуміється лише візантійський стиль — себто нецікаве і неефективне парламентське переливання з пустого в порожнє, яке не дає виходу з тупика. Проте українцям більш притаманний варварський стиль політичної боротьби — створення змовницьких спільнот та гайдамацьких загонів, які проводять не установчі збори в будинках культури, а святять ножі на Тарасовій горі. Саме зараз настає час забути про блазнів, та поговорити про героїв.

«Варварський стиль» політичної боротьби

У 1920 роки на Галичині під Польщею була можливість ведення легальної, так би мовити, парламентської політичної боротьби. Приблизно такий шлях обрали політики старої політичної формації, вигодувані на ліберальних вершках у часи занепаду колись хижої габс-бурзької монархії. Українське націонал-демократичне об’єднання з прихильників політики парламентаризму та «білих рукавичок» не залишило в історії жодної згадки і в наш час становить інтерес лише для проамериканських дурників з редакції журналу «Критика». В історії залишилися інші люди — ті, яких нині зарахували б до політичних маргіналів та екстремістів. Євген Коновалець створив структуру орденського типу. Українська Військова Організація та Організація Українських Націоналістів не збиралися потрапляти до парламенту пілсудської Польщі. Вони ставили собі за мету знищення того державного утворення, в якому українці зазнавали дискримінації. Звичайно, нам можуть заперечити, що ОУН діяла за тих часів, коли Української держави не існувало, а ми не так давно відсвяткували 15-ту річницю від заснування так, би мовити, української, так би мовити, держави. Проте, українці мої, варто включити телевізор і подивитися якщо не «віденський бал» «україн-ської еліти», де жодна мармиза не вимовить жодного українського слова, то хоча б побачити, як веселяться євреї та росіяни на українському телеканалі в День загальнонаціональної жалоби за жертвами великого Голодомору. Сподіваюся, таке споглядання буде повчальним для тих, хто думає, що ми живемо в Українській державі.

Держава-військо

Згадки про сучасне українське військо викликають або сміх, або сльози. Ми маємо державу, а точніше — подобу держави, проте не маємо дієвого війська, здатного зупинити ворожий наступ. Не зайве нагадати, що Другий гетьманат в 1648—1657 роках постав саме як повстале військо, яке вже потім стало державою. У 1940 роки легендарний петлюрівський комендант Бульба-Боровець створив Українську Повстанську Армію, яка воювала майже до середини 1950-х. Якщо забути про колгоспно-декоративну УРСР, то в ті часи саме УПА була не армією без держави, а своєрідною державою-військом. Говорити про подальшу національно-визвольну боротьбу і не згадувати УПА неможливо.

Після фактичної поразки помаранчевої «революції» посилився великий розпач. На жаль, він поширений не лише серед націонал-лібералів, а й серед цілком притомних українських патріотів. Ті, які мали сидіти в тюрмах (навіть за ліберальною версією Ющенка і Ко), вальсують в оперному театрі, рівняючи могилу, в якій поховано помаранчеву революцію і надії цілого покоління. Проте сумувати не треба. Твердий мур можна — якщо і не пробити головою — то, принаймні, висадити в повітря. Євген Коновалець і Бульба-Боровець викликали дощ. Вони посіяли зерна майбутнього урагану. Треба лише дочекатися, коли зійде червоно-чорний урожай.

Богдан Вишневецький
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com