Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Місто могильників і сміттярських війн

Ви спитаєте: навіщо ця стаття про якийсь там Богом забутий Дніпродзержинськ? В умовах сучасного дискурсу про місцеве самоврядування, коли неситі столичні чиновники ніяк не можуть відмовитися від частини свого пирога на місцях, тема малих і середніх міст України є більш ніж актуальною. До того ж Дніпродзержинськ — моє рідне місто. Гадаю, історія розвитку агломерації, яка розмірами перевищує Суми та ще кілька обласних центрів, але перебуває в цілковитому інформаційному ігноруванні, буде досить повчальною.

Важко писати про місто, у ставленні до якого досі не визначився. У місті можна народитися, провести все життя, надбати друзів, пережити багато значущих інтимних моментів, навіть знайти себе і втратити щось більше, ніж любов чи цноту. І при цьому зберегти неоднозначне ставлення до своєї «малої батьківщини». Мабуть, саме так Гюстав Флобер ставився до рідної Нормандії — і любив, і ненавидів водночас.

Місто Дніпродзер­жин­ськ несправедливо забуте на сучасній політеконо­міч­ній мапі України. За часів Леоніда Брежнєва тут була мало не друга столиця СРСР. Коли вся країна їздила купувати делікатесні ковбаси та дефіцитні лахи до Москви, місцеві крамниці не поступалися асортиментом московським. Це було цілком зрозуміло, адже в місті так само жили родичі генсека. Тут і досі показують будиночок на проспекті революціонера Пеліна, де тривалий час жила його мати. Центральний проспект, звичайно, названо невмирущим ім’ям Леніна (куди ж без нього!), прикрашений пам’ятником Брежнєву, який на початку Незалежності досить часто зазнавав зазіхань вандалів; треба сказати, що це було несправедливо, адже найкращі часи в історії міста — саме брежнєвські.

Разом з Україною Дніпро­дзержинськ пережив усі непрості етапи становлення держави. Початок 90-х ознаменувався патріотичним піднесенням та поступовим відмиранням екологічних ініціатив. За забрудненістю місто посідає одне з найперших місць в Україні — особисто мені дуже дивно, чому воно не потрапило до недавно оприлюдненого переліку найзабрудненіших і найнебезпечніших для проживання людей міст світу. З середини 80-х у місті активно працював чи не з десяток екологічних організацій, які просували в маси ідеї очищення річок (зокрема Дніпра), повітря, посилення уваги до питної води, реформування медичного обслуговування населення міста тощо. Мій дід, який за радянських часів очолював сан­епідемстанцію одного з районів, став на чолі першої такої організації — асоціації «Екологічна ініціатива». Відтак дуже швидко людям, яким не було чого їсти й чого на себе вдягти, стало не до екології. Ще менше цими питаннями переймалися можновладці, колишні компартійні боси, директори величезних комбінатів та власники місць найбільшого скупчення «спекулянтів» — базарів. Лише останніми роками, фактично через п’ятнадцять років, місто знову активно включилося в екологічний дискурс. Хоча тема забруднення і шкідливості харчів, води, повітря ніколи не зникала з кухонь дніпродзержинців.

Крім Брежнєва, Дніпро­дзержинськ знаменитий також металургійним комбінатом, що його в народі називають «Дзержинкою», — другим за розмірами в країні після Криворіжсталі. І якщо її рік тому таки вдалося вирвати з рук пін­чуків-ахметових, то комбінат імені Фелікса Едмундовича так у тих руках і залишився. На «Дзержинці» працює мало не чверть мешканців трьохсоттисячного міста. Тому від добробуту заводу напряму залежить добробут міста. Утім, «Дзержинка» — далеко не єдиний індустріальний гігант Дніпро­дзержинська. Найбільшим і найрозвиненішим під­при­ємством міста за радянських часів був завод ПХЗ — Придніпровський хімічний завод. ПХЗ був засекречений, тож його працівники, а разом з ним і всі інші мешканці, були «невиїзними» — тобто не ма­ли права перетинати кордони СРСР. І не дивно, адже вони знали, що на ПХЗ мають справу з не простими хімічними речовинами, а переробляють уран, плутоній, радій, створюють хімічну зброю. Після 1991 року, коли промисловий цикл, який охоплював мало не всі радянські республіки, було розірвано, завод зазнав важких часів, занепаду та, зрештою, розколовся на безліч маленьких цехів і заводиків. Сумний спадок ПХЗ — величезні території, які оком не охопиш, що стоять без господаря, захаращені страхітливими на вигляд руїнами та проржавілим обладнанням. Тут і так звані могильники, де свого часу ховали відходи незрозумілого хімічного складу. Кілька років тому у ЗМІ та на вищому державному рівні точилася дискусія щодо «могильників»: мовляв, що то в них таке лежить і як цього позбутися. Направляли до міста поважну комісію, ретельно вивчали, рилися в архівах, але результат був водночас і жахливий, і комічний: знову все позаривали, огородили колючим дротом і повідомили, що заховане в «могильниках» таки справді надзвичайно отруйне й небезпечне для життя, але що це таке — невідомо, тому невідомо, як це перевозити та й чи можна його взагалі чіпати. Ось і залишили на місці.

У мені і мати, і батько працювали на цьому самому ПХЗ. Раніше це було престижно, адже завод мав розвинену інфраструктуру, власні санаторії у Криму, лікарні, профілакторії, будував для «своїх» сучасне житло. Натомість вимагали беззастережно служити підприємству та мовчати про те, що відбувається у його стінах. А тим часом рівень смертності серед працівників був дуже високий. І не дивно — от, скажімо, моя мама працювала в хімічній лабораторії з ураном. Із «запобіжних заходів» усі лаборантки мали лише... гумові рукавички. До речі, пізніше, після розвалу СРСР, а разом з ним і заводу, на цьому самому опроміненому обладнанні видобували знамените українське золото, а зараз на ньому роблять цирконій.

90-ті роки для Дніпро­дзержинська виявилися страшною халепою. Ми пережили ледь не голод. Самі подумайте: три велетенські підприємства, на яких працевлаштовано мало не три чверті населення, зупиняються і припиняють виплачувати гроші. Агонізують і вимирають крамниці. Порожніють лікарні — адже лікарям треба платити гроші, і чималі, а їх немає. Заводи намагаються хоч якось підтримувати людей — їм видають харчі за талонами. Пам’ятаю той хліб за талонами — з величезною діркою всередині; таке враження, що зроблено його з самої клейковини. Люди кидаються гарячково шукати хоч якусь роботу — і майже всі потрапляють на базар. То були «золоті» базарні роки — базар тоді був єдиним повноцінно функціонуючим підприємством у місті. Розвинулися мафія і корупція. «Біг-боси» позбулися не дуже зручного їм, надто демократичного мера Шершньова і поставили такого собі містечкового піночета — Василя Швеця. Поступово ця людина привласнила півміста. Швець тримався аж до 2005 року, поки його не зняли «помаранчеві». Останні роки його правління були позначені шерегом гучних скандалів. Скажімо, виявили, що до викрадення і продажу в сексуальне рабство маленьких дітей (до того ж, зверніть увагу, не лише волоцюжок і безпритульних, а й дітей зі звичайних родин) були причетні працівники мілі­ції, а саме… відділу у справах неповнолітніх! А «кришував» їх тодішній міський голова! І що, гадаєте, після цього когось заарештували чи хоча б позбавили роботи? Нічого такого! Просто зробили великі здивовані очі.

Після зникнення з політичного обрію Василя Швеця у місті точилася боротьба між новими власниками «Дзержинки» — групою Ахметова — Пінчука — та новою помаранчевою владою: депутатами від НУ, БЮТ і СПУ. За якийсь рік Дніпродзержинськ пережив аж двох в.о., до того ж одного з них звільнили за доволі пікантних обставин. Пана Добриніна (саме так звали цього шановного добродія) зняли на відеоплівку під час отримання кількох хабарів. Камеру невідомі доброзичливці встановили просто в кабінеті міського голови, і разом з хабарами на плівку потрапили доволі пікантні моменти «спілкування» мера зі своєю секретаркою. Що цікаво — депутатів, на відміну від простого народу, більше образив факт «аморалки», ніж корупції. І не дивно — адже мало хто з них у їхньому віці спромігся б на такі «подвиги», а хабарі брати вони всі нівроку. Касета з походеньками мера потрапила до рук енергійних ділків, і дуже скоро еротичний три­лер під назвою «Мер» можна було придбати ледь не на кожному розі. Отакий-от чорний піар по-дніпродзержинськи.

Березень 2006 дав місту нового, здається, достойного мер. Олег Захорольський фактично з нуля створив лакофарбовий завод. Але не тільки це є ви­рішальним рядком його характеристики. Кілька років тому потрапивши в страшну аварію, він залишився паралізованим і прикутим до інвалідного візка. Без родини, без друзів. Але сила волі, бажання жити виявилися надзвичайно сильними — щоденною наполегливою працею, виснажливим режимом і нещадними процедурами Захорольський поставив-таки себе на ноги. Навіть став спра­вжнім байкером і заповзятим гонщиком — не гір­шим за колишнього мі­ністра транспорту Червоненка. Тоді, придбавши за безцінь пустирище і залишки порожнього цеху, взявся за створення власного підприємства. У полі­тику, скоріш за все, пішов, коли уявив собі, що може статися, якщо крісло мера посяде «донецький» — а йшло саме до того. Чесно кажучи, для мене успіх Захорольського лишається загадкою. І яскравим прикладом для Києва, що перемагати можуть не лише черновецькі з януковичами, а й нормальні, чесні люди.

Утім, не все так чудово й рожево. Ситуація у місті, мов у дзеркалі, відбиває те, що відбувається на рівні всієї держави. Є порядний мер і купка ненажерливих, озвірілих «народних обранців». Коли дивишся на них, хочеться запитати: а що пив народ перед тим, як за них проголосувати? Дніпродзержинські народні обранці роблять усе, аби спаплюжити образ чинного мера. Підпорядковані міськраді комунальні служби фактично не працюють. Біля кожного великого будинку тижнями не вивозиться сміття. Щомісяця, відвідуючи Дні­продзержинськ, потрапляю до країни сміття. Воно повсюди: виходиш гуляти з собакою — шерхотить під ногами; чекаєш трамвая в оточенні пожмаканих пластикових пляшок і якихось брудних безрозмірних пакетів; сміття літає у повітрі, висить на деревах, б’ється у вікна... Та сама ситуація на всіх рівнях. Химерні асоціації виникають. Президент в оточенні всюдисущого сміття... Сміття, яке заповнює коридори й кабінети Верховної Ради, купами вивалюється з вікон Кабміну, аж випирає з льоху Секретаріату...

Тим часом місто потроху піднімається із занепаду. Дніпродзержинськ — місто-супутник Дніпропетровська, лише сорок хвилин електричкою. Тож близько третини праце­здатного населення їздить на роботу до обласного центру. Своєю чергою, мешканці Дніпропетров­ська, де квартири коштують не набагато менше, ніж у самому Києві, давно вже відкрили для себе відносно дешевий Дніпро­дзержинськ. Активне скуповування ними нерухомості й призвело до різкого сплеску цін на неї (як­що три-чотири роки тому в районі Соцмістечко однокімнатну квартиру можна було купити приблизно за 1,5 тисячі доларів, то тепер за неї просять удесятеро більше). На повну потужність працює ахме­тів­ська «Дзержинка» — олігархи зрозуміли, що, дотримуючись законів і під­тримуючи місцеву владу, можна співпрацювати з будь-ким, навіть з комуністами. Не відстає від металургійного комбінату і велетень хімічної промисловості ВАТ «Азот» — колись найбільший виробник добрив у Союзі. ПХЗ ж більше немає — тепер це ціла к­упа малих підпри­ємств, кожне з яких виживає як може.

Звичайно, поки що в місті є певна проблема з ідеологією, адже «закритість» Дніпродзержинська та близькість дніпропетровської «кузні кадрів» виробили у місцевих мешканців особливо стійку ностальгію за радянщиною. Тому така халепа з назвами вулиць і площ. Та все ж останнім часом з’являються нові пам’ятники (скажімо, Тарасові Шевченку — хоч і встановлено його чомусь напроти театру імені Лесі Українки), перейменовуються вулиці (на жаль, проспект Ле­ніна так і лишився проспектом Леніна, а ось Жовтневу площу перейменували на честь 275-річчя міста; з’явилася і вулиця Щербицького — замість вулиці Уральської). Як більшість середніх міст України, Дніпродзержин­ськ поступово виходить з анабіозу. І, як на мене, живе своїм, окремим життям, абсолютно не схожим на те, що ми можемо побачити в Києві чи навіть у Дніпропетровську. Мабуть, це і є ознакою сильної і розумної місцевої влади — вона не повинна сліпо мавпувати столицю, їй варто шукати власних, індивідуальних рішень, які більше відповідали б місцевим реаліям.

 

Гнат Жига
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com