На Аскольдовій могилі

Коли глянути на карту населених місць Давньої Русі, то впадає в око, що найбільше скупчення їх на Дніпрі, а також у верхів’ях Буга і Дністра. А де узвишшя в мальовничій місцині — там теслярі зводили церкви. Живою ілюстрацією до цього є оригінальна церковця-ротонда в Києві на Аскольдовій могилі.

Із кручі, на якій вона стоїть, видно лівий берег Дніпра, де урбанізація відбатовує зелені масиви, перетворюючи їх на будівельні масиви. Названо церкву на честь святого Миколая, заступника теслярів. Збереглися відомості, що теслярський староста русич Микола Ждан із Вишгорода щороку справляв банкет не честь цього угодника.

У цьому урочищі відбулася зустріч київських князів Діра та Аскольда з варязьким вікінгом Олегом, який їх убив. Тіла їхні, за свідченнями літописів, «погребша на горі, є же ся нині зовет Угорскоє» (тут зупинилися на Дніпрі угорські купці). За переказами, князь Аскольд охрестився в Цареграді 860 року разом з частиною своєї дружини і дістав християнське ім’я Микола. Через 50 років на цьому місці велика княгиня Ольга побудувала дерев’яну церкву святого Миколая, саме сюди перенесли з Вишгорода її останки (пізніше князь Володимир перепоховав її в Десятинній церкві).

Близько 1036 року тут заснували Микільський жіночий монастир, де, як гадають історики, провела свої останні дні мати преподобного Феодосія Печерського. 1690 року коштом гетьмана Івана Мазепи було збудовано кам’яну церкву з п’ятьма банями, хорами і дзвіницею — Військово-Микільський собор. Сюди перевели більшу частину братії су­сіднього Микільсько-Пустинно-Слупського монастиря. На жаль, Мазепина церква не збереглася, її зруйнували більшовики (на цьому місці стоїть колишній Палац піонерів). Стара ж дерев’яна церква на Аскольдовій могилі залишилася при цвинтарі, який з 1786 року став загальноміським.

1810 року головний архітектор Києва, відомий зодчий Андрій Маленський звів невелику кам’яну церкву-ротонду на два яруси і престол у стилі ампір з усипальницею під нею. Вона славилася чудовим іконостасом з каррарського мармуру та золота, розписами за ескізами В.Васнецова, чудовою оранжереєю, за якою доглядав ієромонах Рафаїл, вдатний садівник. Це він розпланував доріжки, дев’ять терас для поховань, що спускалися каскадом, побудував сходи. Цвинтар став одним з найупорядкованіших у Києві місцем, де любили бувати художники. Згадаймо хоча б акварель «Аскольдова могила» Тараса Шевченка, картину Івана Їжакевича «Могила Аскольда», твори інших митців.

У дожовтневому довіднику М.Захаренка, інспектора класів Інституту шляхетних дівчат, читаємо: «Довкола церкви, спускаючись майже до Дніпра, простелився величезний квітник з клумбами тісних дерев, чарівних троянд та інших пахучих квітів. Серед буйних газонів виднілися надгробні пам’ятники з білого мармуру. Всю Аскольдову могилу обведено кам’яною огорожею, в якій з боку Миколаївського узвозу збудовано в давньому стилі кам’яні ворота і невеличкий кам’яний будиночок для церковного причту».

З архівних документів, мемуарів відомо, що тут, в урочищі, поховано 2 000 людей, серед яких дуже багато видатних особистостей. Зокрема, Василь Симиренко, промисловець, який протягом десятків років матеріально підтримував видання «Киевская старина», «Рада», «Громадська думка», «Літературно-науковий вісник», своїм коштом видав кілька видань Шевченкового «Кобзаря». Василь Федорович усе своє життя пунктуально виділяв десятину від своїх прибутків на українську культуру, зокрема матеріально підтримував і заохочував працю трьох Михайлів — Драгоманова, Коцюбинського, Грушевського, фінансував хор Миколи Лисенка, не відмовляв у коштах багатьом митцям.

На Аскольдовій могилі упокоїлися Єпіфаній — архімандрит Микільсько-Пустинно-Слупського монастиря, Г.Петров — директор училищ Київської губернії, О.Селін — славіст, професор Київського університету святого Володимира, М.Юзефович — поет, архівіст, який очолював київську археологічну комісію, В.Лесевич, автор праць про творчість Т. Шевченка та багато інших достойних людей. На цьому цвинтарі знайшли свій останній притулок також родичі відомих письменників: Е.Гулак-Артемовський, Д. Кантемир, М.Лєскова, А.Маркович, М.Подолинська, Ф.Рилєєв. Крім того, тут поховано учасників воєн — 1812 року, російсько-турецької 1877 — 1879 рр., кримської 1853 — 1856 рр.

Та настав 1917 рік, зловісний рубікон, за яким на цей некрополь чекала одна біда за іншою. У березні 1918 року на цвинтарі з’явилася друга свята могила — братське поховання студентів-героїв Крут, які загинули в нерівному бою з червоною бандою Муравйова. Знаменитий хор Олександра Кошиця відспівав панахиду над 30 київськими юнаками. «На Аскольдовій могилі поховали їх», — написав про це Павло Тичина. Сьогодні про молодих патріотів нагадує тільки дерев’яний хрест на символічній могилі біля церкви святого Миколая.

А вже 1919 року над цвинтарем прозвучав вердикт колегії комунгоспу про його закриття: мовляв, він переповнений, хоча місця ще було доволі. Час від часу за клопотаннями родичів тут ще ховали киян. А 1934 року більшовицька орда його сплюндрувала. Як і тисячі інших. Зберігся документ того часу — наказ комісара освіти УРСР В.Затонського голові міськради Гінзбургу, де, зокрема, зазначалося: «Аскольдову могилу треба як кладовище лі­кві­дувати, церкву закрити. Надгробні пам’ятки використати як матеріал для будівель та оформлення парків тощо. Бажано, щоб мармур у великих шматках (не плитняк, а іншої форми глиби) було використано як матеріал для скульптур, а то не могли донедавна знайти шматка мармуру, щоб замовити погруддя вождів революції». Ось таке бузувірство.

Очевидець цього блю­з­нірського погрому Герой України, кандидат архітектури Олесь Силин розповідав мені, як стояли тоді на Аскольдовій могилі каменедробарки і трощили на друзки пам’ятники, надгробки. Воістину, «сатана там правив бал». Руйнівного інстинкту атеїстів, тих, хто «был никем и стал всем», ніщо не зупиняло — передусім хоча б якась елементарна повага до покійників, до довколишньої краси гармонії вічного супокою в стародав­ньому урочищі над Дні­пром, де тішили зір біло­сніжність мармурових ску­льптур, витончене мереживо чавунних огорож. Стягували з постаментів «буржуев всех мастей», а це ж була Київська професура, духовенство, меценати, актори, письменники, лікарі, інженери — відомі й шановні люди. Плити з їхніх могил пішли на бордюри тротуарів Хрещатика та колишньої вулиці Кірова, нині Грушевського.

Цвинтар облаштували під парк відпочинку, церкву хотіли зруйнувати. Але, на щастя, її врятував архітектор Петро Григорович Юрченко. Оце недавно я довідалася, чому саме він запропонував замість бані з хрестом поставити колонаду. Як кажуть, з двох бід обирають меншу. У бібліотеці Академії мистецтва та архітектури я прочитала його книжки про дерев’яне зодчество України. З якою любов’ю він пише про храми, дзвіниці, хати Чернігівщині, Поділля, Київщини, Полісся, Карпат! Він їх обміряв, намалював, сфотографував. Намагаючись будь-що зберегти церкву, П.Юрченко запропонував зробити з неї парковий павільйон. Знищити всі поховання, «помилувати» лише акторів М.Соловцова й М.Глібову, льотчиків П.Нестерова й С.Крутеня, мецената й колекціонера старожитностей В.Тарновського, громадського діяча С.Подолинського, могили деяких родичів киян, які перенесли на інші кладовища. А цей цвинтар надалі пов’язували тільки з місцем смерті київських князів Аскольда та Діра. Очевидно, потрібно бодай якусь скромну табличку, що на цих дніпровських кручах колись існував один з найгарніших у Європі цвинтарів.

Під час Другої світової війни тут німці поховали своїх солдат і офіцерів. А з 1945 року праворуч від церкви — радянських воїнів. Звідси, власне, і починається парк слави.

Пам’ять про некрополь з часом стала пригасати, хіба що сторожили пам’ятали, якої дивовижної краси він був. Певна надія на його відродження заяскрі­ла після відкриття 1979 року музею історії Києва, Аскольдова могила стала його філією. Тоді ротонду сяк-так відремонтували, і в ній почали влаштовувати сезонні виставки. А 1985 року працівники музею і історії Києва підготували документацію для проведення капітального ремонту й оголосили конкурс на найкращий проект реставрації. Журі, куди ввійшли провідні архітектори, історики, з 12 проектів вибрало той, де фа­хівці «Укрпроект» реставрації пропонували відновити церкву в тому вигляді, як її спорудив А.Меленський, збудувати одноповерховий будинок священика з брамою та дзвіницею. У підвалі церкви святого Миколая (а це єдина вці­ліла споруда Микільсько-Пустинно-Слуп­ського монастиря) мала розміститися експозиція, яка ознайомлювала б відвідувачів з історією цього некрополя. Проектом також було передбачено відгородити невеличку частину території — ті тераси, де були поховані відомі діячі науки та культури, і поставити симво­лічні знаки. Ось такий був задум створення музейного комплексу «Історична місцевість Аскольдова могила».

На реставрацію по­трібні були кошти, їх міськ­рада не надала. У церкві-ротонді облітав тиньк зі стін, розповзався грибок. З дозволу тодішнього пред­ставника президента у Києві Івана Салія у травні 1992 року греко-католицька громада почала в ротонді проводити богослужіння. Новоселів, прийняли неохоче.

Три роки тривала тяганина, допоки церкву таки передали греко-католикам у безоплатне користування на умовах охоронного договору. На пожертви парафіян і коштом міської влади зроблено ремонт, маківку церкви, як і колись, увінчує хрест, опоряджено її інтер’єр. Храм невеличкий, коли священик править Службу Божу на великі свята, парафіяни стоять довкола неї. Але на тісноту ніхто не скаржиться. З усіх куточків Києва з’їжджаємося сюди ми, парафіяни церкви святого Миколая, бо тут струмує благодатна аура єднання людини із Всесвітом.