Нас назвали «Торбешниками»

З 1946—1947 роки врожай в нашому селі був непоганий, але колгоспникам давали мало. На трудодень давали тільки по 300 грамів зерна, а грішми по 10 копійок. Становище ускладнювалося ще й тим, що оплату давали раз на рік, та й то в кінці року! Окрім того, що нас використовували як практично безплатну робочу силу, то ще й забирали все, що в людей було вдома, на городі і в господі. На все накладали великі, так звані тверді податки.

Багато людей почало пухнути, багато було і випадків смерті від голоду. Люди знову були змушені їсти коріння з лопухів, листя з липи, трав’яні калачики, бульбочки з лободи. Почалося те, що й в 1932—1933 роках, але вже не таке страшне. По харчі, переважно по зерно, люди їздили хто куди міг.

Їздила і я, в Західну Україну, ближче до польського кордону, до нього залишалося вісім кілометрів. Нас їздило четверо. Приїхали в якесь село, але і там було неспокійно, бо люди знали про голод в нашому краї.

Вони передбачали, якщо прибулим будуть віддавати все, таке саме лихо може спіткати і їх самих, тому нас доброзичливо зустрічали не всі. Далеко не всі нам і співчували, тому й не скрізь можна було й переночувати. Вже одно тільки слово «сільрада» в місцевих мешканців викликало люту ненависть.

Під час нашого перебування вночі вбили голову сільради, тож новий голова попередив нас, щоб ми в сільраді не ночували, бо наступного дня нас звідтіля винесуть вперед ногами. Голова сказав, що і його не сьогодні-завтра можуть убити. Він підвів нас до якоїсь хати, в ній жила убога сім’я. Вони нас розуміли, співчували, і ми в них почувалися спокійно.

На вулиці нас часто ображали, називали «торбешниками». Та якби тільки це, було б тільки й лиха. Але не так просто було виміняти сяке-таке майно і одяг на пуд жита, а ще важче було довезти його додому.

Їздили залізницею. Одного разу серед якогось поля наш вагон відчепили. Була зима, сильні морози, глупа ніч. Ми перелякалися, але станційний працівник заспокоїв нас, сказавши, що за вісім кілометрів знаходиться полустанок і там на п’ять хвилин зупиняється товарний потяг, і на нього можна буде сісти і доїхати додому.

Ми послухали поради того добродія, встигли на той потяг і таким чином доїхали до Києва, на товарну станцію. Там була якась стрілянина, але вона нас не зачепила. Ми зустріли односельців і почувалися безпечніше. А як доїхали до села і добралися додому, то вже й не пам’ятаю. Нас лихо в дорозі обминуло тому, що злодії таких потягів, на яких їхали ми, не стерегли.

Пам’ятаю й інше. Мама десь роздобули трохи грошенят, і я за них в Легедзиному купила вісім склянок гарної квасолі. Таким чином у той голодний рік нам стало трохи легше і ми по колоски не ходили. Ми тримали корову на двох, було трохи курей. Усе село тоді жило впроголодь, бо держава накладала страшні податки, примушувала підписуватися на великі грошові позики, працювали задарма.

Записано у с. Старі Бабани Черкаської обл.,
Уманського р-н., зі слів Ганни Іванівни Карамушки
(дівоче Шуляк), 1926 р.н. 1 лютого 1998 року.
Записав односелець Михайло Шуляк.)

Пам’ять. Неохоче розповідають про минулі голодомори, бо не всім краще живеться і тепер. Ще треба було б жити їм та онуків і правнуків доглядати, але більшовицькі комісари та «удосконалений соціалізм» разом з радянською хімією життя таки доконали їх. Склали вони натруджені руки та худенькі груди і відправились їхні намучені душі туди, де «сміху людського і плачу не чуть». Не судилось їм побачити свої слова у книжці пам’яті загиблим у більшовицький голодомор, що лягло на совість їхніх сьогоднішніх спадкоємців. Та хай ці сповіді несуть у наступні віки і прийдешнім поко-лінням світлу пам’ять про їхні страждання.