Зимовий похід безсмертних

Століття безперервних поразок у незліченних визвольних війнах виплекали щиру українську танатофілію — себто своє­рід­ний потяг до смерті. У чужинців та вітчизняних недоброзичливців складається враження, що ми вдаємося до зброї лише задля загибелі, а не задля перемоги.

Проте у сучасному передапокаліптичному світі загибель і справді може дорівнювати перемозі, адже «переможець» нічого не здобуває. Ми не вважаємо прадавнє скандинавське повір’я про Валгаллу, про небесну січ великих героїв чимось на кшталт фольклорної вигадки. Для націй вічного прикордоння — наприклад, українців та ірландців — має існувати міф про безсмертя тих загиблих під час бойовищ. Українська Валгалла відрізняється і від ірландської, і від германської своїх посестер. Українська Валгалла може нагадувати і Карпати, і скіфський степ з його курганами, і язичницькі острови сивого Дніпра. На тих позаземних обширах багато тих, кого нам так нині бракує в нашій боротьбі. Бракує тут, у цій буржуазній та відверто неукраїнській республіці. Саме там, в українській Вал галлі, ті, хто в грудні 1919 року здійснив відчайдушну збройну спробу врятувати Україну, національну честь та гідність українського війська.

З УНР прийнято насміхатися. І Винниченко, і Донцов, і Олександр Олесь, не кажучи вже про Булгакова, доклали чимало зусиль, аби ми, чуючи офіційну назву Першої української республіки, уявляли такий собі малоросійський водевіль, де багато червоних шароварів, але замало зброї та звитяги. Лише Юрій Липа промовляє до нас з лункого потойбіччя нашої Валгалли, згадуючи УНР: «Державо, ти була, як вогненна злива». І він значно переконливіший за тих, хто намагався (та й нині намагається) подати величну і багряну трагедію як недолугу та масну виставу в дусі якого-небудь з епігонів Котляревського. Ті чотири роки (1917 — 1921) були виявом справжнього життя та справ­жньої смерті. Читаючи державні документи, універсали, звернення та декрети доби УНР, писані добірною і шляхетною українською мовою, важко позбутися відчуття, що керівники Директорії, передусім Петлюра, Коновалець та Андрій Мельник намагалися вті­лити в життя проект Горньої Республіки Григорія Сковороди. Вони воювали за те, щоб на українських родючих землях постало Місто Сонця. Вони проливали кров за середньовічне «царство пресвітера Іоанна», яке ще у ХVІІІ столітті їхні попередники перехрестили на «державу попа Івана». Незалежна Україна мала і має бути лише еманацією раю на землі, а не нудним буржуазно-демократичним санаторієм. Тож не варто дивуватися, що Перша українська республіка загинула. Так само білий сніг з небесних міст стає сірим і невдовзі тане, торкаючись чорної твані.

Зимовий похід було розпочато 6 грудня 1919 року, коли Українська Народна Республіка по суті припинила своє існування. Галичину заполонили поляки, Буковину — румуни. На Сході та Півдні стояли або червоні, або білі російські війська. Українська Галицька Армія уклала брудну угоду з Денікіним. Визвольна війна переходила до своєї найтривалішої партизансько-терористичної стадії. Тому сам факт того, що найбоєздатніша частина армії УНР під орудою генералів Омеляновича-Павленка та Тютюнника вирушила до глибокого запілля більшовицьких та білогвардійських армій, мав засвідчити: боротьбу не закінчено. Зимовий похід попри великі людські втрати та нерівні бої нагадував вогненне торнадо. Ті, кого вважали мертвими та глибоко похованими, постали з могил, взялися до зброї і струснули вже притишеною репресіями Україною. Від Поділля до дніпрових плес відбулася кривава хода народних месників. Ворога було заскочено зненацька, і, можливо, саме через цю суто партизанську, майже геваристську, здатність українського революційного війська немовби зникати під землею, а потім з’являтися, неначе грім серед ясного неба, денікінці відступили з України, а червоні були змушені вдатися до нещирої, проте тривалої українізації. Тому нам важко погодитися з тими, хто роз­глядає Зимовий похід українського війська як су­цільну поразку. Тому нам важко дивитися на те, як демонстративно влада Третьої української республіки не згадує і не хоче згадувати солону від крові добу наших визвольних змагань. Тому, коли стає вкрай важко жити в російсько-єврейському Києві, де буржуазний триб життя, здається, переміг остаточно, де немає і бути не може геть нічого, що не продавалося б і не купувалося б, ми згадуємо Зимовий похід. Нам страшенно не вистачає тих, хто пішов би з нами у важкий щоденний бій проти сатанинської зневаги до всього українського, але ми спокійні. Ми знаємо, що наше революційне військо, невблаганний загін месників повернеться з Валгалли на землю, аби битися пліч-о-пліч разом з нами.