Країна «касти жерців»

Кояться дивні речі на цьому світі. Зовнішня полі­тика третього президента Третьої української республіки така слабка, така невизначена й млява, що порівняно з нею зовнішня політика кульгавої та ганебної доби кучмозою здається ледь не золотим віком української експансії.

Це дивно і соромно водночас, але, нема де правди діти, за часів Кучми Україна активно пхала свого носа до латиноамериканського проса — так, наприклад, Бразилія не могла і не хотіла будувати свою космічну програму без нашої допомоги. Та де там! Ця країна навіть відмовилася від послуг північноамериканської НАСА на українську користь! Щоправда, потім були загадкові вибухи на бразильських космодромах, «чутки» про причетність певних спецслужб певної дружньої нам країни (не Росії) до тих вибухів, були набридливі поради штатівського лобі на ки­ївських горах ту програму згорнути — одне слово, багато чого було любі читальники. Після помаранчевої, так би мовити, революції про українську експансію на латиноамериканському напрямку — політичну, економічну, культурну — краще взагалі не згадувати. Що було — відгуло. Навіть той факт, що в багатьох країнах Латинської Америки є добре згуртовані та далеко не бідні українські громади, які за відповідних умов могли б стати агентами нашого впливу на тих землях, не є переконливим обгрунтуванням для продовження експансіоністської політики. Призабуто і Балкани, і віконце на Балкани, себто Придністров’я, хоча за того ж таки Леоніда Даниловича і колишню югославську республіку Македонія, яка поборювала скажений рух албанських заколотників лише за нашої дипломатично-збройної підтримки, і ПМР, майже вщерть заселену етнічними українцями, вважали ледь не державами-сателітами. Що й казати, українці мої, весело було — принаймні в геополітичному сенсі. 24 серпня 2001 року після весняних арештів та зачисток укра­їн­ського націонал-патріотичного середовища Хрещатиком сунули прегарні танки та прегарні зенітно-ракетні комплекси, а понад Хрещатиком летіли не менш гарні винищувачі та бойові гелікоптери. Звичайно ж, ностальгії за кучмізмом та його репресіями в нас немає і не може бути поготів, але якщо такі, відверто скажемо, недалекі люди, як-от колишній парторг оборонного під­приємства та його підкилимова зграя, розуміли доцільність активної зовнішньої політики та навіть дозволяли собі певну фронду щодо наддержави світу цього, то чому з точністю до навпаки поводяться ті, хто позиціонує себе українськими патріотами та нащадками козацької старшини? На превеликий жаль, це питання більш ніж риторичне. Ми можемо лише підбивати сумні підсумки — Латинська Америка десь далеко в тумані. Після антикубинських заяв третього президента Третьої української республіки жоден порядний Чавес, не кажучи вже про Ево Моралеса, і не подивиться в бік київських гір. Не чути гуркоту українських танків у бунтівних македонських провінціях. Придністров’я, якому так смачно і підло плюнули в душу, дивиться тепер в бік колишнього улусу Джучі, себто в бік Російської Федерації. Грузія, з якою в нас начебто стратегічне партнерство, має всі підстави сумніватися у нашій щирості, бо коли у Південній Осетії та Абхазії запахло порохом і кров’ю близької реконкісти, офіційний Київ знову вдався до танцю геополітичного стра­уса. Проте, окрім Південної Америки, Балкан та Кавказу, лишається ще одне місце на Землі, співробітництво з яким лишив біло-блакитним та помаранчевим хлопцям у спадок вкрай недолугий і лукавий режим Кучми.

Йдеться про Ісламську Республіку Іран. Свого часу навіть така знана відьма сучасності, як-от Мадлен Олбрайт мусила покинути геть усе та летіти стрімголов до Києва, аби переконати Кучму не надавати допомогу іранцям у будівництві чогось дуже ядерного й дуже загрозливого в місті Бушер. Кучма згодився і тепер замість нас те ядерне страховисько в Бушері посилено плекають росіяни. Українській державі пообіцяли велику компенсацію за неучасть у Бушерському проекті, але всім відомо, хто тішиться цими обіцянками. Проте інший спільний українсько-іранський проект кучмісти, попри шалений тиск того ж таки Вашингтона, не здали. Мається на увазі виробництво літаків за активної участі Харківського державного авіаційного підприємства на авіаційних заводах міста Ісфахана. Цей проект був дуже прибутковим для України, і саме тому трагедія, яка сталася 23 грудня 2002 року, не могла не викликати підозр, і насамперед в українському патріотичному середовищі. Адже саме цього дня поблизу Ісфахана розбився український літак, на борту якого перебували провідні авіаконструктори Харківського державного авіаційного під­приємства. Вони летіли до Ісфахана на презентацію літака IRAN-140 — спільного проекту українських та іранських інженерів. Оскільки сталася ця трагедія за часів пізнього кучмозою, інформація про загибель найкращих укра­їн­ських авіаконструкторів залишилася майже поза увагою вітчизняної громадськості. Катастрофу списали на погодні умови. Гострі вурдалачі вуха справжніх винуватців були добре замасковані на тлі скандалу з «Кольчугами». За два роки кучмозой закінчився. Про подальшу долю українсько-іранського авіаційного проекту повідомлень було вкрай ма­ло, і ми не здивуємося, що цей проект взагалі згорнуть на тлі справжнього (а не кучмістського) протистояння між Іраном та США, яке неабияк загострилося після приходу до влади нового іранського президента Алі Ахмадиніджада.

Словом, відносини між США та Іраном зіпсувалися ще 1979 року, відтоді, як в Ірані перемогла ісламська революція. На превеликий жаль, цій події вітчизняні сходознавці та полі­тологи приділяють надто мало уваги. Перші зав’язли в невиправному економізмі. Другі аж занадто (до непристойного) захопилися коментуванням світських пліток, які вони відверто та дещо цинічно плутають з політологією. До того ж на тлі прозахід­ного курсу сучасної української влади дуже важко подавати за позитивний приклад ту країну, яка раптом відвернула свій зачарований погляд на Захід і вирішила вперто і послідовно повертатися до своїх витоків. Ісламська революція в Ірані була суто консервативною. Замість стати нелогічним продовженням десакралізованої Європи на кшталт антитюрківської Туреччини Іран перетворився на загадкову територію, де влада належить духівни­цтву, фактично «касті жер­ців», які, проте, досить-таки добре розуміються на таких речах, як ядерна зброя та експорт революції. Обрання молодого лідера Алі Ахмадинеджада президентом Ірану відкрило «друге дихання» ісламській республіці. Після смерті великого архітектора консервативної революції аятоли Хомейні на чолі країни вперше за роки теокра­тич­ного панування опинився харизматичний лі­дер. Шалене — майже на межі війни — протистояння зі Сполученими Штатами Америки, спричинене небажанням згортати вла­сну ядерну програму, відкрита полеміка з президентом цієї бундючної наддержави, послідовна та вперта боротьба з сіонізмом (варто лише згадати конкурс карикатур про голокост) — усе це свідчить, що на чолі Іслам­ської Республіки Іран серйозний і геть не типовий для сучасного світу лідер. Лише ледачий політичний аналітик не помічає тих божевільно-відчайдушних спроб іран­ського президента створити своєрідний геополітичний блок держав, спіль­ноту «буйних світу цього», який зміг би врівноважити канібальські апетити і КНР, і США, і — до певної міри — РФ. На жаль, місце України в цьому партизанському клубі радше гіпотетичне, аніж реальне. Хоча після незліченних ЄСівських ляпасів, після хамських випадів чорношкірої вашингтонки вже навіть Тарасюку стало зрозуміло, що сучасна євроатлантична спіль­нота стосовно України продовжує по­літику президента США Вудро Віль­сона щодо УНР (хіба що коректніше). Себто нас завжди обміняють на безперебійне постачання російського газу. За таких умов позиція політичного керівництва держави, яке заморозило активність на іранському напрямку, видається недалекоглядною. Проте певна підстава для оптимізму все ж таки є. Коли провладні політики перестають дбати про Україну, — це роблять опозиційні патріотичні партії та спільноти. У цьому контексті варто було б нагадати, що Українська Консервативна партія та Міжрегіональна Академія управління персоналом прикладають чимало зусиль, аби заповнити прикру пустку в українсько-іранських політичних від­носинах та й просто врятувати лице України перед світом. Але питання, чому цим не займаються українські високопосадовці, залишається наразі без відповіді. Бджоли, дерибан державного майна та решта цікавинок важливіші за Україну. На жаль.