Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Викривач тоталітаризму

Для радянського читача постать Джорджа Орвела з’явилася аж наприкінці існування самого Радянського Союзу, коли залізна і непроникна колись завіса цензури повністю зійшла на пси. Але ні на мить раніше. Чим саме англійський письменник і публіцист видавався таким небезпечним вертухаям із ЦК, що про нього майже нічого не знали в СРСР, країні, яку Оруел так влучно та точно змалював у двох своїх найвідоміших творах — «Звіроферма» та «1984», попри те, що сам він єдиний у тодішньому світі оазис розвинутого соціалізму і концтаборів так ніколи і не відвідав?

Ерік Артур Блер (справжнє ім’я Джорджа Орвела) народився у 1903 р. в Індії. Його батько був урядовцем англійського адміністративного апарату в Індії, а родина, була звичайною собі родиною з тих, що становлять середню верству, себто ту верству, що її членами є військові, священики, урядовці, вчителі, правники, лікарі тощо. Освіту він одержав у Ітоні (Eton), в найдорожчій та найбільш снобістичній з англійських public school. Незважаючи на назву — громадська школа — це не прилюдні «народні школи», а якраз щось протилежне: закриті дорогі середні школи з інтернатами, розташовані далеко від міст. Туди приймали майже виключно синів багатих шляхетських родин. Мрією щойно розбагатілих банкірів 19 ст. було пропхати своїх синків у public school. У тих школах приділяли багато уваги, насамперед, спорту, що, мовляв, виробляє панівну, тверду та джентльменську поставу. Між цими школами особливо славився Ітон. Велінгтон буцімто, сказав, що перемога під Ватерлоо виборена на крікетових грищах Ітона. Проте Джордж Орвел потрапив туди тільки тому, що був стипендіатом. Інакше його незаможні батьки не змогли б вчити його у такій школі.

Після закінчення школи, коли майбутньому письменнику ще не було й двадцяти років, він виїхав у Бірму і вступив у лави Імперської Поліції в Індії. Це була озброєна поліція чи пак жандармерія. На цій службі він пробув п’ять років. Це був перший крок до усвідомлення Орвелом підвалин влади і контролю над людьми, як неминучої умови її існування. Служба в поліції сповнила Орвела ненависті до імперіалізму, хоч у той час націоналістичні настрої в Бірмі не відзначались особливою силою, а ставлення англійців до бірманців не було особливо погане. Повернувшись в 1927 р. до Англії у відпустку, Орвел відмовився від старшинського чину і вирішив стати письменником; на початку без особливих успіхів. В 1928—1929 рр. він жив у Парижі і писав повісті, яких ніхто не хотів друкувати (як зізнався сам Орвел, він їх потім усі понищив). Лише починаючи з 1934 року, письменник зміг утримуватись із заробітків за власні твори.

Як зазначає сам Орвел, до 1930 р. він не мав чітко окреслених політичних поглядів. Він став соціалістом більш через відразу до знедоленого, занедбаного життя бідніших частин промислового робітництва, ніж через теоретичне захоплення плановим суспільством.

У 1936 році Джорж Орвел одружився. Майже того самого тижня почалася громадянська війна в Іспанії — перша ластівка майбутніх грізних подій, що на довгі роки охоплять Європу, а разом з нею і півсвіту. Молодята обоє виявили бажання їхати до Іспанії та взяти учать у війні на боці іспанського уряду. В Іспанії Орвел пробув близько шести місяців на арагонському фронті, поки біля Huesca фашистський снайпер не прострелив йому шиї.

Як писав сам Джорж Орвел, у ранньому періоді війни чужинцеві нелегко було розібратися у внутрішній боротьбі, що точилася між різними політичними партіями, прихильними до уряду. Через ряд випадкових подій він вступив, як більшість чужинців в Іспанії, не до міжнародної бригади, а до міліції
Р. О. V. М., до так званих іспанських троць-кістів. Таким чином в першій половині 1937 р., коли комуністи здобули контролю (чи частковий контроль) над іспанським урядом і почалося переслідування троць-кістів, Орвел з дружиною раптом опинились між переслідуваними.

Письменник тоді не знав, що для Сталіна в Іспанії точилося дві війни — другорядна війна проти фашизму і головна, таємна війна проти Троцького, за монопольний вплив на міжнародний комуністичний рух. Насправді Орвелу з дружиною дуже пощастило, що їм вдалося покинути Іспанію живими та ще й не бувши ні разу заарештованими; оскільки багато з-поміж їхніх друзів було розстріляно, інші просиділи довгий час по в’язницях чи просто позникали. Ці переслідування в Іспанії йшли поруч з великими чистками в СССР і були лише їх відгомоном. Суть обвинувачень — (а саме: змова з фашистами) була в Іспанії і в СРСР однакова; коли йшлося про Іспанію, Джорж Орвел знав напевне, що ці обвинувачення брехливі і безпідставні. Увесь цей досвід став для письменника вельми цінною наукою: він переконався як легко тоталітарній пропаганді керувати думкою освічених верств населення навіть у так званих демократичних країнах.

В Іспанії Орвел разом з дружиною були свідками, як невинних людей кидали у в’язниці тільки тому, що їх запідозрювали лише в неправомірних помислах. А повернувшись до Англії, він побачив, що розсудливі й добре інформовані оглядачі вірять в усякі неймовірні оповідання про змови, зраду та саботажі, про які інформувала преса з московської судової залі.

Саме тоді письменник зрозумів наскільки негативно брехливий Радянський міф впливає на західній соціалістичний рух. З цього приводу Джорж Орвел писав:

Я ніколи не був у Росії і знаю про неї тільки те, що можна довідатись читаючи книжки та часописи. Коли б навіть (уявімо це собі) я мав силу, я не бажав би собі втручатися у радянські внутрішні справи; я не засуджував Сталіна та його прибічників тільки за те, що вони, мовляв, застосували варварські та недемократичні методи. Можливо, що в тих обставинах вони не могли діяти інакше, навіть, коли й у них були добрі наміри. Та я волію, щоб люди в Європі побачили радянський режим таким, яким він є. Починаючи з 1930 р. я не бачу жодної ознаки, що СРСР справді прямує в напрямку чогось, що можна було б назвати соціалізмом, зате я помічаю дуже багато ознак, що СРСР перетворився в ієрархічне суспіль-ство, де володарі мають не більше причин відректися від влади, ніж будь-який інший панівний клас. Назагал робітники та інтелігенти у такій країні, як Англія, не розуміють, що СРСР зараз зовсім інший ніж він був у 1917 році частково тому, що не хочуть цього зрозуміти (себто тому, що хочуть вірити, що насправді десь таки існує соціалістична країна), а частково також тому, що відносна свобода і спокій їхнього життя робить тоталітаризм для них чимось далеким і незрозумілим.

Не треба думати, що Англія — справжня демократія. Це капіталістична країна з великими класовими привілеями. З іншого боку, це країна, де люди вже живуть сотні років укупі і не знають громадянської війни, де закони відносно справедливі, а новинам та статистикам можна більш-менш вірити, і, нарешті, — де мати опозиційні погляди та висловлювати їх прилюдно не є прямою небезпекою для життя. У цій атмосфері середня людина не має дійсного зрозуміння, що таке концтабори, масові депортації, ув’язнення без процесу, цензура преси тощо. Коли вона читає про події в такій країні, як Радянський Союз, вона перекладає все на мову англій-ських уявлень і не враховує безсоромної забріханості тоталітарної пропаганди. Аж до 1939 р., а мо-же ще пізніше, біль-шість англійського народу неспроможна була розгадати суті нацистського режиму в Німеччині, а коли йдеться про радянський режим, — вони у великій мірі одурманені ще й досі.

Невдовзі після повернення з Іспанії, бажаючи відкрити очі західній спі-ль-ноті на справжнє обличчя радянського тоталітаризму, Джорж Орвел береться за написання соці-альної притчі. Він послуговується випробуваним ще Вергілієм прийомом і замість складних соціальних побудов та моделей змальовує звичайну ферму, де головними дійовими особами виступають тварини.

Одного разу на одній із звичайних англійських ферм тварини раптом усвідомлюють, що люди їх нещадно і несправедливо експлуатують. Вирішено позбавитися гніту людини в революційний спосіб, після чого, буцімто, тварини будуть працювати тільки для себе і заживуть щасливо та безтурботно. Найактивнішими лідерами «тваринної революції» бу-ли три свині. Отже, сказано — зроблено. Тварини під мудрим керівництвом свиней роблять революцію на фермі, проганяють брутального хазяїна і починають самі господарювати. Колишні революційні лі-дери-свині тепер керують життям на фермі, яку промовисто названо «Рай для тварин». Проте обіцяний свинями рай і часи, коли кожна тварина мало працюватиме і розкошуватиме в достатку, ніяк не настануть. Поступово праця стає навіть тяжчою, ніж була за часів владарювання на фермі людини. Вожді-свині мало не щодня вносять корективи до звіту тваринних законів, які було прийнято одразу після революції, а тваринам живеться все тяжче і тяжче. Проте ніхто з тварин не противиться такому стану речей, оскільки вожді передбачливо виростили злих як чорти доберманів, і за допомогою них утримують свою владу на фермі...

Погодьтеся, картина досить таки знайома, враховуючи, що в одному з революційних вождів — хижому кабані Наполеоні з його незмінною люлькою в зубах легко впізнати «вождя усіх народів». Цей памфлет був сприйнятий видавцями і тими, хто читав його в рукописі, як принаймні велика нетактовність і побачив світ тільки після розгрому фашистів, 1945 року.

У «Звірофермі» Орвел твердить: влада самоцінна і не зводиться до інших вартостей, не розмінюється на інші блага. Її ніколи не віддають добровільно. Народившись у революції як засіб розв’язання со-ціальних проблем через диктатуру, влада пожирає революцію зсередини. І в результаті егалітарні гасла втілюються в елітарні і ієрархічні структури, як у «Звірофермі», де врешті-решт до останньої з семи заповідей революції — «Всі тварини рівні» — дописують: «…але деякі тварини рівніші». Найцікавішим є те, що у цьому творі Джордж Орвел передбачив і подав єдино можливу модель розвитку так званого соціалістичного суспільства, утвореного внаслідок революційних дій, маючи за наочний приклад лише Радянський Союз, тим паче, про стан речей в якому Захід отримував доволі перекручену і неправдиву інформацію. Як показав подальший історичний досвід, саме таким шляхом пішли майже всі революції, на які таке багате ХХ сторіччя.

«Звіроферма» була першою соціальною сатирою, яка зафіксувала тра-гікомічну невідповідність ідеалістично-романтичного початку революції та подальших тоталітарних практик, що є невідворотним результатом самої природи революції, а не спотворенням слушної революційної теорії. Проте одним з найвизначніших здобутків як літератури ХХ сторіччя, так, власне, і самого Орвела, є роман-антиутопія «1984».

Завдяки багатьом алюзіям, які легко прочитуються в романі — суворе вусате обличчя Старшого Брата, що дивиться з тисяч плакатів, транспарантів та екранів, жорстке ієрархічне тоталітарне суспільство, що керується єдиною Партією, постійне перекручення історії та підтасовування статистичних даних, дефіцит найнеобхідніших товарів загального ужитку, таких як шнурівки для черевиків або леза для бритви, показові судові процеси над «ворогами народу», на яких ці самі вороги, які ще вчора стояли на керівних позиціях, сьогодні зізнаються у всіх смертних гріхах, які вони коїли мало не з народження — західна спільнота завжди вважала, що «1984», як і «Звіроферма», є такою собі важезною каменюкою в червоний город радянського комунізму. Певною мірою так воно і є. Проте за всіма своїми ідеологічними протистояннями і холодними війнами, мало хто розумів, що «1984» ви-криває тоталітарну сутність влади як такої, не зважаючи на її колір. І декорації не є такими вже важливими, і не обов’язково прес влади має бути у вигляді «Міністерства любові», де «перевиховувалися» ті, хто лише міг подумати щось крамольне, «Міністерства миру», яке опікувалося військовими діями, що ніколи не припинялися та «Міністерства добробуту», яке нібито постійно збіль-шувало кількість виробництва шоколаду, картону та військових ракет. Все це є лише легко замінними символами природи влади. І мало що зміниться, якщо синій комбінезон члена Партії замінити на діловий костюм чи краватку, які мусить носити працівник будь-якої сучасної нам компанії, або замість одного з наріжних лозунгів роману — «Свобода — це рабство», написати таке знайоме, але від цього не більш близьке до правди «Самсунг — з думкою про вас».

Отже, Радянського Союзу вже давно немає, але від цього нічого не міняється. «1984» Джоржа Орвела буде актуальним за будь-які часи, оскільки допоки існує людство у звичній нам формі соціуму, допоки існуватимуть контроль і влада, які послуговуються брехнею, лицемірством, явним чи прихованим терором. А метою влади, як нам відомо з роману є сама влада. «Ми знаємо, ніхто і ніколи не брав влади для того, щоб потім відмовитися від неї. Влада — мета, а не засіб, а революції роблять для того, щоб встановити диктатуру. Мета насильства — насильство. Мета катування — катування. Так ось, мета влади — влада», — говорить О’Браєн, який уособлює собою всю звірячу, цинічну та таку логічну сутність тоталітаризму. Задля того, щоб втримати владу, недостатньо лише однієї сили. Не менш важливо, щоб ті, над ким здійснюється влада, самі вірили у необхідність і святість самої влади. Потрібно будь-якими засобами відучити людину самостійно мислити, порівнювати інформацію, аналізувати. Потрібно переробити людину так, щоб вона позбавилася всіх своїх природних рис, почуттів, інстинктів. І натомість замінити їх сліпою вірою та любов’ю до влади, до сущого порядку речей, до тих цінностей, які змалку закладаються владою в людину. Потрібно розмити реальність дійсності так, щоб 2 + 2 не завжди дорівнювало 4. А дорівнювало стільки, скільки потрібно владі, — інколи 5, інколи 3, а коли потрібно — то й взагалі 10. Потрібно повністю знищити у свідомості людини історію, правдиву згадку про минулий день, рік, місяць і натомість щодня реконструювати нову, залежно від потреб сьогодення — «Той, хто контролює минуле, контролює сьогодення. Хто контролює сьогодення — контролює майбутнє».

Похмурий прогноз Джорджа Орвела вже давно почав справджуватися просто не потрібно все сприймати надто буквально. Варто лише пильніше прислухатися до радіо-приймачів, придивитися до екранів телевізорів, вникнути в суть інформації, якою пістріє періодика, і починаєш розуміти, що «МИР — ЦЕ ВІЙНА», «СВОБОДА — ЦЕ РАБСТВО», «ЛЮБОВ — ЦЕ НЕНАВИСТЬ».

Олексій Жупанський
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com