Листопадові медитації

До річниці антигетьманського повстання 1918 року

Лишається лише сумовито та недовго заспокоїтися з того, що цьогорічне бабине літо було довгим, золотавим і відносно теплим. Незважаючи на кілька арктичних набігів морозного повітря, наш сивий Київ усе ж таки встиг зануритися у червоно-золотаву містерію жовтня з її віхолами опалого листя, з її шляхетною нерухомістю гаїв на давніх горах.

Cкоро випаде сніг. Потаємні хронометри україн­ської історії відрахують чергову відстань між листопадом нашого філістер­ського й буржуазного часу та далеким листопадом 1918 року — листопадом іншої доби, героїчної, гучної та кривавої. Ми маємо безліч підстав пишатися тією добою — добою Першої республіки, добою Другого гетьманату, добою першої визвольної війни. Попри гіркий присмак поразки у тій війні, який українські націонал-революціонери відчуватимуть і через сто років, ми не збираємося відмовлятися від вшановування наших героїв, які так само, як німці у 1940-х та серби у
1990-х, воювали одні проти всього світу. Навіть те, що українці воювали не тільки проти всього світу з його антантами, раднаркомами та іншою пекельною потолоччю, а й несамовито винищували одні одних, не буде для нас перешкодою. Неначе іспан­ські фалангісти, ми скликаємо наших мертвих. На цьому зборі пліч-о-пліч стоятимуть і січові стрільці — галичани, які билися на боці соціалістичної Директорії, і наддніпрянці — сердюки (себто бійці гетьманської гвардії), які з несамовитою люттю винищували одні одних під час бою петлюрівських повстанців проти військ Другого гетьманату поблизу селища Мотовилівка на Київщині. Це братовбивче бойовище припало на 18 листопада 1918 року.

Про Мотовилівку дуже мало відомостей. У па­м’яті тих, хто мандрував Південно-західною залізницею, лишається небагато. Швидкісні поїзди пролітають повз цю трансцендентну місцину. Більшість електричок там також не зупиняється. Ліхтарі, калюжі, вапняні мури станційних приміщень, дахи звичайних сільських хатинок — ось і все. Скородячи інтернет, лише можна дізнатися, що десь 2003-го чи то пак 2002 року поблизу Мотовилівки трохи не зійшли з рейок цистерни з пальним, ледь не спричинивши тим самим велику катастрофу. В українських енциклопедіях Мотовилівки немає. Її, можливо й цілком заслужено, відсунув у тінь рустикальної terra inco­gnita український письменник-теолог, православний фундаменталіст Мотовило, автор загубленого, але вочевидь прегарно-провокаційного антиуніатського трактату. Висновувати прихований суто езотеричний зв’язок між втаємниченим письменником передбарокових часів та селищем у Фастівському районі — не головна мета нашої статті. Ми гово­римо про інше — про певних людей з українського націонал-революційного кола, які щороку 18 листопада дістаються цієї загадкової місцини на узбіччі великих залізниць, аби відсвяткувати чергову річ­ницю бою під Мотовилівкою. Ці (за невеликими ви­нятками) мужні та чесні хлопці твердо переконані, що бій під Мотовилівкою був кривавим епізодом українсько-московського протистояння. У загиблих під Мотовилівкою гетьманцях вони не хочуть бачити етнічних українців. Утім, аби якомога повніше змалювати загальну картину українського братовбивства 1918 року та політичного протистояння в українському патріотичному середовищі в 2004—2006 роках, ми маємо додати трохи історичної хроніки до нашої статті. Хроніки сухої та невблаганної.

Немає великої потреби уподібнюватися працівникам інституту «Республіка», які за рік до помаранчевої буфонади доводили авторові цих рядків, що «Скоропадський — це Кучма 1918 року». Хоча про існування певного макабричного зв’язку між сатанинськими практиками французьких якобінців та використанням якобінського арго тими ж таки членами української Директорії свідчать чудові дос­лідження культового українського письменника та вченого Олександра Хоменка. До того ж ми сві­домі того, що лише наяв­ність у Третій україн­ській республіці таких відверто українофобських бандфо­р­­­му­вань, як ПСПУ та ЄСМ не дає можливості ультраправим та ультралівим україн­ським патріотам з’ясовувати стосунки у жорсткішому форматі. Український націонал-більшовизм з його небуденним, хоч і суто гіпотетичним гас­лом «Смерть єврейській буржуазії» залишається більш ніж утопічним проектом. На жаль, коріння внутрішньо-українських непорозумінь сягають далеких і темних глибин. Принаймні не з відновлення Другого гетьманату наприкінці холодного квіт­ня 1918-го почалося протистояння між тими, хто шанує українську вій­сько­во-ієрархічну традицію, і тими, хто сповідував ук­раїн­ський різновид аграрного соціалізму. Проте саме для їхніх політичних нащадків питання про ставлення до Другого гетьманату та до тих, хто знищував Другий гетьманат, є ледь не сокирою війни, активне викопування якої спостерігається останнім часом. Але повернімося в 1918 рік. Отже, 14 грудня 1918 року через погір­шен­ня геополітичних умов існування Другого гетьманату Скоропадський підписав грамоту про майбутню федерацію з небільшовицькою Росією. Ця грамота, якщо вірити сучасним націонал-лівакам, і стала причиною антигетьманського пов­стання. Проте з історичної точки зору цікавим є те, що згадане повстання почалося того ж таки дня і того ж таки року, коли гетьман підписав злощасну мос­кво­фільську грамоту. Воно почалося зі звернення чле­нів Директорії, яка стояла на чолі протигетьманського руху україн­ських соціалістів. У зверненні йшлося про «знищення гетьманської держави дощенту». Зверненню передувала підготовка до повстання, і навряд чи можна ставити в залежність гетьманську грамоту про федерацію з майбутньою (себто гіпотетичною) не-більшовицькою Росією, яка 1918 року була суто віртуальним явищем (криваві пухирі білокозачого руху на Дону і Кубані не беруться до уваги) та власне початок антигетьманського чину. До того ж самі противники гетьмана невдовзі вдаватимуться до не менш сумнівних політичних союзів — Українська Галицька Армія укладе угоду з Денікіним, а Петлюра розплатиться з Пілсудським Галичиною.

Отже,14 грудня представники українських соці­алістичних партій розпочали збройне повстання проти Другого гетьманату. 18 грудня стався вікопомний бій під Мотовилівкою, який закінчився розгромом гетьманців. З 20 грудня найбоєздатніші вій­ськові формування Другого гетьманату — кінний Лубенський полк під командою непересічного воєначальника Ю.Отмарштайна та Запорізька дивізія полковника П.Болбочана — переходять на бік соці­а­лістів-заколотників. 1 грудня у Фастові між Директорією та представниками державного секретаріату Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) було укладено договір, у якому йшлося про необхідність приєднання ЗУНР до Української Народної Республіки. За два тижні гетьман Скоропадський зречеться влади, республіканські війська увійдуть до Києва, буде скликано Трудовий Конгрес, в якому засідатимуть лише націонал-ліваки. Деякі з них в умовах наступу совітського війська на Україну виступатимуть за союз з більшовиками та саботуватимуть усі спроби налагодити активний спротив. 2 лютого 1919 року біль­шовики увійдуть до Києва. Спроба Симона Петлюри, Євгена Коновальця та Андрія Мельника створити військову диктатуру у вигляді їхнього тріумвірату розіб’ється об баранячі лоби особливо ортодоксальних націонал-ліваків. Перша республіка ковтнула Другий гетьманат і невдовзі зжерла сама себе — варто лише згадати постійні чублення між галичанами та наддніпрянцями, нескінченні урядові кризи в умовах виснажливих військових дій, спробу військового перевороту під керівництвом полковника Болбочана проти соціалістичного хаосу та пізнішу розправу націонал-ліваків над цією культовою постаттю першої ви­звольної війни. 1921 року Перша республіка припиняє своє існування. Збройний спротив триватиме ще понад десять років. Його остаточно зламає єврейська витівка — штучний голод 33-го і фа­к­тична ліквідація українського села як повстан­ського запілля. Націонал-ліваки або підуть на спів­працю з більшовиками і в 1930 роки НКВС із садист­ською насолодою їх розмаже по стінці, або вирушать в еміграцію і паплюжатимуть своїх недавніх товаришів по боротьбі. Зокрема Винниченко виступатиме на процесі Шварцбарда (вбивці Петлюри) і литиме бруд на збройні сили УНР. Натомість гетьман Скоропадський вестиме націонал-патріотичну пропаганду, його син врятує солдатів дивізії СС Галичина від смертоносної депортації до СРСР солдатів дивізії СС Галичина — одне слово, різниця між козаками та свинопасами стане ще наявнішою на еміграції. Ми ж усі отримаємо низку геноцидів, русифікацію, єврейське панування у деяких галузях науки, медицини, економіки тощо. Ми матимемо кастровану українську культуру, зведену до селянсько-плебейського сегмента.

Ми не ідеалізуємо Другий гетьманат і не проклинаємо соціалістів-республіканців. Гірко, що Петлюра і Скоропадський не знайшли спільної мови і що Другий гетьманат не вдалося наповнити соціалістичним змістом. Нам прикро, що ідею «трудової монархії» геніального консервативного революціонера, шляхтича і патріота Липинського не сприйняли ані гетьманці, ані республіканці. Ми ненавидимо тих потаємних ляльководів, які намагаються посварити політичних нащадків республіканської та гетьманської політичних традицій, про що свідчить провокаційний анархістсько-троцькістський марш буцімто на підтримку УПА, який відбувся 13 жовтня цього року. Ми не сприймаємо бій під Мотовилівкою як перемогу української зброї над російським монархізмом. Якщо наші друзі — опоненти з інституту «Республіка» та недруги з кентавроподібних політформувань (які намагаються схрестити, немов їжака зі змією, Устима Кармелюка з Лейбою Бронштейном) святкуватимуть цю подію, ми залишаємо за собою право на панахиду за полеглими в тому бо­йо­вищі українцями — і сердюками, і повстанцями. Також ми вважаємо за доцільне щороку відзначати у квітні відновлення Другого гетьманату та влаштовувати в листопаді скорботні акції з приводу масонсько-соціалістичного повстання проти традиційного українського способу правління. Будемо сві­домі того, що Третя республіка, буржуазна та росій­сько-єврейська за своєю суттю, якщо і апелює до історичних попередників, то не до Другого гетьманату, і не до ОУН, а лише до УНР та УРСР. Усі три республіки, які поставали на наших землях, лишають по собі сумні спогади. Перша — гіркоту поразки у визвольній війні. Друга — оманливе українофільство, що плавно переходило у відверте україножерство, численні «криваві лазні» та російсько-єврейську зверхність. Третя — дикий капіталізм, споживацький спосіб існування та нескінчені «сім-сорок», щоправда, вже з донецьким акцентом. Зрештою, визнаємо, що республіка як така — одна із форм хаосу, який наближає необмежене панування Антихриста на нашій землі, і побудуємо подальшу стратегію і тактику нашої національно-визвольної боротьби на імперативах сонячної, себто консервативної революції та Третього Гетьманату. Vence­remos.