Що крає серце Бушу?

Напередодні призначених на 7 листопада виборів до Сенату Джордж Буш відкрив завісу таємниці над власним баченням війни в Іраку. До цього часу його думка являла собою головне коліщатко американської машини пропаганди. Машина ця, утім, видається набагато менш ефективною, ніж колишня радянська, адже якщо в пропагандистську маячню ідеологічного від­ділу КПРС вірять і досі, то в те, що каже Буш, не вірить ніхто, навіть неодноразово висміяні Задорновим американці.

У середу, 18 жовтня, американський президент уперше публічно визнав: виявляється, можна провести аналогію між нинішньою війною в Іраку та війною 1965—1975 рр. у В’єтнамі. Та невже ж Буш-молодший думав, що зробив якесь надзвичайне відкриття? Ніби ми без нього не можемо щось з чимось порівнювати. Останнім часом дії Білого дому дуже нагадують радянську політику: зведення стіни між США і Мексикою, ілюзія «залізної завіси», законопроект про дозвіл застосовувати тортури до схожих на терористів осіб — як тут не пригадати наші «рідні» катівні? І тут раптом президент згадує про В’єтнам, до того ж в іракському контексті.

Звичайно, ця тема виникла не випадково. Того дня впливова газета «Нью Йорк Таймс» вийшла зі скандальною редакційною статтею. Її автор, Томас Фрідман, порівняв ескалацію нападів на об’єднані американсько-іракські вій­ська із сумнозвісним наступом на Тет. Відповідаючи на запитання журналіста каналу АВС, який поцікавився, чи мав моральне право Фрідман проводити такі паралелі, Буш зауважив — мовляв, «можливо, він і не мав рації». Тим самим він фактично розписався у швидкому провалі операції в Іраку.

Голова прес-служби Білого дому, жінка з колоритним слов’янським іменем Дана Періно, спробувала пом’якшити цей скандальний вислів. Вона зазначила, нібито насправді президент мав на увазі схожість методів пропаганди іракських партизанів і в’єтконгівців. Відтак легка «корекція» пані Періно виглядала, неначе фіговий листок на тілі слона. По-перше, якось не в’яжуться між собою слова «партизани» та «пропаганда». По-друге, який стосунок операція Тет має до пропаганди — хтозна.

Наступ на Тет — операція, що здійснювалася В’єтконгом спільно з пів­нічно-в’єтнамською армією проти американського та південно-в’єтнамських військ у січні 1968 року та стала найважчою поразкою в’єтнамських кому­ністів. У цьому контексті порівняння останніх подій в Іраку з Тетом цілком логічне, але є й інший пікантний аспект, який, певно, випав з уваги Буша. У психологічному сенсі Тет став переломним моментом в’єтнамської війни. Так би мовити, початком кінця. Рембо, блискуче зіграний євреєм Сталлоне, родом саме з Тету.

Ми виховувалися на фільмах про ветеранів В’єтнаму, Афганістану, Перської затоки. Про скалічені долі, велич духу та непотрібні м’язи. В’єтнам став свого часу прозрінням для Америки. І почалося все саме з Тету. Тет вплинув на американську громадську думку та вивів на вулиці десятки тисяч невдоволених з вимогою припинити нікому не потрібну бійню. Згадаймо, чим був 1968 рік для самосвідомості західного суспільства: сексуальна революція в Європі, рух хіпі, скорочення робочого тижня, зростання впливу профспілок, народження нового покоління політиків то­що. У такому контексті страшна, абсолютно несправедлива, кривава вій­на не могла не привернути до себе увагу збуреної громадськості. Американське суспільство вперше подивилося на себе у люстро і побачило там своє звіряче обличчя...

Отож порівняння вийшло більш ніж двозначне. «Джихадисти», — зазначив у своїй статті Томас Фрідман, — намагаються дістати якомога більшу користь з виборів у США, тому й подвоїли зусилля». У розумінні журналіста «джихадисти» — це ті, хто захищає свою землю від загарбників. І пересічні американці це чудово розуміють; зрозуміло їм і те, що війну в Іраку розв’язано не через трагедію 11 вересня, а тільки через нафтові скарби цієї країни. Громадськість обурена: адже руйнується міф про Америку, над яким працювали кілька поколінь американців. З райської країни, до якої колись мріяли потрапити геть усі, США спочатку перетворилися на «світового жандарма», а тепер поступово обертаються на небезпечного, до зубів озброєного хижака. Історія невблаганна — на кожну велику силу завжди знаходиться ще біль­ша. Погляди всіх невдоволених Америкою спрямовано в бік Китаю — єдиного другого гіганта на Землі, здатного протистояти дядечкові Сему.

«Президент сподіва­ється, що американці розуміють, наскільки важливо здолати ворога, який наполегливо вбиває невинних і закоханих у свободу людей», — патетично завершила свій спіч пані Періно. А хіба «джихадисти» не закохані у свободу? Хіба не свободи для своєї держави домагалися вояки «Хезболли», яких затято винищували ліпші друзі Пентагону — ізраїльтяни? Лукавство в словах Буша та Періно помітне неозброєним оком. Помітно і те, що мало-помалу пропагандистська машина Америки слабшає. Може, це агонія великого смертельно хворого звіра? Падаючи, цей звір наробить галасу і багато кого розчавить...

Схоже, надія — єдине, що залишилося Бушу-молодшому. З початку жовтня в Іраку загинуло 70 американських солдатів, тобто майже по три солдати що­дня. Навряд чи це до вподоби їхнім матерям. Загалом же з початку військової операції в Іраку армія США втратила 2 770 вояків. А Буш, немов актор-невдаха, якому поки що зась зіграти Гамлета, запевняє, буцімто все це «крає йому серце». До речі, свого часу Ірак коштував посади президенту Ліндону Джонсону.