Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

АДА РОГОВЦЕВА ПРО СЕБЕ, ТЕАТР І ЛЮБОВ

Найкраще мені вдавалося на сцені передати пристрасть, любовні страждання. Але моя сценічна любов ніколи не спрямовувалася на одного конкретного чоловіка — завжди була любов до життя і вдячність Богові за те, що він подарував мені такі емоції і таке світосприйняття.

А тому, коли минула молодість, Кость Петрович помер і відійшли емоції та бажання, — рятує те, що нічого не змінилося, що нікуди не поділося оте широке розуміння любові до дітей, співчуття до чужих людей. Кость Петрович був іншою людиною, він казав мені: «Не треба говорити про кохання». А я вважаю, що тільки про кохання і треба говорити, і більш ні про що.

Коли досягаєш якогось віку… Однак я все життя була стара, з дитинства. І Катя моя стара, ніколи не була дитиною. Мене можна сприймати як щось інфантильне, з рожевими окулярами. Насправді ж з самого початку я дуже тверезо дивлюся на життя, й це не заважає мені плекати в собі любов. Може, тому, що я хитра — мені легше, коли люблю.

— Це дар?

— Це робота. Коли виснажена творчими негараздами, або щось не складається, або дратує старість, — достатньо поїхати в село. Їду туди мертва. А дійшла до якогось колодязя, яблуні, нахилилася над травинкою, квіткою — і все починається спочатку, ти — як дитина, все тобі любе. Чому я кажу, що це робота… Я їхала з похоронів Костя Петровича, через два дні в мене була вистава в Москві. Начебто ж треба стояти над могилою і плакати, однак ми так прожили життя, що треба їхати і працювати — тоді легше. Це вже життєва хитрість. Я — вдова. До цього жодним чином не можна звикнути, як не можна звикнути до смерті матері. Однак я вийшла до людей на київський перон — скільки разів я приїжджала і від’їжджала, скільки людей мене проводжали і зустрічали, скільки емоцій, ціле моє життя на тому пероні, — зайшла в поїзд — це був останній вагон, — поїзд рушив — і відійшло від мене все погане. Світлофори, будівлі — все кудись поділося. Може, це тренована акторська фантазія, а може, це моя природа. Кость Петрович не раз повторював, що я люблю дітей більше, ніж його. Я сердилася на такі за-уваження. Та ось його не стало і я бачу, що таки дітей любила більше. Це, може, й несправедливо. Але що таке більше або менше? Колись мій тато спитав у сина Костика: «Ти кого любиш більше — тата чи маму?» Той помовчав і відповів: «А ти?» Тобто діти підказують, що не може бути любові більше або менше. Вона або є, або її немає. Чому Кость Петрович так казав? Просто за дітей більше тривожишся. А між чоловіком і жінкою інші стосунки.

Я думаю, як маю дожити життя. Від старості рятує тільки рання смерть. Мені через рік сімдесят. І чим жити? У цьому віці вже щодня розчарування. Як змиритися, як душу плекати? І що рятує? Тільки любов. Ось оцю кицьку я обожнюю, вона така добра. Вона прийшла в нашу сільську хату, коли помер Кость Петрович. Вона не здатна на зраду, як люди. Коли людина мене зраджує, я з нею не спілкуюся, але любов до неї не зникає. Це дає можливість старій жінці не стати відьмою. А скільки відьом!

— Та їх і серед молодих вистачає, особливо в Україні.

— Любов знищує оце відьомське кодло… Отут у мене у вікні сім хрестів Софії, і коли заходить сонце… Я отут працюю на кухні, на оцьому столі, на якому лежав Кость Петрович, тут стояла труна. За цим столом ми їмо, і за цим столом працюємо, він притягує нас. Коли сідаєш працювати, горять куполи Софії, або просвічують через дощ і туман, або круки над ними крячуть — навіть в село на природу не треба їхати

— Чому ви почали писати вірші?

— Я почала писати вірші у школі. Помер Сталін і це було потрясіння. Нам було по 10—15 років і ми його любили. Нас навчили, що Ленін і Сталін — найкращі люди. Потім все заглохло, життя закрутило. Коли з’явилися онуки (а вони даруються Господом, щоб знову нас розворушити), я стала знову писати вірші. Мені було 50 років. З віршів я перейшла на прозу. Написала книжку про Костя Петровича. Катя мені допомагала.

Чому раніше люди писали листи і література була вишуканішою? Бо всі писали. А зараз ніхто не пише, хіба що «есемески». Я кажу всім: «Нехай вас називають дилетантами, аматорами, графоманами, — ви маєте написати історію свого роду. Про що бабуся розповідала або дідусь». Про цих людей вже не напишуть книжку, їх не внесли в енциклопедії, вони пішли в нікуди, добре, якщо на могилі хоч камінь стоїть. Цим я ви-правдовую свої спроби писати. Коли виходила книжка про Костя Петровича, хвилювалася так, як не хвилювалася перед жодною прем’єрою. Цей біль вихлюпнула — і стало легше жити. Хвилювалася, чи комусь написане буде потрібне.. Мені не важить, як книжку оцінять з професійного погляду. І не тому, що хочу спуститися до рівня мексиканських серіалів. Як тут розібратися? Бачите, мені майже сімдесят років, а я як дитя розбираюся, що добре, а що погано. Газети, журнали, критики за мого життя стільки бруду вилили, що я намагалася вже від того абстрагуватися. Півтора-два місяці тому приїжджаю з Москви, і відчуваю, що в сім’ї якесь напруження. «Що сталося? Знову якась бридота?». — «Є, мамо». В газеті «Факты», здається, надрукували інтерв’ю Степана Олексенка з Гордоном під заголовком «В молодости у меня был бурный роман с Роговцевой». Я кажу: «Не може бути, як це Стьопа таке сказав би».

— Може, жартома сказав…

— Він цього не казав. Лише: «Вона була прекрасна в молодості і зараз». Стьопа дуже порядний чоловік. Якби навіть був якийсь роман, то він про це не поширювався б. Думаю, треба подзвонити хоча б посміятися, бо він переймається більше, ніж я, через цей наклеп. До-їжджаю до дому, а Костик по телефону: «Степан помер». Як так можна — пам’ять про Костя Петровича, Степана паплюжать?! Однак я жива і знаю правду. Як знайти в собі ті сили, як із цим змиритися?! Це вже ненависть, а хочеться її уникнути. Залишивши Театр російської драми, в якому пропрацювала 35 років і який так люблю, я намагалася відсторонитися від тих людей. Хотілося щось забути, щоб захистити в собі ту любов. Я компромісна жінка.

— Які ролі зараз у вас?

— Про них не хочеться й говорити. Я вдячна Богові, що в мене є робота, що виходжу на знімальний майданчик чи на сцену, але я тверезо дивлюся на життя і бачу (працюю здебільшого в Росії, в Санкт-Петербурзі та Москві) — навряд чи буде якась значуща роль… Я із цим змирилася. І все ж я мрію зіграти — якщо відгукнуться люди, спроможні фінансувати, — моновиставу за Стефаником і Кобилянською. І ще є одна вистава про примадонну. Чотири-п’ять разів на місяць я виходжу на сцену. Знімаюся багато. І партнери по роботі — то велика радість: Джигарханян, Ульянов, Шарко…

— Ви жінка, яка реалізувалася і в професії, і в сім’ї. Хоча часто трапляється, що люди, які, так багато встигли в роботі, не мали сім’ї, або як і мали, то не міцну. В чому ваш секрет?

— Чехов казав «У людському щасті є щось сумне». Богемна, творча атмосфера не могла не зачепити моїх дітей і вони такі, як є. Це не означає, що я реалізувалася. Може,  я хотіла б бути іншою мамою, іншою актрисою. А доля розпорядилася саме так.

Розмовляла
Валентина ГРИЦУК

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com