ПРИМІТИВЧИК НА ДАРМИНКУ

Так буває. Минулої п’ятниці по обіді, перемикаючи телеканали, зупинився на «5-му». І чогось іншого не шукав. Мене просто захопила розмова в студії з ректором МАУП Миколою Головатим. Він говорив розумно, зважено, і зовсім не нагадував керівника, який розпалює міжнаціональні стосунки, як стверджують деякі ЗМІ і Міносвіти насамперед. А коли він показав «Кобзар» та інші книжки, які дарує МАУП першокласникам, я був щиро захоплений. Ці люди не на словах, а на ділі роблять велику справу для виховання юних українців патріотами. На відміну від багатьох державних та інших структур, МАУП давно показує те, до чого ще закликати десятиліттями: «Будемо українцями!»

Однак, виявляється, є інший вибір, який пропонують ідеологи донецької окремішності. І якщо хтось думає, що регіонали після несподівано отриманої частини владних повноважень спокійно займатимуться творенням чи єднанням Сходу і Заходу, то він помиляється. На Донеччині й надалі зомбуватимуть населення такими ідеологемами, як «Донбас годує всю Україну», «дайош» російській державний статус!», «діячі української культури — вурдалаки» та ін. А для підростаючого покоління чогось вигадувати малоосвіченим вождям ПР і не треба — «Шахтар — чемпі-он!».

Цей символ донецької олігархії не обминув і мій дім. 1 вересня мій син дев’ятикласник приніс зі школи «Дневник «Шахтер», який роздавали вчителі всім бажаючим. Плід ре-місників від піару, виконаний регіональною мовою, який не містить жодної корисної для навчання інформації. Словом, підготовлено як для майбутнього футболіста, якому «задовільно» і так поставлять. Є розклад ігор чемпіонату, запрошення на матчі — коли пощастить, можна обміняти на квиток і, звичайно, фото всієї команди на полі й окремих гравців на обкладинці…

Я спочатку подивився на усміхнені обличчя ле-гіонерів і запитав сина, чи, бува, Хюбшман із Матузалемом не навчалися в його школі, якщо їм подарували такого «дневника». Звісно, ці двоє, інші заробітчани з команди, вчилися далеко звідси. І навряд чи їхні портрети прикрашають класи тих навчальних закладів, бо в країнах, звідки вони приїхали на запрошення наших скоробагатьків, є інші цінності, далеко не футбольні.

У нас же гра мільйонів не перший рік вірно служить олігархам. І одна з цілей — виховання не-освіченого покоління, адже вибір підносять, як на тарілочці: або вчися, або — на «шахтар». І друге — найголовніше: донецьким хазяям й надалі потрібні будуть молоді роботящі руки з однією пристрастю — футболом. Словом, як намальовано на одному з тролейбусів у Донецьку, «Пиво «Сармат» — душа Донбасса».

Особи, які чіпко вчепилися у шахтарський край і чомусь вважають себе монополістами на смаки і думки його мешканців, безумовно, не зупиняться на «дневниках». Будуть інші фішки, зокрема, деякі олігархічні видання вже пишуть про таку собі «донбаську націю», словом — не росіянин і не українець, а щось середнє…

Спілкуючись зі знайомими, я вияснив, що щоденникова шахтаризація торкнулася ледь не всієї області, а може, і сусідньої, адже в Луганську владці завжди слухалися донецьких краще, ніж учні у школах своїх учителів.

Я далекий від думки, що державне управління освітою діяло у цьому разі за вказівкою приватної структури ФК «Шахтар», яка разом з іншими структурами, страшенно далекими від освіти й освіченості, не повинна була б втручатися у навчальний процес. А може, я помиляюся, адже міністр освіти тов. Ніколаєнко з Партією регіонів з деякого часу разом.

Зазначу насамкінець, що добиватися у цьому разі якихось адміністративних рішень, мабуть, справа марна, і ніхто «дневники» не забиратиме, адже є юнаки, які подарунком задоволені, — це теж факт. Але на майбутнє керівникам МОНу, певне, треба придивитися, що ще потрапляє у школи і чи треба воно дітям.

Ну, а ми із сином пішли на книжковий ринок і купили чудово виданого українською щоденника, де є і гімн, і карта країни, і багато цікавої інформації. І ще можу стверджувати: попит на українське в Донецьку є, треба лишень не спокушатися на примітивну дармовизну.

Іван БЕЗРАДИЧ
Донецьк