НАВ’ЯЗУВАННЯ ЧИ ЛОГІЧНА ЗАКОНОМІРНІСТЬ?

Але підстав для песимізму немає. Ми очищуємося й викристалізовуємося не бажаючи бачити біля керма держави відвертих українофобів та кримінальних елементів. Загал аж занадто ідеалізував їхніх опонентів. Як на   слідок, чимало «помилок і прорахунків» залишалося поза увагою. Пригадуєте вибори до ВР 2002 року? Паразитуючи (нині я сміливо стверджую, що саме так воно й було) на патріотичних почуттях українців, В.Ющенко закликав усіх небайдужих до долі Батьківщини об’єднатися під прапорами «Нашої України». Тверезі голоси про його безпосередню причетність до політичних репресій (підписане ним «Звернення», в якому всіх учасників акції «Україна без Кучми» назвали «фашистами», звинуватили в усіх смертних гріхах й по   обіцяли їм «не пройти», було поштовхом до численних арештів), відчутну залежність від щедрих меценатів          (переважна більшість з яких етнічні чужинці) та свідоме блокування з людьми, які відверто зневажають все українське (за квотою НУ, до ВР пройшли Стоян, Щербань та ін., які одразу після початку роботи сесії перекинулися до лав «політичних опонентів»), тонули в істеричному га   ласі про «необхідність об’єднатися задля перемоги». Нині всі крапки над «і» розставлено. Народ справді щиро прагнув змін. Але в колах «політичної та економічної еліти» змагалися не ідеї. З самого початку конфлікт розвивався в матеріалістичній площині. «Грошовиті мішки» цинічно паразитували на ідеалізмі мільйонів українців. Я ніколи не був палким прихильником нинішнього Президента та його ото  чення. Ні в скорботному минулому, ні в ганебному й водночас трагічному нинішньому часі. Але я розумію біль тих, хто щиро вірив у близьку й остаточну перемогу. Що вдієш — бачили очі, що вибирали. Одне пораджу: не зневірюйтеся.

Кількамісячний конфлікт (галаслива штовханина біля трибуни) між помаранчевими, білими з червоним серденьком та синьо-білими олігархами в сесійній залі Верховної Ради, закономірно-логічна для лівих продажність («зрада» соціалістами «ідеалів Майдану» — невже не зрозуміло, що вони ніколи їх щиро не сповідували) змусили навіть марновірів ширше розплющити очі й нарешті запитати:

- Де ваші принципи? Чому так швидко відмовилися від декларованого?

Не надривайте горлянок, намагаючись достукатися, чи то пак докричатися до свідомості й совісті тих, хто не має цих чеснот. Потрібно усвідомити: пре  важна більшість нинішніх політичних партій — це знаряддя досягнення владних важелів керівників або грошодавців-фундаторів, але жодним чином не засіб відстоювання декларованого. Де поділися обіцянки? Чому бандити не в тюрмах, а в органах законодавчої та виконавчої влади? Чому замість боротьби почали шукати з ними «спільну мову»? Про що можна домовлятися з тими, хто відверто зневажає все українське, цинічно відмовляє автохтонам в праві на існування?

Прикро, що нинішній «коаліційний» уряд (попри наявність у ньому таких відвертих українофобів-сіоністів, як Табачник) таки набрав ознак формальної легітимності. Але не потрібно боятися називати речі власними іменами. Те ганебне дійство жодним чином не було «об’єднанням задля України». Для людей, які потрапили до уряду, це нагода задовольнити власні амбіції й по  муляти очі стомленим від їхніх теревень телеглядачам. Для середовищ, які їх контролюють, це можливість подальшого визиску українців. Отож маємо ще одне випробування. Змиримося і з часом перетворимося на гній для інших, чи врешті-решт очистимо Батьківщину від виконавців волі зовнішніх чинників?

Поспішаю застерегти від самозаспокоєння — мовляв, і не таке бачили. Насправді такого ми ще не бачили. За всіма коливаннями політичних перипетій чітко вимальовується сатанинський план остаточного поневолення українців. Знекровлені політичними репресіями та суттєво ослаблені зсередини деструктивною діяльністю різних спец   служб, патріотичні середовища (партії правого спрямування), ігноруючи побажання й вимоги рядового складу, змушені вливати   ся в лави тих, хто відверто паразитує на патріотичних гаслах. Аналогічна ситуація виникла і навколо Партії регіонів. Програвши на президентських пере   гонах, Янукович звернувся по допомогу (нині це називається політичними консультаціями) до сумнозвісного американського Національно-демократичного   інституту, діяльність якого фінансує Держдепартамент США.

Надаючи «консультаційну допомогу» в минулому «Нашій Україні» — знаючи її хиби й вразливі місця, американці забезпечили «Партії регіонів» перемог-на парламентських пере гонах. Чого дивуватися, що електорат лівих (комуністів, прогресивних соціалістів, частково соціалістів Мороза та інших маргінальних груп) відверто віддають голоси власникам здобутого кримінальним шляхом капіталу. Сатанинські глобалізаційні процеси в Україні відбуваються майже без спротиву. Дедалі чіткіше вимальовується тенденція до створення двох формально конкуруючих між собою політичних потуг. Решту свідомо позбавляють права на існування — або долучайтесь, або... Але це не «закономірний процес об’єднання й очищення від неперспективних й позбавлених політичного майбутнього політико-економічних доктрин». Україну штовхають до бездумного копіювання вже існуючих (переважно в змасоненому англосаксонському світі) форм правління. Лейбористи й консерватори у Великій Британії, республіканці й демократи у США — формально вони відрізняються лише за назвами програмових документів. Однак насправді їхньою діяльністю керують «політичних конкурентів» — нащадки втікачів з берегів Йордану. Для підтвердження дозволю собі цитату з газети «Еврейский обозреватель», № 6/121. Йдеться про візит одного з чільників БЮТ Олександра Фельдмана до Сполучених Штатів. (Хто хоче більше довідатися про його «благодійну та підприємницьку діяльність», відсилаю до праць Е.Ходоса.) «У рамках візи  ту Олександр Фельдман провів близько двадцяти зустрічей з американськи  ми політиками. Серед них Ерік Кантор — глава республіканської большості в Конгресі, Карл Левін — лідер демократичної партії США». Ось так. Ніким (окрім купки одновірців) не уповноважений «речник України» шокував земляків (але громадян США) звісткою про те, що в Україні «безкарно діють політичні сили, які не тільки провадять ксенофобську пропаганду і заперечують голокост, а й відверто провокують громадянські конфлікти на національному та релігійному грунті».

Нині кожен з нас не з власної волі став свідком, можливо, вирішальної битви між двома реально не  примиренними формами світосприйняття. Хто ми — господарі на власній землі чи знаряддя втілення чиїхось забаганок? Від нашої волі, нашої життєвої позиції залежить наше й наших нащадків майбутнє.