Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ПОВЕРНЕННЯ СВОГО ЧИ ЗАХОПЛЕННЯ ЧУЖОГО?

День Незалежності країна зустріла парадами, концертами та феєрверками. Настрій не зіпсувало навіть перенесення основних святкувань через траур за загиблими в авіакатастрофі під Донецьком. Нехай і з запізненням, але країна все ж таки відсвяткувала національне свято.

Тільки мешканцям Криму було не до свят. Там знову нагадували про себе кримські татари. На щастя, цього разу кров не пролилася.
24 серпня на площі біля Верховної Ради Криму кримські татари розбили намети. Представники так званої партенітської групи вимагають від влади повернення історичних земель у Партеніті, Сімферополі та Сімферопольському районі. Пікетники відмовляються розмовляти з пресою, пояснюючи відмову заангажованістю ЗМІ.
Початок пікетування Верховної Ради саме в день святкування п’ятнад-цятиріччя Незалежності є дуже символічним. Якщо пригадати події 1991 року в Криму, це стане зрозуміло.
Пригадуєте, як з’явилася Україна у її сучасному розумінні? Усе почалося з січневого референдуму 1991 року про відновлення Кримської АРСР. У результаті              плебісциту 93,26% населення півострову проголосували за відтворення Кримської АРСР як суб’єкта СРСР. Результатом проведення референдуму стало ухвалення Закону «Про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки».
Проведення референдуму та ухвалення цього закону спричинили хвилю обурень з боку кримських татар. Адже все це аж ніяк не вписувалося у програмні заяви лідерів національного руху кримських татар. Одним з положень цих заяв є відновлення Кримської АРСР у межах, встановлених 1921 року. Отож, чому кримські татари і досі «чіпляються» за цей факт?
18 жовтня 1921 року В.Ленін та М.Калінін підписали постанову про утворення Кримської АРСР у складі РРФСР. IV обласна партконференція, що відбулася 17-21 травня, ухвалила кадрові заходи, зокрема про переведення до Криму кримських татар, які перебували за його межами на державній та військовій службі.
Установчий з’їзд РКП (б) скликали у Сімферополі 7-11 листопада 1921 року. Було ухвалено закон про землю. З’їзд оголосив Крим автономною республікою, затвердив конституцію. її ухвалили на V Кримській партконференції (листопад 1921 p.), обрав ЦВК рад (КримЦВК) та голову РНК. Кримський ЦВК обрали у складі 50 осіб (з них 15 татар) та 15 кандидатів (двоє татар). З них було сформовано уряд Кримської АСРР (13 наркоматів та 3 управління). В уряді кримські татари були представлені чотирма посадами — в Наркоматі землеробства, робітничо-селянської інспекції, освіти та охорони здоров’я. Крім того, двоє представників кримських татар входили до складу Особливого представництва Кримської АРСР при Наркоматі   з   національних справ  (з  1924 р. — при ВЦВК РРФСР).
Способи керівництва кримськотатарських чиновників мали чіткій національний характер. Наприклад, під час кримського голоду в 1921-1922 роках вони взялися за вирішення земельного питання. 1922 року на обласній партконференції провели резолюцію щодо землевпорядкування, усіляко    наголошуючи    на пріоритетності цього питання для кримських татар гірських районів, де найбільше відчувався брак орної землі — там найбільше лютував голод. «Для знищення залишків нерівності, — зазначалося в нім, — між корінним татарським населенням Криму і представниками інших національностей, для поступового подолання пережитків старого ладу, здійснити прискореним темпом землевпорядкування, передусім у південнобережних районах, без чого неможливе відновлення селянського господарства». До татар застосовували нижчі ставки сільськогосподарського податку, тоді як німецькі селяни платили значно більше. Основними напрямами в діяльності кримських націонал-комуністів з розбудови національної кримськотатарської держави у Криму стали реорганізація адміністративно-територіального поділу, утворення уряду та інших інститутів влади в інтересах кримських татар, збільшення їхнього представництва в органах влади, підготовка національних кадрів, запровадження діловодства кримськотатарською мовою. 10 січня 1922 року сімферопольський уряд видав прокламацію, в якій повідомлялося, що Рад-нарком РРФСР погодився визнати повну незалежність кримськотатарської держави, надати їй самостійність у внутрішніх справах та зовнішніх відносинах; кримськотатарська мова мала стати єдиною в державі, але із збереженням викладання російської мови у школах. Делімітація кордону держави, що перебувала під управлінням кримськотатарського уряду, мала відбутися протягом півроку. У березні 1923 року Комісія з адміністративно-економічного районування Криму навіть зверталася до України з пропозицією передати КАРСР десять волостей з Дніпровського та Генічеського повітів УРСР, аби економічно й демографічно зміцнити Кримську автономію. Звісно, українські лідери не були в захваті від такого демаршу. Як і керівники РРФСР, котрі не збиралися потурати націоналістичним фантазіям кримських політиків, і з того нічого не вийшло. За тиждень до цього 3 грудня 1921 року татарське бюро обласного комітету РКП(б) висловилося за те, аби «всі письмові акти державного життя були на двох мовах — татарській і російській». 10 лютого 1922 року комісія у складі І.Фірдевса, О.Дерен-Аєрли, Б.Чобанзаде та А.Озенбашли домоглася від ЦВК та РНК постанови про план татаризації державного та радянського апарату на два роки з виділенням коштів. 28 серпня 1923 року Кримський ЦВК та РНК ухвалили постанову «Про застосування татарської мови в установах республіки». Згідно з її 10-м пунктом, усі установи були зобов’язані приймати заяви татарською мовою. Резолюція III Всекримського з’їзду Рад від 10 грудня 1923 року та Постанова ЦВК і Раднаркому Кримської АРСР «Про татаризацію державних апаратів і про використання татарської мови в закладах республіки» дали офіційний   початок   такзваній коренізації у Криму. Наркомосвіти республіки уже протягом 1923-1925 pp. розширив мережу татарських шкіл та дитячих будинків, організував перепідготовку татарських вчителів, видав десять назв підручників кримськотатарською мовою, організував навчання кримських татар у вищих навчальних закладах за гарантованими квотами. Уже 1921 року з тисячі шкіл 343 були та тарськими. Тим часом у перші роки здійснення татаризації (до 1927 року) лише татарські та російські школи утримувалися коштом державного бюджету, тоді як школи інших етносів трималися на пожертви членів відповідних етнічних громад. Тому татарські школи та культосвітні заклади (клуби, хати-читальні, пересувні бібліотеки) пропорційно набагато випереджали інші етнічні освітні та культурні заходи в Криму. Створення Кримської АРСР та включення до органів влади представників кримських татар сприяли формуванню у наступних поколінь чіткого міфу про існування кримськотатарської автономії. Чому міфу? Бо ознаки так званої національної державності не було закріплено в жодному з тодішніх документів. Передусім у Конституції новоствореної республіки. Статус кримських татар як титульного етносу, зокрема статус кримськотатарської мови, не було обгрунтовано жодним положенням конституції, що надавало національним ознакам автономії факультативного характеру. Крім того, розподіл компетенції між кримським та центральним загальноросійським урядом не давав Криму можливості самостійно визначати власну політику. Навіть важливі позиції кримських татар в уряді не були ключовими для контролю влади на півострові.
Усі важелі контролю над політичним курсом автономії перебували в руках російського уряду. Однак повернімося до подій 1991 року. Окрім проведення плебісциту, основу нинішнього напруження у стосунках між кримськими татарами та українською владою було закладено таким документом, як «З Постанови Верховної Ради СРСР від 14 листопада 1989 року «Про визнання незаконними та злочинними репресивних актів проти примусово виселених народів, та забезпечення їхніх прав» від 7 березня 1991 року. Згідно з цим документом, було скасовано цілу низку нормативних актів, що стосувалися примусово переселених, режиму спецпоселення та статусу Криму.
Саме з моменту ухвалення цього документа лідери національного руху кримських татар, на чолі якого стояв М.Джемілєв, перейшли у контрнаступ. 8      березня 1991 року, тобто вже наступного дня, Центральна Рада Органі
зації кримськотатарського  національного руху (ОКНР) виступила із заявою щодо Закону Української РСР «Про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки». У ньому лідери національного руху закликали кримських татар бойкотувати січневий плебісцит. Вони оголосили, що «...не визнають законними його результати, оскільки визначення державного статусу національної території не можна вирішувати арифметичною більшістю голосів громадян, свого часу переселених з інших територій, та розміщених військовослужбовців». Є у цьому документі ще один цікавий момент:
«...ухвалення «Закону про відновлення Кримської АРСР» розглядається як захід, спрямований на відновлення національної державності кримськотатарського народу та всіх його політичних і громадянських прав. Ці ж самі цілі повинні відображатися у доповненнях до Конституції УРСР. Повинна бути забезпечена відповідна квота представництва кримських татар на всіх рівнях Рад республіки та розроблені такі процедури прийняття рішень, які виключили б можливість ігнорування волі кримськотатарського народу з життєво-важливих для його розвитку питань».
Але цей документ — лише перша ластівка. 26 — 30 червня 1991 року в Сімферополі відбувся II Курултай (національний з’їзд) кримськотатарського народу. Було прийнято 9  документів, сформовано національні органи само врядування, зокрема меджліс. Найбільший інтерес являє собою Декларація «Про національний суверенітет кримськотатарського народу». Зокрема у ньому зазначалося, що «Крим є національною територією кримськотатарського народу, на якій лише він володіє правом на самовизначення...».
Ухвалені   документи стали поштовхом до початку самозахоплень земель. Перші незаконні захоплення відбулися 2 серпня 1991 року. У відповідь влада зносить збудовані тимчасові будівлі. Відносини між меджлісом і владою Криму та меджлісом і владою України почали загострюватися. Навіть дії влади у рамках прийнятої 1989 року Постанови «Про організоване повернення кримських татар у Кримську АРСР та гарантії щодо їхнього облаштування» ніяк не вплинули на хід подій. Можливо, компроміс можна було й знайти, одначе розпочався серпневий путч у Москві.
Лідери кримськотатарського руху спробували використати «парад суверенітетів», що розпочався на руїнах колишнього СРСР, на свою користь. 24 листопада 1991 року на Регіональній конференції II Курултаю було прийнято Резолюцію «Про майбутній всеукраїнській референдум та вибори Президента України». У ній зазначалося, що «кримськотатарський національний рух, домагаючись повернення народу на свою історичну батьківщину і відновлення своєї національної державності, виходячи з принципів рівноправності та самовизначення всіх народів, підтримує намагання України стати незалежною демократичною державою. Україна та Крим є історичними сусідами і будуть такими і в майбутньому». Тобто лідери національного руху сподівалися, що керівництво нової держави прислухається до вимог кримськотатарського народу. Вони навіть намагалися всіляко «допомогти» новій владі у створенні головних документів країни. Наприклад, у грудні 1991 року меджліс розробив Конституцію Кримської Республіки. Наведемо деякі найцікавіші її положення.
«Кримська Республіка—              суверенна демократична правова держава, що об’єднала в ході історичного розвитку кримськотатарський народ, караїмів та кримчаків, які становлять корінне населення республіки, а також громадян інших національностей, які проживають на її території. Корінний народ Криму —  кримські татари, караїми та кримчаки, які мають у Криму право на самовизначення, та представники інших національностей з громадянством Кримської республіки, є носіями суверенітету та єдиним джерелом державної влади на всій території республіки.
Державними мовами республіки є кримськотатарська, українська та російська мови. Повноважним представницьким органом, який виражає інтереси та волю корінного населення республіки, є Курултай.
Представницькими органами народовладдя є Верховна Рада — Парламент Республіки та місцеві Ради народних депутатів (Меджліси)».
Хтось з древніх казав: історія має здатність повертатися. Якщо скласти всі наведені історичні факти, стає не по собі. Одного разу часи змін уже обернулися проти України. Не хочеться, щоб і цього разу історія повернулася.
Вероніка СОБКО
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com