СМУГАСТА АРХЕОЛОГІЯ

Передусім зазначу, що «чорна археологія», яка забезпечує колекціонерів, формується з ганебного бруду «білої», тобто «професійної». У кількох моїх книгах описано стан науки і моралі у тому ж таки Інституті археології НАНУ. Ось уривки з роману «Святині» (К., 2001, с 158-161):

«...Перебравши з десяток можливих для нього варіантів мого працевлаштування, суддя Ю.Л. Кухалейшвілі знайшов оптимальний: Інститут проектування нафто- та газопроводів України. Там саме проектувалася траса Одеса — Броди. Проект, як годиться, узгодили з Інститутом археології НАНУ — на предмет наявності пам’яток вздовж майбутньої траси. Та коли проектанти роздивилися підписану вже документацію, то...

—  Та нам і в голову прийти не могло, що в проект можна закласти дезінформацію. Для нас, геодезистів-проектувальників, це ж кримінал! Та й професійна порядність, та й совість... А для вас, археологів, це усе — тьху! Оце так наука, гуманітарії... мать вашу—бідкався начальник партії, збираючи своїх людей разом зі мною на перевірку пам’яток археології.

—  Ми ж їм, гадам, на слово повірили! Та й сніг, коли підписували угоду, на полях вже лежав... Кургани — ті видно; їх на трасі

 

—  двійко, й ті спірні: майже за межами траси. А поселень, сказав археолог, аж тридцять п’ять. Під снігом хіба ж побачиш ті черепки та кістки? Витягує Іващук, представник вашого Інституту, жменю мотлоху зі своєї кишені: «Оце тут ми знайшли. А це — тут... А будете, — каже нам,

—  сіпатися, то ми вам не гектар цього поселення, а три намалюєм на схемі; от і проплатите!» Яка тут, до біса, платня! Будівники відмовили археологам у розкопках їхніх поселень і наказали нам зробити обходи. Так що Інститутуі археології від будівництва газопроводу нічого не обломиться, а нам з будівниками — збільшення витрат й морока...

Оформлюючись на тимчасову роботу до Інституту газифікації, я мав вже подібні розмови з його директором та з гіпом (головним інженером проекту), отож вставляю тепер зі знанням справи й собі:

—  Марне збільшення кошторису проектування й будівництва — то півбіди. Біда, що зросте аварійність! Одне діло — газопровід прямий, а інше — зигзаг з отих обходів міфічних поселень... Скільки зайвої зварки й підстанцій компресорних, жах!

Ну! — підключається до розмови геолог нашої партії. — Я коли отой археологічний звіт погортав, то одразу ж з ним до Петровича, гіпа. «Чи можуть, — кажу йому, — поселення такі круглесенькі бути, та ще й — прямо в створі нашої траси?» А він мені: «Ну! От і я про це думав! Голий степ, до води чорт зна скільки — а предки поселень набудували у ряд?.. Невже, Михайловичу, сфальсифікований звіт?!»

— Ось я й запропону-вав дирекції знайти археолога-експерта, — завершує нашу передвиїздну нараду керівник комплексної геодезично-геологічно-археологічної партії. — І археолог Юрій Шилов підтвердив, що звіт той — туфта! А тепер перевіримо ще й на місцевості.

[...] кидаю на ріллю піднятий з землі черепок. Бо наперед знаю, чим будуть відкараскуватися від моєї перевірки автор горезвісного звіту та дирекція Інституту археології НАНУ. Скажуть: «Шилов чи будь-хто не має права проводити польові дослідження без нашого дозволу, без узаконеного Відкритого листа від Міністерства культури за нашим підписом!» Але ж ходити по оранці — право всі мають? Так от і я: йду собі поруч з геодезистами та й дивлюся під ноги — виявляю плями золи, скупчення камінців і кісток, рахую черепки від посуду і визначаю їхню культурно-хронологічну належність. Записую все це до щоденника перевірки археологічної розвідки М.Іващука, а на ксерокопії проектної траси з позначками поселень, завіреній печаткою ІА НАНУ, відзначаю їх наявність,, уточнюю місцезнаходження й площі.

Оце поселення під Котовськом, наприклад, існує, але зміщене автором звіту на півкілометра, на трасу майбутнього газопроводу. Тепер якщо геодезисти разом з геологом перенесуть — довірившись отій побрехеньці — свій проект на сусідню зручну для траншеї місцину, то потраплять з колишнього «чистого місця» якраз на справжню територію пам’ятки (яку археологи знищать руками будівників, якщо не примусять їх знову змінити проект).

«Справді, гади!» — згадую своїх колишніх колег і слова проектувальників.

А цього от «поселення скіфського часу» немає. А на місці його — розораний сучасний смітник. Визначаю це за відсутністю древньої кераміки та наявністю шматків гуми, шиферу, скла.

А тут Іващук буцімто знайшов «черняхівське поселення», відзначивши в звіті один черепок на площі в гектар. Може, й був отой черепок, та мені не трапилося й камінця... Але як він визначив таку площу, та ще й кругленьку, та ще й точно на осі траси? Очевидна туфта! Яка вимагає від будівників, зокрема винищення чималого лісонасадження.

І т.д., і т. п. — усі 35 пунктів ганебного звіту.

Його, порівняно зі з’ясованою мною картиною, обговорювали згодом у Львівському управлінні будівельників (проектанти в Києві). А перед цим я мав приватну розмову з кандидатом історичних наук Іващуком, автором офіційної розвідки й звіту. Розмовляли вдвох у кімнатці обласного відділення Всеукраїнського управління Охорони пам’яток при Міністерстві культури.

—   Михайло! Ми добре знаємо, що зроблено капость; тут і непрофесіоналу видно... Проте ні я, ні газовики ні твоєї, ані Інституту археології крові не хочемо. Ми хочемо знайти компроміс. Давай шукати разом!

—  Як ти це собі уявляєш?

Виглядає переляканим, але бадьориться й намагається жартувати. Я теж відчуваю себе не в своїй тарілці: тримаюся дипломатично,  коли треба ляпасів надавати. Стиснувши зуби, продовжую:

—  Уявляю це так. Проектанти не змінюють проект, будівельники кошти свої не марнують, аварійність газопроводу не зростатиме. А ти, зі свого боку, закриваєш свої, і чиї там ще, на твій розсуд, очі на таке ігнорування брехливого звіту.

—  Ти що, мене на злочин штовхаєш? — І зовсім серйозно: — Як же я можу піти на таке порушення? Та мене ж із роботи!..

—  Порушення ти вже, Михайло, зробив! — починаю втрачати терпець: «Треба ж таке: він же, гад, починає мене звинувачувати!» — Археологію, не кажучи про виробництво, ти вже підставив. Тепер думай, як виплутатися з халепи!

Придумав, за добу від тієї розмови віч-на-віч. Через добу, коли розмовляли в будівельному управлінні вже в четвер (він, я, директор і головний інженер будівництва), Іващук прохопився, що зателефонував до Толочка й Козака — керівників Інституту археології. А ті заспокоїли його й наказали стояти на своєму: «Шилов чи будь-хто не має права...» Тут вже Мишко розглузувався! Не тільки мені, а й дирекції Укрголовгазбуду такого наплів:

—            Ну й що з того, що поселення за півкілометра від траси? А угіддя того поселення, а охоронна зона розкопок! [...] Коротше, або ви, — обертається до сердитих, але розгублених будівників, — спла чуєте нам за необхідні археологічні дослідження відповідно до підписаного вами вже нашого звіту, або ми розширюємо межі поселень за рахунок їхніх охоронних зон, і ви заплатите удвічі більше [...]

—   Мда-а, зубасті ви хлопці, — резюмує директор. І, обтираючи хустинкою спітніле чоло, звертається до свого інженера: — Ну, що — будемо подавати до арбітражного суду?

—   А кого він призначить за експерта? — ховає той очі.

—  Шилова — точно кажу! — не призначить, — втручається в їхній діалог Іващук. Йому тепер справді вже весело. — Бо Шилов сторона зацікавлена: його з Інституту поперли! А інші фахівці-археологи — всі на Інституті або Міністерстві зав’язані. І навіть якщо хтось із Міністерства культури... все одно без експертизи Інституту тут не обійдеться.

Збрехав. Альтернатива академічному Інститу-тові археології є: міністерський Інститут пам’яткоохоронних досліджень на чолі з академіком В. Дудкіним. До якого я потім будівельникам і порадив звернутися. Але вони не ризикнули виступити проти академіка Толочка, злякавшись його статусу депутата Верховної Ради:

— Знаєте, пане Шилов, народне прислів’я: Гівна не тронь — вонять не буде? [...] Ризикувати з арбітражем не будемо, бо ще в більшу халепу потрапимо...

Можу, та й колишні колеги також, додати до цього багато таких історій

—   навіть про провідних фахівців Інституту археології (АН УРСР — НАНУ з 1992 p.), які в лихоманці пошуку скіфських скарбів і власної слави спаплюжили сотні пам’яток: один з них — буром, інші

бульдозерами. Серед останніх був ас (вже пенсіонер, але підробляє в ІА НАНУ ще й досі), який на пару з бульдозеристом «досліджував» до 13 курганів на день — полишав розкопки за перших ознак у них доскіфської належності й зрівнював потім ці кургани із землею (для звіту працедавцям-меліораторам). А куди поділася та банка золота з Гайманової Могили, яке місцевий пастух, назбиравши між двома польовими сезонами на полишених фахівцями відвалах кургану, чесно передав співробітникам Інституту? А як опинилося у ще радянському Єревані зібране таким самим чином золото з кургану Огуз? А скільки того добра втрачено археологами, які лінувалися промити грунт із скіфських поховань! А чи зберегли Інститут археології НАНУ та інші офіційні установи стару, не кажучи вже про нову, систему збирання пам’яток трипільської чи то якоїсь іншої археологічної культури, які гинуть вздовж берегів водосховищ від оранок та будівництв? А ось колекціонери створили... Можу також засвідчити наявність у приватних колекціях речей з фондів Інституту археології. Як їх винесли і продали (чи подарували?) співробітники того ж таки ІА НАНУ. І все ж їхня доля краща за долю речей, викинутих на смітник під час ліквідації експедиційної бази в Каховці, або під час розкопок славнозвісного Михайлівського поселення доби енеоліту (тоді керівникові розкопок здалося, що у нижній шар поселення якимось дивом потрапила кераміка доби раннього заліза; років через 30 з’ясувалося, що то були черепки не сарматського, а унікального для Наддніпрянщини майкопського посуду). А скільки експедиційних звітів розпорошено з наукового архіву ІА УРСР — НАНУ? А де унікальна збірка найдавніших письмен України? Де рукописи не виданих монографій В. Даниленка?

Отут переходимо до другого — не речознавчого, а вже історичного — аспекту негараздів у «професійній археології». Аспекту, який не приховується, а по-шахрайськи відверто подається у «праведній» статті Я. Гершковича.

Автор статті закликає активізуватися проти постійних спроб «колекціонерів нав’язувати свої думки щодо інтерпретації проблем давньої історії». І роблять це вони аж ніяк не випадково. Певну кількість експонатів з їхніх зібрань становлять матеріали трипільської культури — звідси їхня підтримка ще не доведеного погляду на трипільські поселення-гіганти як протоміста. Наукова аргументація їх мало турбує, але за такого тлумачення значно збільшується цінність трипільської частини колекції. Влітку 2003 року в Тальянках, на місці розкопок одного з найбільших трипільських поселень, відбулася міжнародна конференція «Трипільські поселення-гіганти». «Борці» за Велике Трипілля особливого інтересу до неї не проявляли. Але вже за рік, у грудні 2004 p., коштом ЗАТ «Петроімпекс» (С.Платонов) та «Індустріальної спілки Донбасу» (С.Тарута) в Києві з великою помпезністю було проведено «Перший Всесвітній конгрес Трипільської цивілізації», видано двотомну «Енциклопедію Трипільської цивілізаії» та каталог колекцій родин Платанових і Тарут».

Бачимо тут хитре зміщення акцентів — з білого на чорне — методом «напівправди, що гірша за брехню». Правда
втому, що цінність (і, відповідно, ціна) пам’яток минувшини залежить від їхнього історичного контексту, що цінність трипільської культури зростає внаслідок відкриття в археологічних залишках «Трипілля» відображення найпершої в світі держави — Аратти. Це визнає й автор статті, коли звинувачує своїх колег В. Клочка і О.Симоненка, що вони «стали черговими пропагандистами позбавленого засад міфу про державу Аратту». Ось тут і розкривається значення наведеного вище прислів’я щодо брехні. По-перше, як бачимо,     колекціонери підтримують новітній науково-просвітницький напрям, який розділяють професійні археологи (зокрема автори офіційних шкільних та вузівськихпідручників 2001 — 2004 pp. — С.Черепанова, О.Білоусько, О.Супруненко та ін.). По-друге, автор статті Я.Гершкович демонструє своє невігластво (чи то
брехливість?): про історію й руїни «позбавленої засад» Аратти написано десятки наукових статей та книг (зокрема у 2002 —
2004 pp. вийшли монографії Д.Рола, Ю.Шилова, С.Наливайка). По-третє, незацікавленість справжніх шанувальників «Великого Трипілля» конференцією «Трипільські поселення-гіганти» була зумовлена її відверто дезінформаторською спрямованістю, заданою В.Збеновичем —археологом з Ізраїлю, колишнім співробітником Інституту археології АН
УРСР — та його прихильниками. Які там «поселення-гіганти як протоміста»! Протомістами світова наука визнає Єрихон та Чатал-Гуюк, площами в 3 і 14 га. А нагромадження біля с Тальянки на Черкащині 23 міст, площею 70 — 450 га, з дво-триповерховими будинками, регулярною забудовою — то очевидна й непрофесіоналам держава, яку протошумерські написи Дніпро-Дунайського регіону називають Араттою. її змальовано у слов’янській Веді та «Велесовій Книзі», про неї
згадує як про Аріту й «Держава» (Каліца, Колунь); арабські автори описують її як Арту-Арсанію у складі Русі IX —XI століть). «Перший Всесвітній конгрес Трипільської цивілізації», проведений колекціонерами С. та М.Платановими, С.Тарутою, О.Поліщуком, став своєрідним спротивом дезінформації Збеновича, Гершковича та ін. До речі, автори й упорядники вже згаданої «Енциклопедії Трипільської цивілізації» — його колеги з Інституту археології НАНУ, учасники і першої, і другої конференцій. Я.Гершкович знав про це, коли писав свою напівправдиву статтю. Знав, але від читачів приховав. Тому й
вийшло в нього гірше за брехню.