Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

15 РОКІВ, НАЦІОНАЛЬНА ГАНЬБА І ЩЕ ДЕЩО

Святкування з нагоди чергового воскресіння України з мертвих мали цього року дещо сумовитий характер.

Безумовно, така сумовитість спричинилася жахливою авіаційною катастрофою на Східній Україні. Але не тільки. Віддавало казкою про голого короля, коли Ющенко промовляв до істеблішменту Третьої республіки та гебістів у цивільному на Софійському майдані. Щоправда, не знайшлося хлопчика-відчайдуха, який вигукнув би: «А король голий!». Агентура Сороса святкує в Гуляй-полі, міністри та депутати ВР вважають голого короля ледь не за ідеального державця, а справжні бійці українського спротиву тільки-но готуються до майбутнього наступу. Тому можна спокійно верзти дурниці про «українського громадянина», який народився на Майдані-2004 (мені чомусь у цьому безликому громадянині бачиться київський єврей, бізнесмен та пройдисвіт, який «наварив» на помаранчевій клоунаді, або могилянський студент, який курить коноплю й читає Жадана). Тому можна — вже вдруге — скасувати військовий парад у країні, яка виборювала право на власне існування у кривавих війнах ледь не від XIII століття. А замість нього влаштувати на Майдані конкурс поїдання вареників — і що з того, що один з учасників цього дійства  негр,  аби  їв  зі
швидкістю голодного хрюкала. А ще, відкриваючи пам’ятник героям Крут, продемонструвати рідкісну необізнаність з власною історією. Авжеж, навіщо бути присутнім на зведеному параді військових духових оркестрів — бджоли важливіші. Усе військове відлякує третього президента Третьої республіки, як свастика відлякує старого рабина. Сумно від цих бухгалтерських витребеньок, панове. Цієї річниці ми спостерігали черговий тріумф котляревщини, коли сало, черево та водевільна вбога пародія на українську культуру остаточно заступили суворий і залізний український епос. Використання дегенеративного мистецтва поляка Малевича для створення українських агітплакатів було логічним доповненням, гідним декором тієї божевільні, яка почалася ввечері 24 серпня черговою пиятикою на подвір’ї Святої Софії і завершилася 26 серпня фейерверком та пивним морем на присмерковому Хрещатику. Як ви знаєте, українці мої, якісь клоуни за гроші (радше за все за гроші Пінчука) пишуть чомусь саме на стінах Софіївської вулиці претензійне графіті: «Вибач, Данилич» (мається на увазі другий президент Третьої республіки). Не маючи нічого, окрім огиди, до цього рудого блазня з Південмашу, все ж таки зазначу: на День  Незалежності  під час його президентства в церквах не пиячили, та й Хрещатиком рухалися танки та зенітно-ракетні комплекси, а не збиралися там вареникоїди. Ніколи не думав, що Україна без Кучми стане ще менш українською, аніж Україна з Кучмою. Дивний світ цей, Господи, що й казати.
Окрім несамовитого раювання голодних плебеїв, які врешті-решт, немов до райських воріт дорвалися до глибоких мисок, цьогорічні урочистості мали ще неприємні особливості. Так пропагандистська машина Третьої української республіки (щоправда, машина іржава) доклала немалих зусиль, аби прикувати увагу до свого повноліття, проте 24 серпня 1991 року відбулося не народження України, а саме воскресіння з мертвих, незалежність не проголосили, а відновили —
про це ніхто, на жаль, не говорить. Принаймні, такі країни, як Австрія та Аргентина п’ятнадцять років тому не визнали незалежності Третьої республіки, а лише підтвердили факт визнання Першої української республіки — УНР. Утім нинішню владу це мало обходить, телевізійні канали захлинаються від вульгарних порівнянь Батьківщини з німфеткою — «а девочка созрела». Окрім несмаку, який нагадує дешевий гумор із смердючих закапелків одеського гетто, таке педалювання викриває з головою неукраїнську природу Третьої республіки. Жодних ознак спадковості від УНР та Другого Гетьманату, не кажучи вже про Українську Головну Визвольну Раду, сучасні парторги, пахани та бухгалтери з помаранчевими трудоднями не вбачають у недолугій системі власного урядування. Можливо, воно й на краще. При владі перебувають представники нижчої касти — звісно, в духовному сенсі. «Ти чиїх будеш?» — запитав би гетьман Павло Скоропадський, якби воскрес та зустрів Ющенка у кулуарах гетьманського палацу. На превеликий жаль, сучасна влада далеко не українська — вона просто хамська. Проте пам’ятаймо, що кожен новий рік воскресіння України з мертвих невідворотно наближає крах цієї антиукраїнської за формою та сатанинської за своєю природою буржуазно-сіоністської республіки. Це не може не звеселяти серця. Друга неприємна особливість полягає в невидимому, але досить-таки відчутному побутуванні такого ганебного явища, як колаборація двох буржуазних кланів (помаранчевого та біло-синього) у важкій боротьбі проти власного народу. Підписаний на початку місяця універсал з’єднав не обидва береги Дніпра — він лише поглибив прірву між ними. Цей збочений документик з’єднав прудконогу мокрицю НСНУ з неповоротким тиранозавром Партії регіонів і створив привладного монстра, боротьба з яким є та буде значно важчою за ту, яка велася проти згаданих формувань до виникнення мутанта. Не забуваймо, що помаранчеві бавилися в безпечне бджолярське українолюбство, тоді як біло-сині любили та люблять усе українське лише на сніданок. Тому, слухаючи аморфну промову голого короля на Софійському майдані, було важко відігнати думку: коли почнуть згортати і без того кволі українофільські проекти і коли нас подадуть до столу зголоднілого тиранозавра з випуклими вилицями? Питання, звісно ж, риторичні, але жодного бажання стати стравою для хамів, українці не мають, — тому цьогорічні святкові урочистості були сповнені не лише несмаком, а й перед-штормовим напруженням. Аби ніхто не звинуватив автора цих рядків у зайвій мізантропії та надлишку жовчі, все ж скажу про позитивний бік цьогорічного свята. Хоч як дивно, але потішив моє серце один з українських телевізійних каналів, що належить близькосхідним спритникам. Проте близьке відлуння новітньої Коліївщини змусило власників цього каламутного каналу до пошуків своєрідної охоронної грамоти. Принаймні, я не можу інакше розтлумачити те, що замість ток-шоу для дегенератів, російської попси та американських бойовиків нам упродовж одного дня (24 серпня) показали документальний фільм «Собор на крові» та три пречудові художні фільми — «Атестат у Мюнхені», «Нескорений»та «Залізна сотня». Усі чотири стрічки присвячені боротьбі ОУН та УПА— і проти СРСР, і проти Польщі. Усі чотири стрічки зроблено на високому художньому рівні, а фільму «Нескорений», присвяченому головнокомандувачу УПА, генералу Роману Шухевичу свого часу було оголошено анафему в «Столичних новостях» Кацмана-Рабиновича — кращої реклами для українського фільму годі й шукати. Та все одно після перегляду цих стрічок залишається смуток на серці — адже занадто велика дистанція між героїчною Україною і буржуазною. Дай же, Боже, нам здолати цю відстань якомога швидше.
Тарас МАХНО
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com