ПАСИНКИ ІЗРАЇЛЮ

Держава, яка поділяє своїх громадян на своєрідні касти, апріорі не може вважатися демократичною.

Попри всі запевнення її керівників та масовану пропагандистську кампанію про начебто захист своїх одноплемінників у будь-якому куточку світу. Саме в такій ситуації перебуває і Ізраїль. Поки його керівники обурюються „проявами антисемітизму” в інших країнах, в самій державі вже не одне десятиріччя триває протистояння між самими ізраїльтянами. Поділених, немов у середньовіччя, на своєрідні касти.  „Вся єврейська солідарність закінчується в аеропорту Бен-Гуріон” – невесело жартують самі громадяни цієї країни. Ейфорія від того, що людина нарешті опинилася на „історичній батьківщині” у кожного з нових репатріантів по різному. У реалістів – швидко. У романтиків від сіонізму цей процес тривав довше. Але у будь-якому випадку реальність значно відрізнялася від того, про що розповідали представники різноманітних єврейських агентств на кшталт того ж „Сохнута”, аби люди переїхали на постійне місце проживання до Ізраїлю. Зрозуміло, більшість з нових репатріантів не очікував „мани небесної”, але були дуже шоковані ставленням місцевих до новоприбулих. Яких одразу ж  зараховують до чи не найнижчої „касти” і називають „олім”.  Причому, у найгіршому становищі чомусь опиняються вихідці з країн колишнього СРСР. „Якщо тут ми були „жидами”, то в Ізраїлі одразу стали „росіянами” – ще один розповсюджений жарт серед „олімів”. Ті, хто довго прожив в цій країні, розповідають, що кожному новоприбулому варто вже в аеропорту говорити: „Ти хто? Інженер? Скрипаль? Ні, ти ніхто!”. І в цьому мають рацію. Адже життя починається ледь не з початкової стадії. І нехай людина була в країні, звідки прибула, відомим лікарем, дантистом чи професором, в Ізраїлі вона може стати звичайнісіньким двірником чи вантажником. Власне, історій про те, як хтось „був всім а став нічим” розповідати можна безліч. Адже фактично 20 відсотків населення Ізраїлю – „росіяни”. І лише одиниці з них – шановані люди. З відповідним ставленням. Та й то в основному це представники першої хвилі так званої „алії”. Тобто міграції з ще тодішнього СРСР.   

„Мене звільни нили на підґрунті великої і неприхованої ненависті  до вихідців з Росії, після 12 років роботи. Тенденція така у нас в лікарні йде вже давно. Є багато доказів їх „любові” до нашої алії. Люди бояться сказати хоч слово, побоюючись стати черговим цапом-відбувайлом. Це просто не можна розуміти, що над нами, в нашій країні, в якій вивчили іврит і повністю підтвердилися професійно, знущаються більше, ніж антисеміти. Ще у 2000-му році моя начальниця сказала мені „смердючий росіянин, не порівнюй себе з ізраїльтянами”. Мене періодично викликали мої начальники, аби сказати, що я – ніщо. А співробітникам доручили збирати компромат. Навіть звільнили одну жінку через те, що вона не погодилася мене бойкотувати. Обіцянки ВААДа не допустити мого звільнення так і залишилися лише обіцянками – політика. Вони пообіцяли мені знайти гарну роботу, якщо я їх не втягуватиму їх в цю історію. Але, здається, вони брешуть. Дуже схоже на сталінські часи. При цьому від пацієнтів на мою адресу надходили лише одні подяки! За останні півроку після розмов та залякувань було звільнено або переведено 4 «росіян». Статистика по іншим, наскільки мені відомо, дорівнює 0 ” – розповідає на одному з ізраїльських російськомовних форумів наш колишній співвітчизник.  

І навіть через 15 років по ому, як розпочалася масова еміграція до Ізраїлю громадян з країн колишнього Радянського Союзу, для місцевих мешканців вони також залишаються чужинцями. Так ортодоксальні та націоналістичні ізраїльтяни (або як їх ще називають --   сабри і сефарди) не вважають їх  за євреїв. З усіма відповідними наслідками.

Між тим, для багатьох Ізраїль – це свого роду трамплін, за допомогою якого вони намагаються перебратися до тих же Сполучених Штатів Америки або Канади. При цьому левова частина з тих, кому це вдалося, мали на «землі обітованій»  престижну і високооплачувану роботу. Чому вони так вчинили, і самі пояснити не можуть. І причина не лише в тому, що, по суті, Ізраїль знаходиться в стані війни. Швидше за все, вони не прижилися в цій країні. Хоча, здавалося, чи не це була одна із мрій євреїв – жити у власній державі. Між тим ні про яку демократію в цій країні говорити не доводиться. Хоча б як не запевняли в цьому представники міжнародних єврейських організацій. Адже  Ізраїль фактично олігополічна країна.  Тобто кланова – починаючи від політики (наприклад Даяни-Герцоги) і закінчуючи прийомом на роботу. Зрозуміло, що людина, яка виховувалася в іншій системі цінностей, витримати таке свавілля довго не зможе. Тож і повертаються вони до країн, звідки з такою радістю виїжджали у пошуках примарного кращого життя.  На превеликий жаль, знайти точну статистику про те, скільки вже екс-ізраїльтян повернулося до України, не вдалося. Тим паче, що значна частина з тих, хто нині мешкає в нашій країні, і досі мають громадянство Ізраїлю.  

А тепер зупинимося на «кастах», які існують в Ізраїлі. Вища з них – так звані ашканазі, тобто вихідці з Європи. Трохи нижче за них стоять вихідці з Марокко – справжні корінні ізраїльтяни, які живуть в країні поколіннями. На третій – вже згадані нами оліми.

Нижче них – араби та вихідці з Ефіопії. Останні – то взагалі окрема розмова. У переважній більшості – це неграмотні люди, але які суворо дотримуються єврейських традицій. Власне, завдяки цьому вони і існують, отримуючи допомогу від держави.

Як розповідала знайома, яка таки повернулася до України, дуже пригнічує наших колишніх співгромадян «суміш культур», яка у кінцевому результаті призводить до безкультур’я. Наприклад, ізраїльтяни не соромляться голосно розмовляти і бешкетувати о третій ночі на вулиці. Або просто викидати сміття там, де заманеться. Своєрідно ставляться ізраїльтяни і до процесу виховання та навчання дітей. Зокрема, в місцевих школах дуже важко працювати вчителям, оскільки вони фактично позбавлені всіх прав. Учень ж може висказати вчителю все, що він про нього думає. І найбільше покарання, яке він може понести – відлучення хулігана від навчання на три дні. Якщо ж учень відмовляється відповідати, то йому не можна зробити навіть зауваження!

Власне, всі, хто спілкувався з колишніми співвітчизниками, а нині – ізраїльтянами, відзначають, що люди дуже змінюються. Втративши роботу, значна частина швидко деградує і поповнюють лави люмпенів. Вони правдами і неправдами «вибивають» державні субсидії і чекають того моменту, коли їм нарахують пенсії. Інші –«крутяться». Хтось підробляє вантажником на ринку, хтось (і про це кажуть самі ізраїльтяни) продає свою дружину до борделю.

Причину  своїх негараздів вони вбачають в арабах та “соціалістичних пережитках ізраїльської економіки». Тобто в системі соціального захисту, завдяки якій вони і виживають. Зрозуміло, що багато часу вони приділяють дискусіям на тему «хто єврей а хто не єврей». Іноді, тишком-нишком, на кухні, виказують своє незадоволення станом речей. Проте зробити вголос не ризикують – бояться, що хтось доповість у відповідні органи  і незадоволений втратить державну субсидію. Тому не варто дивуватися, що колишній кандидат наук, а нині двірник каже, що «Ізраїль мені все дав!». При цьому, ж знову, всіляко намагаються переїхати до іншої країни. Не варто вірити і словам, що вони приїхали сюди заради дітей. Адже лише у невеличкої частки може бути більш-менш нормальне майбутнє. Більшість повторює долю своїх батьків або стає «гарматним м’ясом» у війні з арабами. Та й про яке майбутнє може йти мова в країні, де раз у раз трапляються терористичні акти.  Тим паче, що ізраїльська освіта у «містах розвитку», де переважно живуть оліми, не направлена на розвиток здібностей у дітей. Більш того, ці міста є нічим іншим, як гетто для бідних. Між тим, «російську карту» люблять використовувати на виборах різноманітні ізраїльські політики. Утім, обіцянки так і залишаються обіцянками. І чекати на покращення ситуації в майбутньому, навіть далекому, олімам не доводиться – це не в інтересах Ізраїлю. Якому ж, знову, потрібно просте «гарматне м'ясо» та «робочі руки». Нехай і єврейської національності. Так хто ж тоді насправді є «юдофобом» та «антисемітом»? Висновок напрошується самий. Тож деяким «професійним борцям з ксенофобією» перш, ніж звинувачувати в будь-чому інших, варто було б на власній шкурі відчути всю «любов держави Ізраїлевої».