СВОБОДА ДЛЯ ВОВІКА

Ми вже повідомляли про судові рішення щодо притягнення до відповідальності «шефа» так званого видавничого дому «CN-Столичные новости» Володимира Кацмана та його видання за наклепи і свідоме оббріхування Міжрегіональної Академії управління персоналом.

Прагнучи у будь-який спосіб уникнути кари, злочинці (а саме так їх варто називати, адже скоїли вони саме злочин) вдалися до випробуваної ними тактики –  апелювання до громадськості за так звані «утиски» свободи слова та звинувачення опонентів (певно у цьому контексті й правосуддя) у... антисемітизмі. Виокремлюючи і обстоюючи право кожного на вільне вираження своїх поглядів і переконань, пропонуємо читачам уривок з книжки Юрія Бондаря «Свобода слова: українська мірка» 2004 р.  де розглядається порушена тема моральної та правової відповідальності журналістів за сказане ними.

Демократія, переконаний Ральф Епперсон, рано чи пізно зруйнує або свободу, або цивілізацію, або й те й інше. Не будемо сперечатися, наскільки справедливий прогноз американського дослідника, однак констатуємо: чи не найпершою з проголошенням демократизації, руйнуванням комуністичних (тоталітарних) засад постраждала, як не дивно, саме мораль –  здобуток цивілізації.

Отриману свободу багато хто зрозумів як вседозволеність. На цьому можна було б зупинитися, навівши висловлювання Гегеля про те, що «Розуміння свободи як нічим не обмеженої можливості казати і писати що завгодно, характерне для неосвіченого, примітивного й поверхового розуміння». Однак такий погляд на проблему моральності в ЗМІ спрощує її, не пояснюючи.

Ще 1946 року Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію 59 (1), де підкреслила, що «Свобода інформації безумовно вимагає від тих, хто користується її привілеями, бажання і вміння не зловживати ними, оскільки її основним принципом є моральний обов’язок з’ясовувати об’єктивні факти та поширювати інформацію без зловмисних намірів». Ніхто не може володіти правом слова, обмежуючи при цьому права іншого, держави – це вже з «Декларації про ЗМІ і права людини». Адже, як помітив Жан-Жак Руссо, права свободи бувають значно суворіші за ярмо тиранії.

Існує протиріччя між професійним обов’язком журналіста донести інформацію до суспільства і «не нашкодити». Проблема об’єктивна, і вирішує її щоразу сам журналіст.

Дослідники наводять історію з британським екс-прем’єром другої половини 60-х років минулого століття Гаральдом Вільсоном. Він погодився дати інтерв’ю журналісту-початківцю Девіду Дімблі, однак на вимогу поліції вмовив не показувати будинок, де він мешкав, і не давати адреси – існувала реальна загроза нападу ірландських терористів. Журналіст гарантував Вільсону конфіденційність, проте у фільмі, який з’явився на екрані, заборонені кадри були... Згодом Девід Дімблі став однією з зірок Бі-бі-сі...

Журналіст відповідальний за джерела своєї інформації й за законодавствами багатьох країн, в тому числі й за українським, може їх не розголошувати. Це право, яке розширює можливості репортера, створює специфічні умови для збирання і поширення інформації. Втім, дотримуватися обумовлених «правил гри» знову ж із царини моралі. Сторінки усіх медій світу обійшла історія британського вченого-аналітика Девіда Келлі, який, доведений цькуванням за приватне розголошення мотивів участі Англії у війні проти Іраку на стороні США, покінчив буцімто самогубством. «Здали» Келлі, як головне джерело своєї інформації, журналісти Бі-бі-сі.

Хто знає, як відгукнеться наше слово? Намагаючись піти із життя, начальник УМВС у Черкаській області Олег Кочегаров залишив записку, що до самогубства його спонукали необ’єктивні публікації у місцевій пресі. Генерал вижив, але дехто з колег журналіста –  авторки матеріалів, поставив під сумнів справжні наміри офіцера. Хоча навряд чи можна жартувати, тримаючи пістолет біля скроні. «Неправди боїться навіть той, хто вже нічого не боїться», – сказав Микола Гоголь.

Інша справа, коли право свободи слова перетворюється на свавілля, коли чіткі моральні орієнтири відсутні, а дифамація свідомо, ледве не генетично, сприймається як допустимий, нормальний спосіб полеміки з опонентами.

«Моральний терор» –  так оцінили «Сільські вісті» методи боротьби з опонентами газет Видавничого дому «CN-Столичные новости». В однойменній публікації розповідається про те, як «видання бізнесмена з кримінальним минулим влаштували справжнє полювання на Міжрегіональну Академію управління персоналом та її керівників, принижуючи їхню гідність, свідомо дезінформуючи читачів. Причиною «наїзду» стала оприлюднена позиція МАУП, авторів журналу «Персонал» та газети «Персонал Плюс» щодо деяких замовчуваних питань історії та політичної реальності. Печерський районний суд столиці, а потім суд вищої інстанції визнали авторів «антимаупівських» матеріалів винними у дифамації, намаганні заподіяти навмисну шкоду працівникам Академії і присудили зловмисникам штрафи – «не за висловлювання думок чи оцінок, –  підкреслили «Сільські вісті», –  а за грубу лайку на адресу громадян України».

Зловживання свободою слова приструнили, спробувавши довести, що інколи боязкий пес справді гавкає сильніше, ніж кусає. Але справедливу «оцінку» в «CN- Столичные новости» вирішили не помітити, про що засвідчили подальші публікації й інсинуації, а також позови до суду.

Рівень внутрішніх обмежень часто залежить не лише від моральних критеріїв журналіста, а й від певних суспільних (національних) особливостей і традицій, які визначають межу між суспільним й особистим.

Дві схожі події збіглися влітку 2003 року.

Наприкінці серпня нью-йоркський суд під головуванням Сібіла Р. Мозеса розглянув позов газети «Нью-Йорк таймс» до «Порт осфіті» –  компанії-будівника Всесвітнього торговельного центру. Газета відстоювала право опублікувати розшифровки телефонних розмов між тими, хто перебував 11 вересня 2001 року в епіцентрі трагедії. Компанія була проти, мотивуючи це тим, що розмови мають особистий характер, а їх оприлюднення може образити почуття людей, які зазнали втрат. Суд вирішив передати записи, і витяги з них були опубліковані. Так увесь світ дізнався, про що думали і як діяли в останні хвилини життя загиблі. Публікації розшифровок стали не лише шоком, а й документом самопожертви,  любові до близьких, сили життя. Не один з рідних загиблих, відчув гордість за них.

Майже одночасно з цим сталася трагедія на Камчатці, де 20 серпня 2003 року розбився вертоліт МІ-8 RA-2594, близько двадцяти людей загинуло, серед них був і губернатор Сахалінської області Ігор Фархутдінов. Трагедія стала першополосною темою російських медій. Спритнішими за колег виявилися журналісти «Комсомольской правды», які зуміли отримати розшифровки самописця переговорів членів екіпажу. Записи прояснювали причини трагедії, і газета вже 3 вересня опублікувала їх. Оприлюднила все, крім нецензурних висловів, яких члени екіпажу в екстремальній ситуації не цуралися. Що відчули рідні й близькі?

Особисте життя – вразлива сфера. Були непереливки й британському принцу Чарльзу. Колишній камердинер королівської родини Джордж Сміт вирішив оприлюднити подробиці приватного життя принца, серед іншого –  розповів журналістам про те, що застав Чарльза у ліжку з його найближчим помічником Майклом Фоссетом. Зізнання камердинера спричинило скандал. Верховний суд Лондона заборонив оприлюднення відвертих заяв Сміта як таких, що завдають шкоди суспільній моралі й особисто Його Величності. Відповідно корпорація International Press Network (IPN) відмовилася розповсюджувати на території Англії менш помірковані щодо королівської особи європейські газети «Le Monde», «Le Figaro», «El Pais», «Corriere delta Sera», «De Volkskrant». Проте рішення Верховного суду поширювалося лише на Англію та Уельс. Відтак шотландська «Sandi Gerald» все ж розмістила зізнання камердинера, пізніше й англійські видання поширили інформацію про «інцидент», не називаючи проте імен.

Таке дотримання законів британськими виданнями, окрім консерватизму поглядів, пояснюється і фінансовими чинниками –  порушення моральних норм, вимог закону карається значними штрафами. Слід сказати, що й в інших європейських країнах ревнителі моралі доволі послідовні у своїх діях. Так, демонстрація поцілунку двох чоловіків у телепрограмі «Заплющ очі» коштувала грецькому телеканалу «Меда TV» 100 тисяч евро. У таку суму Національна рада з телебачення і радіомовлення Греції оцінила «вульгарність». Цікаво, як оцінили б греки вульгарності на сторінках видань того ж видавничого дому «Столичные новости»?

Інтернет –  поле зіткнень прихильників і противників обмежень, предмет дискусій довкола розумінь свободи слова.

Створена свого часу Міноборони США як відповідь на загрозу декерування країною у випадку ядерного конфлікту з СРСР, мережа за короткий час обплутала увесь світ, перетворившись на інформаційну систему планети. Темпи розвитку Інтернету вражають. Дослідники підрахували: якщо для того, щоб досягти аудиторії 50 млн користувачів радіо знадобилося 30 років, телебаченню – 13, то Інтернету –  лише 4 роки.

Демократичність спілкування у мережі дає змогу не лише реалізовувати право на свободу слова, отримувати інформацію з альтернативних джерел, а й створює грунт для різноманітних зловживань, поширення людиноненависницьких, расистських поглядів, дезінформації, порнографії. Такі сайти здебільшого з’являються на серверах США, звідки надходить така інформація і яким чином потрапляє до «споживачів» в інших регіонах, не відомо. Взагалі, за оцінками багатьох спостерігачів, Інтернет у США давно перестав бути «вільним», перетворившись на частину медіасистеми, підконтрольної фінансово-політичним глобальним структурам. Технічними ресурсами «павутини» в Америці управляє потужна приватна корпорація ICANN, рішення якої прямо залежні від схвалення Білого Дому.

Багато країн намагаються контролювати комунікації, вводять певні обмеження і відстежують інформацію в Інтернеті.

Стосується це не лише тоталітарних режимів. Так, повідомила газета «Персонал Плюс», у Франції на чотири місяці тюремного ув’язнення засудили єврея Александра Атталі, який у мережі розміщував расистські матеріали з образами та погрозами «розбити голови бейсбольними битами» Генеральному секретареві ООН Кофі Ананну та мусульманам. Суд визнав Атталі винним у розпалюванні расової ненависті, присудивши йому, окрім ув’язнення, штраф у розмірі 15 тисяч євро.

ВІД РЕДАКЦІЇ. Отож, існує різна практика протидії тим, хто використовує ЗМІ для брудних наклепів, інсинуацій та провокацій. Світ навчився боротися із ними, і більшість журналістів живуть згідно із законами. В Україні ж для кацманів з рабиновичами закони, видно, не писані.

До слова про інтернет. Українське законодавство не відносить його до ЗМІ, відтак будь-яке поширення інформації через мережу, в тім числі і наклепницького характеру, досі не підпадає в Україні під статті правовідносин у сфері ЗМІ. Цим безкарно користуються борзописці з рабиновичівського «Дому». Саме через Інтернет наклепники най-більше спрямовують інформаційних нечистот, висмоктаних у себе ж, намагаючись оббрехати неугодних «хазяїну» та його покровителям. Причому інформаційні атаки ведуться останнім часом не лише в Україні, а й за її межами, проти філій та представництв МАУП за кордоном. Що свідчить про широкомасштабну і сплановану з одного центру кампанію з очорнення діяльності українського навчального закладу. Певно, для вовіків це і є свобода слова. У сіоністському розумінні.