Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ПОЗБУДЬМОСЯ ЗВІРА!

Довго, довго триває загоєння ран...
Довго боїмося ми глянути у вічі правді...
Але мусимо, за всяку ціну мусимо!

Мусимо згадати те, що, власне, давно слід викреслити з пам'яті, з найсвятіших закапелків душі — взаємну ворожнечу, взаємну недовіру. Українець стріляв в українця, і кожному тоді була найближча своя правда. І чомусь рідко хто зважується осягти іншу велику і святу правду: що ми усі насамперед сини і доньки єдиної й багатостраждальної України! Від цього усе б  почати. Тоді не спромоглися. А тепер?

І нині не дуже докупи клеїться… Бо як може простити бабуся з прикарпатського села катюзі-енкаведисту убивство єдиного сина, який пішов у ліс захищати українську землю від зайд зі Сходу? І як простить вона двадцять літ своїх поневірянь на висланні у колимській тундрі, в холодних бараках ГУЛАГу?  А інша мати досі носить у серці спомин про порубаного бандерівцями чоловіка-бригадира. І як її саму викинули на сніг, як хата її зайнялася скаженим вогнем, як криниці завалили дівочими тілами з табличками на грудях: «Я — москалька!»

Якщо бабратимемося в тих кривавих споминах, то так і загинемо у відчаї. І не озветься в наших душах біблійна мудрість: «Гріх не буває в домі вічно. Син буває в домі вічно».

А з цього, власне, й слід було б почати. І сказати твердо, зважено, що кинутий у душі українців гріх ненависті вже давно мав би згаснути, позаяк Син має прийти замість нього. Син миру, злагоди і прощення.

Стало тривіальністю згадувати іспанського каудільо Франко. Мовляв, після тривалих міжусобиць він дав іспанцям мир, поклавши усіх небіжчиків в одну могилу - наче звів на них Боже прощення.

Нам би такої мудрості. Без неї, без самоосмислення і самосуду не встановити нам справжній мир в Україні. Приміром, кажуть: українські націоналісти злочинно воювали з совітами, убивали, кривдили, мстилися. Я ж хочу собі уявити, як воно почалося насправді... Глухе галичанське (чи волинське) село; під охороною вояків НКВС сюди приїздить районне начальство, бездушно казенний представник влади вивішує списки членів новоствореного колгоспу; з кожного сільського газди беруть «добровільний» підпис - згоду на вступ до новітньої комунії; опиратися — боронь, Боже! —  завтра загримиш, шкуру здеруть з тебе, з твоєї родини, і вже вся твоя потом і кров'ю надбана земелька  не буде твоєю! Мусиш тішитись обіцянками, стати нахлібником держави... Чи хто питав тоді ради у дядька? Москва силою накидала зашморг. Загибай або корися! І почалися сутички, судові процеси, звинувачення в «буржуазному націоналізмі». І дядькові не лишалося нічого іншого, як йти зі зброєю в ліс, йти на страшну війну проти москалів і всього «совітського».

Однак пам’ятаю й інше. Мене, тоді студента, послали в одне із сіл Львівщини брати участь у кампанії підпису на держпозику. Був жорсткий 1946 рік. Стояли люті морози. Нас, трьох студентів, розселили в затишній хатині. Тепло розморювало нас, навівало сон. Старенька бабуся ставить перед нами паруючу бараболю, чути з печі бухикання старого господаря. Господиня дивиться на нас згорьованими очима. (Пізніше я дізнався, що син їхній зник у "банді"). Розмовляли про всяке: як приїздили до них голодні селяни з Полтавщини, скуповували зерно, щоб врятуватися з повоєнного голоду; як у них в місцевому колгоспі днями бандерівці повісили «присідателя» з приїжджих, а потому тих бандерівців засудили на страту і сім'ї їхні вислали до Сибіру. Під гірку бабусину розповідь я помаленьку й заснув на встеленій соломою долівці... Зненацька зі сну мене вирвало тяжке бемкання дзвону. Ледь вдягнувшись, вибігаємо у морозяну ніч. Над селом палахкотить заграва пожежі. Бабуся стоїть у сінях хрестячись,  просить, щоб ми не вистуджували хату: «Лягайте, синочки. Мубуть, хтось перегрів грубку, завтра дізнаємось».

На ранок дізналися: лісові месники спалили школу, а в ній двох молодих учительок з Харкова. Двох ще зовсім дівчаток, які приїхали на практику. Хотіли вирватися з вогню, та не змогли, бо вікна і двері  умисне забили дошками. І поряд на снігу папірець: «Не вчіть нас жити! Хай тепер вас чорт навчить!»

Чи не спалення безневинних дівчат з Харкова було актом «буржуазного націоналізму?» Навряд! Палії не мають ні нації, ні совісті. Радше, то був вишкір загнаних у відчай людей.

Воістину, звірство було з двох боків. Та якщо говорити пo-справедливості, з совітського боку воно було найбрутальнішим, бо совіти прийшла на чужу землю непрохано, не маючи за собою ні крихти законного права. Прийшла не з добром, мудрістю, а з варварством і грабіжництвом.

 Настав час широко відкрити двері, навстіж, по-українськи, аби до нас в Український Дім ішли з миром. Хай минуле залишиться в минулому.

Юрій БЕДЗИК
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com