ДВАДЦЯТЬ ТИСЯЧ ЛЬЄ ВІД МАЙДАНУ

У Жуль Верна така цифрова величина фантастична, а в нас – реальна тривожна, болюча.

Країна, яку жорстоко й підступно понево­лили й пограбували, ніяк не зійде зі слизького шляху — лихварства та шахрайства, проторованого кучмістами. Ми, обдерті, обікрадені, сподіва­лися на нову владу, однак і досі повземо отим ганебним шляхом приниження, розбрату та чвар. Майданна віхола нас трохи покрутила, поморочила і сонце надії, що тільки-но зблисло, сховалося… Пітьма накрила Україну. Новій владі, як бачимо, тугий вузол проблем і глибоких ран ніколи не розв’язати, не залікувати. Вона, апатична й нерішуча, здається, не налаштова­на витягти державу з економічної прірви. Не ті настрої, не ті погляди, не ті дії. А недруги й пройдисвіти, які нас так спритно закабалили, торжест­вують. Перед ними пнуться зі шкури продажні псевдопатріоти та різна покруч - їх достоту наплодилося, - які й не думають стати на герць задля спасіння вітчизни.

Вікторе Андрійовичу, коли наприкінці жовтня натовп із кількасот тисяч людей сунув бульваром Лесі Українки до ЦВК, аби підтримати вас, я дивив­ся на вікна будинків, звідки крізь занавіски, мов крадії, визирали люди. Тільки на одному балконі сміливо, відкрито віта­ючи нас, галасували молоді дівчата. Люди, з якими я йшов у колоні і розмовляв, серцем, душею хотіли вашої перемоги. Сам я у неї пові­рив ще на Співочому полі, де зібралася вся Україна. Тоді довелося мені словом перекинутися з мешканцями Луганська, Доненька, Харкова, Сум... Народ пробудився. То було святе пробудження. Однак ви, Вікторе Андрійовичу, ним не скориста­лися. У скрутну годину, коли ворохобники забили злодійський клин між вами і вашою помічницею, ви склепали якийсь меморандум і подали руку тим, хто хотів їх прибити до хреста. І нині вони поводяться знахабніло. Коли їх не приборкати, то зла й лиха буде ще більше. А ви як гарант Конституції мусите бути не тільки творцем добра, а й суддею зла. Кажуть, що то ми, українці, самі собі шкодимо, але забувають сказати про тих, хто безперервно сіяв на нашій землі кривду, від якої й досі не можемо прийти до тями.

Звісно, Україна — не олігархи, які її спустошили, і не ненаситні чиновни­ки-корупціонери, а народ. Ви маєте бути з ним. Ви маєте бути попереду. Аби не бути розмитим тією сірятиною, яка вас облягла.

Вікторе Андрійовичу, Україна конає. Та не хочу, аби ви продовжували її агонію, яку започаткував Кравчук з Кучмою. Однак ви так дієте, що, здається, ніби самі творите усі наші біди й і нещастя. Ви їх звалили на свої плечі, гнетеся, прикриваючи вчорашніх злочинців та їхні злочини, а вслід їм множаться нові. Безкарне зло, мов нескошений бур’ян - ще густіше розростається.

Як же нам далі жити, Вікторе Андрійовичу? Є руїни, є рани, а винних нема. Погляньте на Україну: виснажена, знекровлена. Чому ми прощаємо?! Чому не беремо за петельки її кривдників?!  Чому принизливо, по-зрадницьки капітулювали перед світовими глобалістами? Ходимо у них на повідку, питаємо у них ради. Це велика ганьба, це притлумлення нації, що дало змогу світовим паразитам збиткуватися над нами.

Вікторе Андрійовичу, ви проголосили нинішній рік роком села. Добре!  Село — це найболючіша, найпекучіша рана України. Кучма зі своїми яничарами задушив колгоспи, знищив фермерство, залишив по собі великі руїни. Земля заростає бур’янами, а люди порозбігалися у світи шукати кращої долі, хоча не знайти її в чужих краях - за неї треба боротися. Та раб­ський дух не дає звестися, стати стіною, аби захистити рідну землю від ворохобників, які, обеззброївши нас, ринули грабувати Україну. І то не помилка кучмістів-реформаторів: спустошення господарств, знищення сіл, зневажливе ставлення до землеробства — то їхній великий злочин, осмис­лений крок до привласнення землі. Тепер по всій Україні заметушилися нувориші та гендлярі. Вони скуповують у селян землю — колгоспні паї, хоча й нема закону, і не мусить його бути, про вільний продаж зем­лі.

Той, хто нині скуповує землю, ніколи не стане гречкосієм. Йому не болить Україна -  йому треба використати награбовані мільярди. Тож і будують вони для себе на полях маєтки, корти, аеродроми...

Чув, нібито на підтримку села виділено з бюджету 10 млрд грн. На що ж саме сплановано витратити такі кошти: на від­родження колгоспів чи на підтримку зачахлого фермерства? Чому ж не чути радісних голосів, що хліборобам якась крихта перепала з тих коштів? Не пливуть до нас із закордону ні комбайни, ні різна сільгосптехніка, яку нам так потрібна. Натомість сунуть безкінечним потоком дорогі  іномарки. То це що - рік села чи рік мільйонерів?

Нині Україна за крок від прірви. Ми вже пережили більшовицьку колективізацію, яка призвела до жахливих наслідків. Тоді, як і нині, все почалося з грабунків, насильства і нищення селянських господарств. Бандити виморили справжніх хліборобів — і настав голод, страш­на моровиця. І тепер село від неправди й горя зчорніло. Його люто розпи­нають, обкрадають і споюють. Важко все це бачити.

Багато хто знає, що аналогічно нашим колгоспам в Ізраїлі є кібуци, де теж провадиться колективний обробіток землі. Та ніхто не чув, аби оті кібуци порозвалювали, поруйнували, а забур’янену землю продали чужинцям. Тільки в нещасній Україні проводять такі експерименти. Сьогодні селянина, нашого годувальника, не побачиш на голубих екранах. Його стороняться, його не хочуть бачити і чути.  Сьогодні футболом прикривають зруйновану Україну, відволікають нас від насущних проблем. Доживемося, що гризтимемо шкіряні м’ячі від Суркіса.

Земля — велика спокуса. Усіх, хто має гроші та владу, тягне до неї магнітом. Вікторе Андрійовичу, як відомо, ви теж власник зе­млі. Добре це чи погано? Звичайно, було б добре, аби ви свою нивку орали, засівали. Можливо, б і мали успіх. Однак, йдучи польовою дорогою, бачу сотні гектарів забур’яненої землі. Навздогін мені пояснюють, що цю землю давно вже продано. Чому ж нові власники її не обробляють? І не будуть. Вони її придбали для гендлярства. У країнах, де світові лихварі присмокталися до влади, не праця стала стимулом життя, а гендлярство.