ОЛЕКСАНДР ЯНАТА:ВІДОМОГО ВЧЕНОГО- ПРИРОДОЗНАВЦЯ ЧЕСЬКО-НІМЕЦЬКОГО ПОХОДЖЕННЯ ЗНИЩИЛИ ЗА УКРАЇНСЬКІСТЬ...

Він був сином німкені й чеського переселенця, який, рятуючись від політичних переслідувань, знайшов прихисток на Миколаївщині. У документах писав: «українець» (з чехів). Формула, яку варто було б узяти на озброєння, аніж знімати у паспортах графу «національність»...

1906 року Олександру Янаті виповнилося вісімнадцять, він навчався на агрономічному відділенні Київського політехнічного інституту. Під час вакацій з гербарійною течкою та сачком ходив навколишніми селами, вступаючи в розмову із зустрічними. Випитував, як і чому називається та чи інша рослина або ж комаха. Пізніше він напише: «...Український народ встиг створити величезну самобутню наменклатуру, охрестивши майже всі рослини, які його оточували. У народних назвах привертає увагу їхня дивовижна точність. Та воно й зрозуміло, бо народна назва — це не продукт свавілля, фантазії одного автора, а те, що було піддане добору найбільше, отже, вдале, життєве». В одній зі своїх праць Олександр Алоїзович наведе 579 народних назв для 402 рослин, які він записав на території північної Таврії. І це є незаперечним свідченням того, що до жовтня 1918 року значна частина населення там розмовляла українською мовою. Він стане засновником і головою Термінологічної комісії природничого відділу Українського наукового товариства, одним із засновників Інституту української наукової мови, очолить його природничий відділ. Цей інститут проіснує лише десять років, однак видасть низку вкрай потрібних словників. Термінологічна комісія звернеться до всіх біологів та любителів природи, які працюють в Україні, та й просто до численної армії інтелігентів, розкиданих по її глухих кутках із закликом: «Дослухайтеся мови й життя народу!» Це означало — записуйте назви рослин та все, що ті назви пояснює і є вказівкою на значення довкілля в житті людини. Розгорнеться величезна робота із збирання наукового матеріалу, в яку буде втягнуто всю Україну, і в якій кожна сільська жінка матиме шанс набути «професорського авторитету»...

Усе це буде пізніше. А замолоду Олександр Яната вивчав видовий склад кримських метеликів, особливості високогірної яйли й боровся за охорону природи: разом з дружиною Наталею Осадчою-Яната навіть намагався зібрати кошти на викуп одного із заповідників.

Багато місця в його житті займала революційна діяльність. У підпільних гуртках його знали як Тараса. У його київському помешканні було зроблено кілька обшуків, після одного з них ученого заарештували й запроторили до Лук’янівської в’язниці. Розкішна біографія!

Після перемоги більшовиків, здавалося б, настав час зробити блискучу кар’єру... Однак 1917 року Олександр Яната пориває стосунки з партією, до якої належав: його не влаштовує притаманний їй національний нігілізм. Чоловік, в якого не було й краплини української крові, сформувався в палкого українського патріота землі, яка дала прихисток його батькові. Це й визначило його позицію на всіх життєвих етапах. У цьому сенсі характерним є такий епізод.

1915 року, коли всі видання українською мовою було заборонено, Харківському товариству писемності влада дозволила провести з’їзд з питань організації розумних розваг для населення. Патріотично орієнтована громадськість сприйняла це як глум, багато хто вирішив бойкотувати захід. Однак Яната заявив, що засобів, які б не годилися для пропаганди української культури, не існує, й підготував доповідь. У ній він навів переконливі докази занепаду освіти в Україні з причин національної політики, як висловився — «міністерства народного затемнення». Один з наслідків — розрив між науковою інтелігенцією, яка для селян є «чужомовним панством», і хліборобами. На підтвердження він навів кумедний випадок, коли селяни, прослухавши лекцію приїжджого агронома про те, якими «уродливыми» стають рослини під впливом шкідників, попросив надіслати йому насіння отих «вродливих» дерев... Мову Олександр Яната сприймав як живу кров, що, стримуючи в духовному організмі народу, стимулює його продуктивні сили.

Після революції Олександр Алоїзович повністю присвятив себе науці, зокрема її організації в Україні. З 1918 року він — один з фундаторів та керівників сільськогосподарського комітету України при Наркомземі, організовує та редагує журнал «Вісник сільськогосподарської науки», а пізніше — й «Український ботанічний журнал», засновує ботанічну секцію Українського наукового товариства, яка згодом вливається до системи академічних установ. У 1918—1920 pp. О.Яната працював професором ботаніки — спочатку Українського педагогічного інституту, потім — Харківського сільськогосподарського інституту. Особливий слід Яната залишив у царині екології: він — один із засновників заповідників Конча-Заспа й Каневського, його зусиллями вдалося врятувати від розорювання Хомутівський степ. Разом з М.Шарлеманем та І.Па-чоським він розгорнув наукову роботу в Асканії-Новій.

Попри таку напружену організаторську діяльність Олександр Яната лише за 1926 рік написав і видрукував півтори сотні статей. Загалом його перу належить близько 500 публікацій.   Переважну  більшість, на жаль, втрачено...

Яната, як агроном-практик, висловлювався проти колективізації, вважаючи, що тому процесу мають передувати глибокі економічні дослідження. Як еколог закликав залишити незмінними острівці дикої природи — щоб вивчати продуктивні сили в їхньому первісному комплексі, вчасно виправляючи помилки. Звісно, людина таких поглядів не могла вписатися в хід тодішніх суспільних процесів.

До 1928 року все було гаразд: професора Олександра Янату навіть вису-нули в академіки разом з Миколою Вавіловим — обоє представляли цикл сільськогосподарських наук і обоє набрали однакову кількість голосів. Однак за браком вакантних місць прізвище українського вченого до списку кандидатів не внесли. Комісія ухвалила просити Академію наук виділити ще одну вакансію — вже спеціально для Янати.

Та невдовзі стає не до формальностей. Починається кампанія деукрані-зації суспільства; Інститут української наукової мови ліквідували, а його керівництво заарештовали як причетне до сфабрикованого процесу Спілки визволення України. У царині природничих наук настає доба «лисенківщини».

15 березня 1938 року Янату звільняють з роботи в Інституті захисту рослин «за протягування буржуазних екологічних теорій в галузі боротьби з бур’янами». На нього сипляться найдивовижніші звинувачення. Його називають «кулацько-петлюрівським адвокатом». 4 травня 1938 року вченого заарештовують. Як виявилося, чекістське досьє на нього збирали давно. Один з помітних більшовицьких діячів В.Затонський з цього приводу писав: «...до керівництва Академією пролізла контрреволюційна націоналістична група на чолі з Сліпенським і Янатою, розгорнула там роботу зі знищення нашого сільського господарства». У наукових колах Янаті закидали переоцінку «так званих» законів природи, за яким було прагнення зупинити тріумфальне будівництво соціалізму.

Судова трійка при колегії ГПУ УРСР присудила Янату до трьох років трудових таборів, які він відбував спочатку в районі Астрахані, а потім на Соловках. Про тодішнє життя вченого можна дізнатися з книжки Олександра Підгайного «Українська інтелігенція на Соловках», що вийшла в Мюнхені. Після каторжної роботи Олександр Алоїзович, з’ївши свою порцію баланди, спав до першої години ночі, а потім прокидався й до ранку впорядковував гер-барійні течки. Термін покарання закінчувався 4 травня 1938 року, але без видимої причини його продовжили ще на п’ять років, відправивши вченого на лісозаготівлю під Магадан.

«Обставини загибелі О.Янати невідомі», — так закінчувалася моя написана в співавторстві з істориком Олександром Рибалком стаття, надрукова-на в «Україна» 1986 року. Другого дня по виході журналу вона прозвучала по радіо «Свобода» з преамбулою: нарешті покладено край змові мовчання навколо постаті вченого, якого шанує увесь світ, проте забула Батьківщина. Тоді ще була жива Наталя Осадча-Яната...

А через кілька днів після тієї передачі надійшов лист від черкащанина А.Ковтуна, якому судилося бути поряд з великим українським ученим у його смертний час. «Із села Паланки непрохідною тайгою треба було пройти під конвоєм дев’ятнадцять кілометрів до зрубленого в таборі бараку. Дощ лив як з відра... Я взявся нести Янатину скриньку, на якій ножем було вирізано «Флора й фауна Соловецьких островів». Голодний, холодний, пригнічений, професор Яната не полишав науки. Дорогою розповідав мені про симбіоз моху й гриба. За два кілометри від майбутньої траси Яната почав сідати й навіть лягати — сили в нього вичерпалися. До того ж настала ніч. З дозволу конвоїра знесиленого Янату залишили в тайзі», — написав Ковтун.

Ще й милосердним виявився конвоїр, бо вранці разом з п’ятьма в’язнями пішов шукати покинутого. Вчений був непритомний і за кілька годин помер. Сталося це 18 травня 1938 року. Янаті тоді щойно виповнилося п’ятдесят років (народився він 28 травня 1888 року). Знайдені в скриньці рукописи — результат його перебування в Соловецькому таборі — спалили на табірному дворищі.

Вченого поховали на кладовищі в селищі за 19 кілометрів від Теньківської траси. Могили його не знайдено. 10 червня 1964 року стараннями колективу «Української радянської енциклопедії» О. Янату реабілітували. Його найфундаментальніші праці, насамперед з народної ботанічної номенклатури, Наталя Осадча-Яната, яка після арешту чоловіка залитися без роботи і засобів до існування, вивезла до Сполучених Штатів, де й видала. Сама вона працювала в Українській Вільній Академії Наук, здобувши визнання як фахівець з медичної ботаніки. Отже, Олександра Алоїзовича Янату реабілітували ще за часів Радянського Союзу. Однак навколо вченого тривала «змова мовчання»: кілька слів у капітальній «Історії Академії Наук» і близько не давали уявлення про масштаби його діяльності. До недавнього часу це пояснювали прикрим збігом обставин, через які він не дістав знання академіка. Однак причина того суттєвіша.

1917 року Олександр Яната був секретарем Революційного Українського Комітету Західного фронту, де головував Симон Петлюра, а також його радником. 1919 року він відмовився від портфеля міністра культури в уряді Петлюри, але такі надто тісні контакти з «буржуазними націоналістами» не прощали навіть за часів хрущовської «відлиги».

Наукову спадщину Янати великою мірою втрачено. Однак залишилися по ньому заповідники, ботанічні сади, журнали та наукові установи, які діють і досі. Залишився необхідний цілій нації досвід життя винятково благородної і цілісної у своїх переконаннях людини, великого патріота. Лишилася справа, яку необхідно продовжити — збирання народних назв рослин, тварин та виробничих процесів, які становлять величезну інформаційну цінність.