НЕ КАРАТИ, А НАВЕРТАТИ НА ШЛЯХ ІСТИННИЙ

Прикро, що подія, про яку йтиметься, не привернула до себе належної уваги широкого загалу.

І все ж факт (нехай і не цілковитої, і більше формальної, аніж реальної) спроби підпорядкування Міністерству юстиції тривалий час ніким не контрольованого Державного департаменту з питань виконання покарань є ще одним кроком на шляху демократизації нашого суспільства та поборення постокупаційних тоталітарних залишків. Поясню про що йдеться.

Кожна держава й кожне суспільство мають справу з проблемою злочинності й правопорушень. Пенітенціарна система -  це державна служба, на яку покладено утримання в спецзакладах та перевиховання порушників законів Карного кодексу.

Вам, певно, чимало доводилося чути про ізолятори досудового утримання  та виправні установи цивілізованих європейських країн. В Європі на утримання засудженого витрачається в середньому 300 євро на добу. Звісно, вражаюча цифра. На злочинця, і стільки? Уявіть собі. У ці 300 євро входить не лише харчування й одяг ув’язненого - на державному рівні розроблено цілу низку заходів, спрямованих на перевиховання, зміну світогляду й формування з тих, хто схибив, повноцінних громадян держави. Там не байдуже, якими повернуться до цивільного життя ті, хто переступив закон. Гасло європейських пенітенціаріїв - “Не карати, а навертати на шлях істинний”.  І це дає позитивні наслідки. Кількісний та відсотковий показник рецидивів (повторне вчинення злочину особами, які вже притягувалися до відповідальності) в Європі не значний. Такий стан речей пояснюється усвідомленням потреби безпечного суспільства. Окрім того, в цивілізованих державах діє ціла низка державних та громадських організацій, які котролюють діяльність різних державних служб. Тим самим вони запобігають недбайливому ставленню високопосадовців, зокрема  пенітенціаріїв, до виконання ними службових обов’язків. Однак то в них. А як у нас?

Формально в Україні також існує й діє власна пенітенціарна служба. Це згадуваний мною вище Державний департамент з питань виконання покарань. Однак - я наголошую на тому - існує й діє вона лише формально. Трагічна правда та, що з часів зникнення з політичної карти світу “імперії зла” (СРСР) кількість населення в Україні скоротилася на кілька мільйонів, а кількість засуджених за цей період зросла більш як удвічі. Відсоток рецидивів в Україні  є одним з найвищих у Європі (попереду лише Росія з її вже майже «народними злодійськими традиціями»).  

Вважається, що друкований орган міністерства, громадської організації, наукового товариства – їхнє обличчя. Погортаємо друкований орган Державного департаменту України з питань виконання покарань - газету “Закон і Обов’язок” (свідоцтво про реєстрацію КВ №113). Процитую лише кілька заголовків: “Вони роблять найсвятішу справу на землі” (не дивуйтеся і не лякайтеся - стаття про лікарів, які працюють у медичній кімнаті Департаменту, обслуговують винятково працівників апарату), “Злісній непокорі – сувору відповідь закону”, “Навстречу юбилею”, “Турбування про здоров’я – процес постійний”, “Проміння світла в кінці тунелю”, “Профессионализму медиков поражаюсь”, (“ЗіО” № 24-25 (2685 - 2686)), “Управлінський потенціал у розвитку”, “Дійсно професіонал”, “Вдячні за сина”, “Якщо поруч справжній вихователь”, “Благодарю за помощь”, “В камерах СІЗО тепло, охайно”, “Ощущаем заботу”, “Отношение уважительное”, “Не считаясь с личным временем”, “Помогает утвердится на жизненном пути” (“ЗіО” № 26-27 (2687 - 2688). Це щось нагадує? Так, до болю знайоме. Певно, ще тримаються в пам’яті заголовки з “Правди” та “Известий” брежнєвських часів, коли в нас все було добре, коли ми були попереду всього світу: “Ускорение – генеральная линия КПСС”, “XXV з’їзду КПРС – гідну зустріч”, “Заготівлі кормів – ударний фронт”, “Одностайно підтримуємо”, “Схвалюємо всім серцем”. Читаючи, умліваю від щастя, і роблю певні висновки про інтелектуальний рівень членів редколегії “ЗіО”, до якої, до речі, входить й голова Департаменту. Ув’язнені та їхні батьки навперебій дякують адміністрації СІЗО та ВУ (слідчих ізоляторів й виправних установ) за “чуйне й людське ставлення”. Згідно зі звітами керівництва ДВП,  "соціальні працівники, юристи, психологи й медперсонал у реабілітаційних центрах (центрах релаксації), дільницях карантину, діагностики і розподілу проводять психодіагностику засудженого, бесіди, анкетування й тести". У непосвячених складеться помилкова думка про утримання під вартою осіб, “які схибили з життєвого шляху”. Колишній голова ДВП В.Льовочкін пишався тим, що “...українські установи регулярно відвідують міжнародні комісії, що перевіряють стан справ та видають свої рекомендації”. Це йому, його наступникові В.Кощинцю та всьому відомству ми маємо бути вдячними, оскільки “кримінально-виконавчий кодекс розроблявся протягом 12 років (ви вірите цій цифрі?) і мав аж п’ять редакцій. На його думку, “велике досягнення, що за роки незалежності опрацьовано 19 законів та близько 20 урядових постанов. (“ЗіО” № 2685 - 2686). Однак факти – річ вперта. Повторю ще раз: кількість засуджених подвоїлася. Ви ніде не зустрінете інформації про те, скільки засуджених помирають від туберкульозу, ВІЛ-СНІДу, через суїцид та ін. Запевняю - цифра чотиризначна. А скільки “помирають” у слідчих ізоляторах? А чи здійснюється облік тих, хто після ув’язнення втратив соціально-корисні зв’язки і став по звільненні жебраком? І який відсоток рецидивів? Таке враження, що ця інформація секретніша, ніж схеми нейтронної бомби.

Звісно, медично-санітарне забезпечення осіб, позбавлених волі, повністю не відповідає встановленим нормам та стандартам. Послуги стоматолога зведено лише до видалення хворих зубів. За все інше необхідно платити, але й у цьому разі якість буде далекою від оцінки “посередньо”. Підсудним і засудженим, які утримуються в СІЗО, потрібно витратити кілька днів, аби домогтися прийому в лікаря. Загалом всю пенітенціарну систему в Україні кинуто на самовиживання. Виділених грошей вистачає лише на зарплату працівникам. Хоч якийсь заробіток для «спец закладу» дає «промислова зона». Водночас це одна з форм ніде не задекларованого прибутку для керівництва.  Допомога та подарунки благодійно-гуманітарних фондів (переважно закордонних), релігійних організацій та самих засуджених (так, саме засуджених) ніколи не вирішить гострих проблем. (До речі, всяку допомогу ззовні адміністрація СІЗО й ВУ видають за власні здобутки.)  Принагідно й про “допомогу” засуджених спецзакладам. Поцікавтеся про це детальніше у тих, хто відбував ув’язнення, та в їхніх рідних. Правила такі: хочеш умовно-дострокового звільнення – пиши рідним, аби везли “гуманітарну допомогу” (шпалери, фарбу, скло та ін.). Про конверти з грішми годі й говорити - без них не вирішується жодне питання.  Не забудьте запитати, яким чином організовано передплату газети “ЗіО”. Запевняю, в засуджених та рядових працівників про це ніколи не запитують згоди - мусиш.

Повертаючись до питання медичного обслуговування, зазначу: низькоякісне харчування, переповнені житлові приміщення у ВУ та камерах СІЗО - головна причина поширення туберкульозу та інших захворювань. Що ж до роботи з «спецконтингентом», то запевняю, офіцери-«вихователі» ніколи себе цим не обтяжують. Свої обов’язки вони звели тільки до написання характеристик. Психологи проводять співбесіди лише з невдахами-суїцидниками та особами, яким необхідно повідомити про смерть рідних. Твердження про те, що із засудженими, а тим більше з підсудними, здійснюється відповідна робота, м’яко кажучи, не відповідає дійсності.

Лукавить керівництво департаменту й у заявах про співпрацю з церквою. Так, факт духовного лікування засуджених є, але він не є актом доброї волі начальників ВУ та “вищих інстанцій”. Обставини та тиск громадськості змушують. Є служитель – є й служіння, немає служителя – моліться в бараках. Культові споруди або молитовні кімнати – бутафорія для комісій та меценатів. Запитайте при нагоді в працівників СІЗО: «Яка різниця між підсудним і засудженим?»  Навряд чи почуєте відповідь. Уявіть собі душевний стан людини, яку змушують під час обшуків роздягатися догола, утримують у брудних і задушливих камерах, обмежують у пересуванні й контактах з рідними (останнє формально в компетенції органів слідства, прокуратури, та суду), яку на кожному кроці принижують. І все це ще до визнання судом провини.

Товстозаді челядники із МВС й ДВП - певно, найбільше гальмо у справі поступу українського суспільства. Я жахаюся, коли чую з їхніх вуст заяви про необхідність поєднати міліцейські й тюремні відомства. Власну позицію вони аргументують  “необхідністю поліпшення оперативної роботи серед підслідних, підсудних і засуджених у камерах СІЗО та ВУ,  спрямовані на розкриття злочинів, вчинених у минулому, і тих, які тільки плануються”.

Сучасна пенітенціарна система України - це бездумна, бездушна, злочинна витрата (нехай і незначної кількості) бюджетних коштів. Для багатьох засуджених ВУ  перетворилися на «інститути підвищення кваліфікації», а суворий побут і безперервні обмеження прав і можливостей (за светр і стержень ручки реально отримати кілька діб карцеру) озлоблюють їх проти суспільства. Обов`язки працівників ВУ зведено до суцільного психологічного терору засуджених. Керівники загонів, психологи, навіть лікарі, кленучи черговий “бздик” начальника ВУ, змушені відбирати в засуджених переданий рідними емальований посуд, залізні кухлі та постільну білизну.

Я не згущую фарб. То правда, що під тиском небайдужої до чужого горя світової спільноти (а незрідка й коштом різних міжнародних благодійних та гуманітарних фондів і організацій) окремі ізолятори тимчасового утримання зовнішньо почали відповідати вимогам європейських стандартів: світлі гладкі стіни, лінолеум на підлозі, ліжка з постіллю замість “сцени” (підвищення на підлозі, де сплять без матраців), тумби для зберігання особистих речей. Однак таких (показових для іноземців та правозахисників) ізоляторів лише кілька (їх можна полічити на пальцях), і факт їхнього існування - не  усвідомлення необхідності й акт доброї волі працівників ДВП. Навіть у столичному СІЗО № 13 (його чи не найчастіше відвідують різні комісії) нема постільної білизни, матраців, посуду, а за якість харчування начальника цієї установи необхідно притягти до кримінальної відповідальності. Запевняю: що далі від столиці, то гірші умови утримання. В окремих райцентрах донині роль “параші” виконує звичайнісіньке відро, яке хтось із затриманих мусить щоранку виносити.

Основна перешкода в демократизації та більшій прозорості діяльності пенітенціарної системи полягає в небажанні самих працівників (попри всі високопарні слова керівництва Департаменту) щось змінювати. Стосунки ДВП і Прокуратури (ця служба мусить наглядати за дотриманням законності) традиційні для напівтоталітарного суспільства -  рука руку миє. Відсутність контролю, неналежне фінансування провокують пенітенціаріїв не лише на недбайливе ставлення до взятих на себе зобов’язань, а й на безліч посадових злочинів - побиття, упереджене ставлення, хабарництво… Сподіваюся, вже вкотре розпочата дискусія врешті-решт зрушить цю загнану в глухий кут справу з місця і Міністерство юстиції, взявши нарешті під “опіку” ДВП, візьметься за викорінення цих негараздів. То праця не одного дня й не одного року. Однак зміни вкрай потрібні.