Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

СОВКОВИЙ ПРОТЕСТ

На превеликий жаль, сучасному українцю вкрай важко уявити, що таке акція протесту. Про помаранчеву революцію з її власне нереволюційним та не дуже розумним гуманізмом вже говорено дуже багато.

Вуличні  ескапади 1990-х, які інколи потрясали пострадянський Київ, ніколи не виходили за межі  великої бійки. Партизанська війна в місті   для сучасних українців - це щось майже фантастичне. Немов десант інопланетян. Кривава Москва 1993-го,  заюшений Буенос-Айрес 2001-го та  хаотично-повстанський Каракас 2002-го були і є для нас віртуальними містами, і попри добру роботу супутникового телебачення більшість наших співвітчизників   ніколи не повірить, що у сучасному місті може точитися стовідсоткова і справжня  партизанська війна. Ми вважатимемо такий стан речей радше зйомками голлівудського блокбастера.  І можна довго розмірковувати про революційну яловість  українського загалу і довго скаржитися на несприятливі історичні обставини.

В останній тиждень червня 2006 року нам  начебто випала чудова нагода переконатися, що  українці  начебто вміють бунтувати. Тим більше, що повзуче  зростання цін на блакитне паливо на тлі дедалі суворіших зим з масовою загибеллю людей від переохолодження є чудовим приводом для обурення. Бюрократичні й підступні профспілки, які наразі очолює  певна людина з Партії регіонів, мали б виступити у ролі  чеки для Ф-1. У ролі ж самої  Ф-1 себе заявили члени профспілок - якщо вірити обрізаним та козлоногим марксистам - представники найреволюційнішої верстви населення, себто пролетаріату. Пікантності додавали дві супутні деталі. По-перше, згаданих вибухонебезпечних пролетарів  завозили до Києва з депресивних, переважно східних провінцій, у сприйнятті яких Київ - така собі вавилонська повія, яка неабияк погладшала за рахунок східних регіонів.  По-друге, разом з профспілками на роль вже згаданої чеки  претендувала українська Компартія, до якої останнім часом інфільтровано значну кількість лівацького молодняка, середньостатистичний представник  якого начебто, окрім  глядача «Матриці», мав би бути  ще й фанатом Карлоса Марігели, скаженого бразильця, автора вчення  про партизанську війну в місті.  До того ж збір незламних революціонерів призначено на Майдані Незалежності, біля підземного торговельного центру «Глобус». А оскільки більшої квінтесенції буржуазного жиру, за який провінція ненавидить столицю, відшукати важко, то можна було припустити, що  цей торговельний центр розділить сумну долю дорогих буржуазних крамниць московського Калінінського проспекту.

На світанні 27 червня 2006 року учасники акції протесту заповнили поїзди та станції  київської підземки. Неабиякий подив у цих людей викликали пласкі телевізори у вагонах та понад станційними перонами. На жаль, лише подив, який супроводжувався не обуреними, а радше радісними матюками. То був подив папуасів у Нью-Йорку, а не подив германців Аларіха у Римі. Нікому з прибульців-протестантів не спало думку розтрощити той екран, який коштує не  менше, аніж  цілий квартал халуп у депресивному шахтарському поселенні. На жаль. Над місцем збору протестувальників, над  Майданом, крізь  гучномовці лунала пісня про Інгулецький комбінат, витримана у найгірших традиціях радянських 1970-х, коли безжальна та могутня імперія впадала в дрібнобуржуазний маразм. Інколи пісню переривав майже акторський добірний баритон невидимого  організатора, який  повідомляв, що на Майдан прибувають нові представники робітничого класу. Домовина небіжчика на ім’я СРСР з біло-синім тріском лопнула - і рясний трупний сморід  заклубочився над спекотним Києвом. Від Майдану протестувальники рушили до штаб-квартири українського уряду на вулиці Грушевського. Попри римовані квазі-радикальні заклики профспілкових активістів, які бігли  вздовж колони з гучномовцями  в руках, ця хода разюче нагадувала радянську  майовку, коли народ Країни Рад масово вибирався на природу, на міцні напої. Під Кабміном акція протесту остаточно перетворилася на клоунаду. Блокувати головний в’їзд до Кабміну з Грушевського та додатковий із  Садової  (не кажучи вже про те, щоб здійснити таку гучну імпрезу, як  биття  урядових вікон) ніхто не збирався. Та, власне, й не мав жодного  бажання. Натовп поборників соціальної несправедливості катастрофічно зменшувався  і в обід повністю розпорошився розпусною столицею, спраглий до пива та  київських дивовиж.  На радість скоробагатькам, «Глобус» не постраждав. Усі сутички зводилися до хамства через небажання платити на вході до платних клозетів, та ще у метро міліція приборкувала деяких «революціонерів», які мужньо та немилосердно продиралися крізь турнікети без жетонів. Ф-1 виявилася бутафорською, геть не справжньою ручною гранатою. Чека до неї - політтехнологічним пристроєм буржуазної партії. Че Гевара -  малюнком на футболці з речового ринку. Телевізор у метро – додатком до мрії про заробітки у великому багатому місті.

Доводиться констатувати, що ця акція протесту, так само як і решта їй подібних, які за підтримки донецького буржуазного клану влаштовують українські ліві зі спритними профспілковими бюрократами, має суто підкилимовий характер. Про не дуже веселу долю бідних українців, яким взимку через подорожчання газу буде непереливки, натомість ніхто не думає. Акція протесту не жахнула уряд. Опецькуватих  філістерів, сповнених спогадів про дешеву ковбасу ніхто не боїться. Так само, як і їхніх неквапливих прогулянок містом.

Тарас МАХНО
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com