СЛАБКИЙ ФУТБОЛЬНИЙ “АПЕТИТ”, або “Заслужені туристи” повернулися з Німеччини

Гарна казка колись закінчується. Словом, на дурняк на чемпіонаті світу далі чвертьфіналу не пройдеш. Такий висновок напрошується з візиту національної збірної України з футболу до Німеччини.

Олег Блохін привітав наш народ з успішним виступом своїх підопічних. Вочевидь, сподіваючись на аналогічний знак взаємоввічливості. Пригодовані Суркісами ЗМІ щосили горланять, що українські вболівальники задоволені виступом своєї команди і вдячні футболістам за їхній візит на футбольні поля Німеччини. Крім професійних футболістів, в Україні з’явилися “професійні вболівальники”, які їздять зустрічати гравців, створюючи позірність вболівальницького віншування.

До привітань українському народу з приводу виступів футбольної команди приєднався й альпініст Віктор Ющенко. Відвідавши останню гру нашої збірної на чемпіонаті, в якій українці поступилися 0:3 італійцям, Президент України теж назвав виступ наших футболістів у Німеччині «великим досягненням українського спорту». Хоча ще минулої осені, відвідуючи тренувальну базу, Віктор Андрійович сказав футболістам та тренерам, що чемпіонат потрібно вигравати. Схоже, довелося змінити думку, аби тепер про самого Ющенка не сказали, що він «не фартовий». Свого часу так було названо відвідувача футбольних матчів Леоніда Кучму та футбольного політика Григорія Суркіса. Тепер “нетаки” та їхні прибічники зробили аналогічний закид-відповідь щодо Ющенка. Хоча що тут говорити про якусь «фартовість», коли команда пролітає, що називається, в одні ворота. Та й, кажуть, не один Ющенко був присутній на грі Україна – Італія. Там були обидва його попередники – Кравчук з Кучмою.

“Три президенти поїхали на матч – і кожен отримав по м’ячу! – жартує футбольний люд. – Безвільний та недалекоглядний Кравчук дозволив Дзамбротті завдати по воротах прицільного дальнього удару. Уповільнена реакція Кучми не завадила проворному Луці Тоні подвоїти рахунок. Як з “любими друзями” повівся Ющенко з італійськими футболістами, дозволивши їм безперешкодно хазяйнувати у своїй штрафній та воротарській площі, що обернулося  третім голом у ворота України”.

З огляду на здобутки, а головне на настрій та поставлену мету на чемпіонаті визначення “туристи” найбільше відповідає статусу перебування українських гравців у Німеччині. Уже набили оскому повторювання про величність успіху українського футболу тільки з нагоди потрапляння до фінального турніру, що набули форми самовдоволення і, як наслідок, безвідповідальності за результат виступів на світовому футбольному форумі. Функціонери, тренери, футболісти впродовж багатьох місяців зомбували українських вболівальників про свої визначні досягнення тільки у вигляді однієї участі в чемпіонаті. У такому разі виникає резонне запитання: а для чого взагалі було їхати до Німеччини вже й без того “коронованим героям”? Спробувати сили, потренуватися, призвичаїтися до виступів на таких турнірах на майбутнє. Якщо так, то навіщо тоді брати багатьох вікових футболістів, які до наступного турніру такого рівня (до речі, на нього потрібно ще буде потрапити) напевне завершать виступи за збірну, а то й взагалі у великому футболі. З огляду на це доречніше було б набрати в основу перспективної молоді. Програють – ну то й що з того. Адже успіху досягнуто самою присутністю збірної України на чемпіонаті. Натомість молоді гравці наберуться досвіду для майбутніх виступів на подібних футбольних форумах.

Такі міркування видаються цілком логічними з огляду на поставлені, принаймні на словах, функціонерами та тренерами завдання для нашої збірної. Хоча, відчувається, насправді всі хотіли більшого, ніж просто участі. Тільки соромилися зізнатися, оскільки не знали, як досягти чогось вартіснішого, ніж того, що вдалося насправді. Й за великим рахунком самі не вірили в можливості наших футболістів. Хоч і намагалися нагодувати вболівальників натяками на “апетит, що приходить під час їжі”. Слабенький він виявився у наших футболістів. 

Відтак тепер не залишається нічого іншого, як тішитися ілюзією, начебто збірна України за рівнем гри входить до вісімки найкращих команд світу. Не проти, аби воно було так. Проте, реально оцінюючи рівень гри нашої команди й абстрагуючись від ідеологічної мішури, замовленої “футбольними менеджерами”, стає зрозуміло, що це далеко не так. Рівень збірної України аж ніяк не вищий за Швецію, Голландію, Австралію чи Іспанію, які формально залишилися поза дуже умовною “вісімкою найкращих команд світу”. Гадаю, насправді наші гравці та тренери цілком свідомі цього. Просто змушені підспівувати під ідеологічну “шарманку”, заведену на мажорний лад футбольними невдахами-чиновниками. За браком доброї гри хоч добру міну мусять робити.

Попри формально переконливе турнірне сходження насправді викликає сумнів можливість нашої збірної успішно протистояти таким командам, як Мексика, Еквадор, Гана, Чехія, Хорватія, Польща, Сербія і Чорногорія, Ангола чи Кот-Д’Івуар. Шість останніх взагалі не пройшли груповий етап, оскільки вже в ньому зустрілися з сильними суперниками. Реально проаналізувавши  виступи українців, стає зрозуміло, що таке турнірне просування нашої збірної передусім зумовлене слабкістю суперників. Коли ж команді Олега Блохіна перетинала шлях потужна команда, то зустріч завершувалася розгромом наших. Спочатку – 0:4 від Іспанії, і на завершення – 0:3 від Італії. Збірна України спромоглася перемагати далеко не фаворитів світового футболу. 4:0 – розгром відвертого аутсайдера Саудівської Аравії. Ледве вдалося вимучити перемогу з мінімальним рахунком 1:0 над дещо сильнішим Тунісом. У 1/8 фіналу знову пощастило – Україні випала зустріч з однією з найслабших команд, що пройшла до цієї стадії – Швейцарією. Та й ту вдалося перемогти тільки в серії післяматчевих пенальті.

Особливо неприємно вразило те, що збірна України так і не змогла забити жодного голу з гри у ворота пристойної команди. Сама по собі результативність п’ять голів у п’яти матчах об’єктивно аж ніяк не клеїться з визначенням однієї  восьмої найкращих команд планети. До того ж, враховуючи, що четверо з цих голів наші забили у ворота інших “туристів” світових першостей – аравійців, а п’ятий з вигаданого пенальті Тунісу, то стає очевидною беззубість і безпорадність в атаці підопічних колись видатного нападаючого Олега Блохіна. Зрештою, саме ця вада й стала головною причиною вибування України з чемпіонату. Видаються небезпідставними жарти про те, що українська збірна неодмінно стала б чемпіоном світу, якби матчі складалися тільки з серій післяматчевих пенальті. Та, на жаль, їм передує 120 хвилин ігрового часу, протягом якого багатьом вдається не раз вражати ворота суперників і забезпечувати собі успіх.

Тактична бідність української команди перетворювала її на безпорадну юрбу, коли хтось із суперників відкривав рахунок. Уміючи більш-менш пристойно грати тільки від оборони, наша команда виявлялася нездатною вирішувати інші завдання. І це при “мегазірковому” Шевченку, який на клубному рівні ставить перед собою максимальні завдання, а тут раптом долучився до “хорового співу” про велике досягнення у вигляді самої присутності на цьому турнірі збірних. Вочевидь, наш новітній лондонець спроможний витупати на “зірковому” рівні тільки за умови, що на нього грає команда висококласних виконавців. Сам же вирішувати серйозні завдання Шевченко не здатен. Взагалі у складі збірної України не виявилося гравця, спроможного своєю грою вплинути на результат матчу. Локальним винятком цієї невтішної закономірності можна назвати хіба що голкіпера Олександра Шовковського за підсумками серії післяматчевих пенальті зі Швейцарією.

За таких обставин видається непевною й нерадісною перспектива національної збірної України у відбірковому турнірі до чемпіонату Європи 2008 року, який стартує вже у вересні. Нагадаю, що до нашої групи “В” потрапили сильні Франція та Італія. А ще здатні відібрати турнірні очки  Шотландія, Литва, Грузія. І тільки Фарерські острови - свого роду європейський аналог Саудівської Аравії, і то за умови відповідного настрою на зустріч з ними. Ось у цій строкатій компанії збірній України потрібно за підсумком відбіркового турніру посісти щонайменше друге місце, аби “одна з восьми найсильніших команд світу”  2008-го потрапила б хоч би до шістнадцяти найкращих у Європі. То ж чи варто й надалі пускати бульбашки про “історичний успіх” в Німеччині? Можливо, потрібно реально подивитися на стан справ у національній збірній. Інакше Блохіну і компанії доведеться “крутити платівку”, що набридла нам ще з радянських часів, про травми гравців, зміну поколінь, насичений календар, несприятливі погодні умови... Нині до цього переліку традиційних “об’єктивних причин невдач” додалося квакання жаб біля тренувальної бази. Вболівальницький загал не бажає, аби наші футболісти розвивали цей перелік.