ДЕРЖАВА МЕНІ ВИННА

Вибіркове право на право

...Час від часу киянка Ніна Батовська намагається підбурити столичну громадськість, аби змусити державу по справедливості розділити народне майно. Вона з болем роз-повідає про «прихватизаційний» процес, який позбавив більшість українців права на будь-яку власність; про житлові чеки, які мали б врегулювати «квартирне» питання (адже хтось отримав державне житло, а хтось залишився на узбіччі цього процесу, продовжуючи стояти у черзі на отримання житла), і, звісно, про землю, яка завжди була годувальницею нашого народу. І донині ніхто не відзвітував перед народом: то скільки ж громадян не скористалися своїм правом на приватизацію і де подівся їхній пай державного майна? Від цього питання урядовці й високопосадовці відмахуються, як від настирної мухи, запевняючи, що у цьому процесі вже давно поставлено жирну крапку. А ось «земельне» питання ще й досі відкрите. Наскільки ж вдало пе-ресічний українець може реалізувати своє право на власний шматочок Батьківщини?..

Свідома громадянка України

З тих пір, як розвалилася радянська імперія, Україна стала незалежною. Одні наші співвітчизники отримали громадянство, так би мовити, автоматом. Інші, такі як Ніна Батовська, свій вибір зробили свідомо.

— Тоді, 1991 року, Єльцин, вийшовши з Будинку профспілок, звернувся до киян: «Браття — ви отримали свободу», — пригадує візит першого російського президента до Києва пані Батовська. І продовжує: — А разом зі свободою ми повинні були отримати ще й державну власність. Леонід Кравчук, перший президент Української держави нової доби, тоді запевнив, що усі ми матимемо рівні стартові можливості. Задум непоганий, бо від держави ми мали б отримати три види власності: частину держмайна (ваучери), житловий чек (згідно з яким кожен мав би отримати безплат-но 26 кв. м на людину плюс 10 метрів на сім’ю) і земельні бони (безплатні земельні наділи, якими можна скористатися на свій розсуд і залишити дітям та онукам у спадок). Переважна більшість громадян, згадавши про вау-чери і житлові чеки, гірко посміхнеться: ага, дивись, як розбагатіли. Якщо пригадуєте, вдало вкласти приватизаційні ваучери було просто неможливо. Охоче їх брали тільки там, де підприємство ось-ось стане банкрутом. Можна було ще, як у повоєнні роки, змінити цінні папери на хлібні дотації, себто продати. Шматок державного майна у вигляді ваучера коштував близько десяти гривень (якщо перевести купонні мільйони у сучасну національну валюту).

Що ж до землі, то пересічний громадянин почасти нічого не знає про свої права. І вважає неабияким благом, якщо йому вдалося приватизувати отримані ще за радянської доби шість соток дачної ділянки.

Ніна Батовська переконує, що кожен громадянин України має право на безплатне отримання майже трьох гектарів родючих українських земель. Норми безоплатної передачі земельних ділянок чітко виписано у 121 статті Земельного кодексу України. Тож кожному українцю держава повинна віддати по 2 гектари землі на власне селянське господарство; по 12 соток — під сад; під будівництво жит-лового будинку (у селах — по 25 соток, у селищах — по 15 і у містах — по 10 соток). Крім того, під дачу —  не більш як 10 соток і під індивідуальні гаражі — не більше сотки.

Моя батьківщина —  на Андріївському узвозі

Тож, послуговуючись основними законами (передусім Конституцією України, яка має гарантувати рівні для всіх права й можливості) і нормативними актами, жінка почала реа-лізовувати свою давню мрію: отримати шматок нічийної поки що землі на Андріївському узвозі. Там, ще у 50-ті роки, вона проживала зі своєю родиною, там її батько посадив сад, там пройшло її дитинство і юність. Будинок, у якому мешкала пані Батовська, вже давно списаний з балансу як непридатний для проживання, майже зруйнований і захаращений усіляким сміттям. Та, як з’ясувалося, реалізувати своє законне право на землю не так уже й просто. Відтоді минуло вже чотирнадцять років, а жінка й досі намагається довести владі та столичному чиновництву, що від свого не відступиться.

— Земля з моменту роздержавлення стала товаром, — каже пані Ніна.

—  Тож кожен має отримати свій пай. Для мене батьківщина там, де є моя земля, яку я можу передати своїм дітям та онукам у спадок. Мій шматок землі —  на Андріївському узвозі.

Нині архів «листування» киянки з державними та комунальними структурами — це солідний стос паперів. За останні п’ять років лише до КМДА Ніна Батовська зверталася більш як тридцять разів. Найкраще з «її» питанням обізнаний пан Муховиков, бо саме на нього «розписані» листи Батовської. В курсі «її» справ був і пан Омельченко (колишній градоначальник), бо настирна пані зуміла не тільки домогтися «коридорної» аудієнції у мера, а ще й влаштовує час від часу пікети під вікнами столичної держадміністрації. Познайомився з претензіями до міської влади і наступник Омельченка пан Черновецький. Та віз, як кажуть, і донині там.

Найгіршим, вважає пані Батовська, є те, що міська влада «бавиться», щедро обдаровуючи відписками. З одного боку, ніхто й не заперечує її законного права, проте отримати свій власний шматок батьківщини їй так і не вдається. Скільки ж можна ходити колами? І Ніна Антонівна вирішила пошукати захисту на самісінькому Олімпі, в стінах Секретаріату Президента. Тим паче, що з паном Президентом Ніна Анатоліївна вже хоч і заочно, але давно знайома. Вона надсилала йому листи з проханням посприяти у справі, коли Ющенко ще був депутатом. І Віктор Андрійович відповідав їй: «...ми підемо до людей вирішувати їхні повсякденні проблеми та змусимо владу на місцях працювати в інтересах людини»... Вона йому вірила, тому й стояла на Майдані навіть тоді, коли у натовпі поширювалися чутки, що ось-ось у людей почнуть стріляти.

Безстрокова акція

Батовська вважає себе революціонеркою, яка вистояла дві революції: одну —  1991-го і другу — 2004-го. Тоді вона виборювала свободу і незалежність для всіх. Тепер відстоює свої права. За довідкою Секретаріату Президента, підписаною керівником цієї служби О.Кареліним, лише цього року Батовська зверталася до Президента шість разів. Три її звернення надіслано до КМДА (саме туди, де це питання не вирішується) і одне — на розгляд у київську міліцію. Чому в міліцію? Бо ще минулого літа, виборюючи свої права, жінка влаштувала пікет під стінами мерії. Облаштувалася надовго, встановила намети. Міліція їх прибрала, аби вони не мозолили очі керівництву міста. Повертати свій крам довелося через суд.

— Напередодні Нового року я навіть була на прийомі у Луценка, — каже пані Батовська. — Та тоді ні міністр внутрішніх справ, ні суд повернути мені вилучене майно не допомогли.

Що ж до безстрокової акції, яку жінка хотіла влаштувати у приміщенні Секретаріату, то її просто зірвали. Ні, жінку не вигнали. Комендант просто порадив їй звернутися до «тих», хто «зацікавлений» її вислухати. Жінка зі своїм розкладним стільчиком всілася під кабінетом службовців. А ті цілий день ходили повз неї, «вирішуючи» нагальніші справи. На неї ніхто й не звернув уваги.

Продовжувати акцію, коли на тебе не звертають жодної уваги, погодьтеся, не доцільно. Тож «революціонерка» знову пішла по допомогу до преси. А ще написала листа Президенту. І він, як свідчить поштове повідомлення, його отримав...

Раби не ми... Хіба ми не раби?..

— Звісно, мене дратує, коли найвище керівництво держави заявляє через пресу та ЗМІ, що дискусію у приватизаційному процесі треба завершити і поставити у ньому крапку, —  каже пані Батовська. — Ви поставили б крапку, якби знали, що ваша земля й досі на вас чекає? Адже дискусія про приватизацію для кожного з нас ще й не розпочиналася. Схоже, від усіх нас приховується якась дуже велика таємниця чи то механізм, як розбагатіти. І чиновництво ретельно її оберігає, аби не припуститися хоча б найменшого витоку інформації. Бо якщо я, пересічна громадянка, таки доб’юся реалізації своїх законних конституційних прав, то піде ланцюгова реакція по всій країні. У мене чимало послідовників та прихильників. Одначе, спробувавши отримати свою землю, багато хто зневірився у торжестві справедливості. У нас правом користуються вибірково, реалізувати його можуть лише одиниці — ті, хто опинився при владі. Закрадається думка про те, що нам влаштували справжнісінький геноцид. Хіба це не голодомор? Моя сестра фактично померла від голоду 2001 року. У неї була пенсія 68 гривень. Звісно, держава, на яку вона весь вік пропрацювала, спочатку відібрала у неї всі її заощадження (банківські вклади в Ощадбанку колишнього СРСР), а потім «нагородила» пенсією, якої ледь вистачало на сплату комунальних послуг. Людина, яка за усе своє жит-тя звикла ні в кого нічого не просити, залишилася на схилі віку сам на сам зі своїми проблемами. Спершу вона змушена була відмовитися від телефону, бо не мала чим за нього платити. Коли ж довелося йти до стоматолога, то зуб вона рвала без наркозу, бо не мала грошей. Вона вижила в блокадному Ленінграді, а в незалежній Україні померла голодною смертю. А скільки таких знедолених у Києві, в Україні, яким нема від кого чекати допомоги! Чесніше було б видати нашим пенсіонерам по склянці горілки й живцем закопати у Бабиному Яру...

Якби моїй сестрі віддали свого часу землю, яка їй по праву належить, хіба ж вона померла б з голоду? По шматочку продавала б і мала б за що вижити... Пригадайте голодні повоєнні роки. Саме тоді ми жили на Андріївському узвозі. Хіба ми вижили б без землі? У нас було і своє яблучко, і картоплина, і якогось там кролика тримали...

P.S. За ті майже п’ятнадцять років, упродовж яких Ніна Анатоліївна відвойовує у держави своє, вона досконало вивчила українське законодавство. Тепер навіть надає консультації із земельних питань усім бажаючим. Щоправда, соромно їй за те, що своїх прав і досі не відстояла. Кажуть, правду в демократичному суспільстві обстоюють у суді. І вона пішла б до суду, якби їй відмовили у її законних вимогах. їй не відмовляють, але й землю не дають. Український політикум та чиновництво довели жінку до того, що вона ладна прийняти допомогу навіть від самого чорта. Якщо ж держава й надалі ухилятиметься від «захисту прав і свобод» своїх громадян, революційно налаштована пані погрожує Україні міжнародним судом. І обіцяє влаштувати третій «Нюрнберзький процес». Бо не має права держава так збиткуватися над своїми громадянами...