У СІОНІСТІВ КРИЗА ЖАНРУ?

Принаймні, такий висновок можна зробити після подій 22 червня біля Верховної Ради України. Поки в сесійній залі йшли бурхливі суперечки довкола створення «помаранчевої коаліції», хтось розвішав на огорожі біля будівлі парламенту плакати, які за традицією одразу ж назвали «ксенофобськими» та «антисемітськими».

І справді, написи на деяких з них могли б образити представників єврейської національності. Однак цілком ймовірно, що цю провокацію організували самі юдейські організації на кшталт «Хабаду» чи «Бейтару». Адже у них є чималий досвід у цьому. За офіційною версією, ці плакати розвісив якийсь дідусь з Донецька. У нього був офіційний дозвіл на пікет, підписаний у Київській міськдержадмін-істрації. Після розміщення гасел дідусь кудись раптово зник. Дивно, чи не так? Одній людині написати близько 18 плакатів — нелегке завдання. А тим паче майже каліграфічним почерком, який здебільшого притаманний молоді. Ще однією підставою до підозри у причетності до цієї провокації юдо-нацистських організацій є дата її здійснення — 65 років з дня нападу на СРСР фашистської Німеччини. А якщо врахувати велику любов сіоністів до відзначення сумних дат акціями, які ж згодом вони самі назива-ють «черговими проявами антисемітизму та ксенофобії», то висновок напрошується однозначний. Щоправда, таке відчуття, що у провокаторів настала своєрідна криза жанру. Чи то розробникам цього проекту не доплатили, чи то сонце їм макітри надто нагріло, але ефект від цього дійства дорівнював нулю. Ніякого ажіотажу ні як серед депутатів, ні серед журналістів плакати не викликали. Окрім кореспондента газети «Столичные новости» (яка належить сумнозвісному ділку, голові Всеукраїнського єврейського конгресу Вадиму Рабиновичу). Він, мов той набридливий представник «канадської гуртової компанії» чіплявся то до народних депутатів, то до міліціонерів, то до журналістів з вимогою прокоментувати провокацію з плакатами. Цей чоловік-диктофон так усіх «дістав», що кожен намагався від нього відчепитися. Добре, що він хоч сюди не вплутав Міжрегіональну Академію управління персоналом.

Та непокоїть інше. Ця істерія передається й читачам тих самих «Столичных новостей» та сіоністських газет. Якщо частина з них просто не читає таких дописів, то на інших вони мають неабиякий вплив. Наприклад, зовсім недавно до книжкового магазину «Бібліон» зателефону-вала невідома жінка з погрозами на адресу керівників МАУП. Згодом вдалося встановити, що Вікторія Симонівна — пенсіонерка 1941 року народження — має певні проблеми з психічним здоров’ям. А як стверджують психіатри, негативна інформація може стати каталізатором загострення хвороби. Я нічого не стверджую, але варто було б певним «борцям з ксенофобією та антисемітизмом» враховувати ці факти. Бо інакше як психологічною атакою їхню діяльність назвати не можна.