У ПОШУКАХ ІМПЕРСЬКОЇ ПЕРСПЕКТИВИ

Резерви геополітичного москвоцентризму вичерпано. Його беззастережно приймають, здається, тільки Білорусь і Вірменія.

Москва стала заручницею «імперіалістичних» асоціацій. Для стабілізації та консолідації східноєвропейського цивілізаційного простору необхідним є пошук нових духовних мотивацій, нових геополітичних і геокультурних конфігурацій на карті Євразії, нових нестандартних рішень.

За умови глобальної організації політичних і макроекономічних систем, де «національна держава» взагалі не є суб’єктом політичного процесу або є ним тільки мінімальною мірою, а її суверенітет з погляду геополітики вельми ефемерний і відносний, — розвиток України можливий у трьох напрямах.

По-перше, це шлях «освіченого малоросійства». Україна розглядається як провінція — периферійна частина континентальної імперії з центром у Москві або Петербурзі. Так само Україна розвивалася з середини XVII століття до 1991 року (з невеликими перервами під час існування УНР в післяреволюційний період). Цей шлях відносно продуктивний, оскільки не створює конфронтації по лінії Москва — Київ, але він ослаблює волю до власного розвитку, знищує унікальні потенції українського буття, позбавляє самостійних претензій у сфері есхатологічних сценаріїв, передбачає ухвалення чужої національної ідеї і дещо іншої, аніж власна, цивілізаційної парадигми.

По-друге, це шлях неімперської «національної держави», побудованої на основі ліберально-демократичної ідеології та етнонаціоналізму. Київ зберігає формальну незалежність, але реально стає ретранслятором західного політичного впливу. Україна з провінції перетворюється на колонію, що можна спостерігати з 1991 року й донині. Логіка геополітичного розвитку є такою, що Україна, яка ідентифікує себе як «держава-нація», неодмінно стає «санітарним кордоном» — плацдармом Заходу навколо і проти Росії. Україна, яка бачить себе винятково «національною державою» (а саме ця ментальність домінує в середовищі української політичної і культурної еліти останнім часом), позбавлена і метафізичного, і геополітичного виміру. У такій системі координат сам топонім «Україна» фактично розуміється як синонім «буфера» між самодостатніми цивілізаціями.

Обидва шляхи — і «малоро-сійство», і «держава-нація» — фактично є вираженням політичного і духовного мінімалізму на-ціональної еліти: вона задовольняється власною роллю відомої, але не провідної сили, для неї Україна — об’єкт, а не суб’єкт міжнародних відносин (незалежно від ідеологічних самонавіювань і пропаганди). Така установка не потребує від неї надзвичайно великого напруження сил — це психологічна роль антропологічних мінімалістів, «молодших братів». Однак якщо до 1991 року роль «молодшого брата» Україні нав’язувала Росія, то тепер така субординація (щоправда, стосовно Заходу) є результатом вільного вибору національної політичної еліти, що розучилася мислити іншими категоріями.

Однак можливим є і третє розуміння: Україна як центр напруження культурно-цивілізаційних устремлінь східноєвропейської Ойкумени, як «серединна земля» Великого Євразійського Простору. Отже, третій шлях розвитку України — це імперський шлях.

Український імперський сценарій, своєю чергою, припускає два протилежні варіанти ставлення до «метафізичної» Моск-ви і великоросійського чинника. По-перше, антимосковська квазіімперська спокуса — Київ розглядається як повна альтернатива Москві, яку ототожнюють з «азійською експансією», «фінно-туранським Вавилоном» і абсолютним злом. (Зокрема свого часу ідеологи УНА-УНСО чимало говорили про необхідність об’єднання Великого Простору навколо Києва, чому, на їхню думку, має передувати частковий або навіть повний розпад Росії.)

Інша концепція виходить з уявлення про унікальність і московського, і київського історичного і метафізичного досвіду, що призводить до дуже складного симбіозу — взаємозалежності і взаємодоповнюваності Москви і Києва, коли Київ — це «жрецьке» начало, духовне первородство, позбавлене останніми століттями державно-вольового ас-пекта (свого часу козацькими столицями були Чигирин, Суботів, Батурин або Глухів, але не Київ), а Москва— втілення «кшатрійського» начала — вольової, військової, політичної потуги. Імперська самоідентифікація пе-редбачає особливе ставлення до української культури. З цього погляду найбільший інтерес представляють провісницькі мотиви, стурбованість проблемами екзистенційного порядку, особливий варіант українського універсалізму, а також відсутність бар’єру між народним та інтелігентським пластами, між первозданною архаїкою і «цивілізацією», значне збереження традиційної культури.

Загалом проблема імперської державності належить передусім до розряду метафізичних, а не політичних або юридичних. Традиційна імперія відрізняється від неімперської «національної держави» не так зовнішніми, інституційними ознаками, і навіть не розмірами території, відмінностями в правовому статусі складників або етнічною і мовною строкатістю населення, як ідеологією, психологією, вольовими устремліннями влади і громадян, логікою вписування в геополітичний простір, заснованою на сакральній географії та міфологемі Вічного Граду, на усвідомленні свого місця в політичній і містичній історії людства.

Імперія — це насамперед однорідний духовно-релігійний простір (не завжди навіть моноконфесійний), це ідеологічний союз, маніфестація певної універсальної глобальної істини.

Традиційна імперія живе не тільки суто економічними або політичними прагматично-утилітарними інтересами, а й передусім великими ідеями. «Колоніальна» імперія, навпаки, існує доти, доки існує економічна рентабельність від експлуатації колоній. Будь-яка традиційна імперія стверджує той або інший героїчний надлюдський ідеал (чим і відрізняється від «національної держави», орієнтованої насамперед на «середню людину», на «середній клас»), усвідомлює унікальність своєї історичної місії, має есхатологічну перспективу і маніфестує свої трансцендентні устремління.

За всієї етнічної та культурної розмаїтості Російської імперії та її геополітичного наступника — Радянського Союзу будь-які глобальні проекти у них здійснювалися на основі альянсу двох народів — російського й українського. Проте самі українці історично реалізувалися не як активний формотворчий — імпероутворювальний — етнос, а рад-ше як пасивний — імперонаповнювальний та імпероутримувальний. І Російська імперія, і Радянський Союз, за всіх можливих до них претензій (особливо у сфері етики і метафізики), були спільними російсько-українськими політичними проектами. Саме після приєднання частини України до Московського царства у середині XVII століття державна ідеологія останнього збагатилася «київським» сюжетом (багато в чому завдяки «Синопсису» Інокентія Гізеля) — уявленнями про історичну спадкоємність між Київською і Московською Руссю, а також про «триєдиний російський народ» і самодержця «Великої, Малої і Білої Русі», а першим ідеологом Російської імперії став український бароковий письменник Феофан Прокопович. У певному сенсі Російська імперія утворилася через синтез московської системи влади і київської освіченості.

Російська імперія, оформлена за царювання Петра I, була значною мірою спотворенням ідеалу сакральної цивілізації. Це виявилося, окрім всього іншого, також і в придушенні власне українського начала. Русифікація України, уніфікація культурної і політичної сфери за «петербурзьким стандартом» усупереч поширеній думці призвела до ослаблення, а не до посилення імперського начала, свідчила про відхід від принципів Священної імперії у бік ліберально-західницьких моделей. У межах Російської імперії виявилося неможливим реалізувати ані іманент-но великоросійські, ані іманентно українські етичні та метафізичні ідеали: нова поліцейсько-бюрократична держава перемолола і Московське царство, і Запорозьку Січ з їхніми есхатологічною спрямованістю і системою сакральних ідеалів.

Українська громадська думка впродовж ось вже понад трьох століть пред’являє Росії які завгодно претензії, але тільки не ті, про які справді потрібно було б говорити. Головні негативні наслідки для України від політики централізації й уніфікації, що її проводив Санкт-Петербург і Москва в XVIII—XX ст., полягають не в знищенні «прав і вольностей запорозьких», не в трьохвіковій русифікації українців, навіть не в спробах їхньої етнічної асиміляції, хоча це все є дуже болючим для національної самосвідомості, — головні наслідки — це позбавлення України месіанської ідентичності, імперської перспективи, розуміння власної метаісторичної унікальності, перетворення її із суб’єкта певної політичної і культурної активності на об’єкт зовнішньої дії, що прирекло нашу країну на провінційне існування, на екстенсивну типологію розвитку.

На український провіденціалізм вказують і деякі інші сак-рально-географічні, геополітичні та історичні чинники — Почаїв, запорозька Хортиця, Севастополь, що є головним знаком Візантії (саме з цієї причини таким великим є бажання сучасної Росії повернути місто), могили і кургани Придніпров’я, Приазов’я і Причорномор’я, а також екзистенційний досвід ведення релігійних воєн, історично провідна роль на стратегічній карті Східної Європи, наявність есхатологічно орієнтованої ідеології.

Ідеал значної частини українських лібералів і соціал-демократів — «національна держава» є втіленням антропологічного «мінімалізму». Ця частина освіченого українського суспільства якраз і є «малоросіянами», з «малою» і убогою національною ідеєю — з ідеалом комфорту і добробуту, матеріального достатку, зі своєю архетиповою «хатиною скраю». Саме носії подібного світогляду і створили культуру, позбавлену будь-якого провісництва, їхній ідеал — локальний, позбавлений універсальності і глобалізму. Україна такими «мінімалістами» бачиться як «національна держава» без універсальної есхатологічної імперської ідеї — щось подібне до «другої Данії» або «другої Швейцарії». Звідси виникає бажання грати на суперечностях Заходу і Росії — це теж ідеологія мінімалізму, світогляд хуторян, а також політика «активного нейтралітету», руху неприєднання, принципової неучасті в міжнародних військових союзах.

Імперія і «національна держава» — це два різні типи розуміння ролі держави у світовій історії, це різні ментальні установки національної еліти. Імперія потребує від людини внутрішнього напруження, духовного максималізму. Імперія — це відмова від хуторянства і провінціалізму (і географічного, і ду-ховного) на користь провіденціалізму — відчуття власної відповідальності перед Провидінням, за долю буття, за кінцеві долі світу і людства.

Український імперіалізм — це не комбінації із суверенітетом України. Це передусім самовідчуття еліти і народних мас. Це претензія на духовну, а у віддаленій перспективі, цілком ймовірно, що й на політичну першість на теренах Східної Європи.