У КОЖНОГО СВІЙ «РОЯЛЬ»

Дожилися, Партія регі­онів, яка раніше начебто б дистанціювалася від актив­них переговорів (насправді переговори велися практично з усіма учасниками парламентського процесу, але не афішувалися), нині має найкращі позиції для того, щоб диктувати свої умови іншим політичним силам, представленим у парламенті. Адже перего­вори між «оранжистами» через амбіції і кадрові претензії зайшли в глухий кут.

Якщо до 25 червня ко­аліцію не буде створено, Партія регіонів виявиться єдиною силою, яка нічого не втратить навіть у разі розпуску парламенту. За оцінками соціологів, якби вибори в парламент відбувалися нині, за Партію ре-гіонів віддали б свої голо­си мінімум 37—38% ви­борців. Це при тому, що БЮТ навряд чи зможе розширити свою електоральну базу, а у Народного Со­юзу «Наша Україна» ще менше шансів продемон­струвати результат, який перевищує 10%. Саме тому Партія регіонів за правом сильного тепер може пропонувати нові варіан­ти коаліції.

Вони можуть бути такі. Партія регіонів досягає угоди із Соціалістичною партією і комуністами. Олександр Мороз може отримати запрошення стати спікером — для Сан Санича, схоже, спікерство вже перетворилося на ідею-фікс. Першим віце-спікером з успіхом може стати Адам Мартинюк. Представник Партії регіонів (на­приклад, Андрій Клюев або Микола Азаров) отримує посаду віце-спікера. Пар­ламентська більшість поділяє парламентські комітети і приступає до формування Кабінету Міністрів (на це в коаліції є 60 днів). І тут Партія регіонів робить несподіваний жест, не­можливий без попередніх консультацій з Президен­том: віце-спікер за вер­сією Партії регіонів пише заяву про додавання по­вноважень у зв'язку з переходом на роботу в Кабінет Міністрів — на роль першого віце-прем’єра. Вакантна посада пропо­нується «Нашій Україні» (наприклад, Мартиненку або Порошенку). Тобто коаліція формується на­чебто без «Нашої України», однак «Наша Україна» є тим самим «роялем у кущах» — з’являється в ос-танньому акті. Нібито і вов­ки (електорат) ситі, і вівці («нашоукраїнці») цілі. Усі правила пристойності враховано.

Або. Партія регіонів йде на пряму коаліцію з «Нашою Україною». Варто врахувати, що в «Нашій Україні» поки що лише Ми­кола Катеринчук і Руслан Князевич рішуче вислови­лися проти таких перего­ворів. То й що? Ці добродії цілком можуть перейти до створення нового політич­ного проекту — наприклад, на базі «Пори», партії «Реформи і порядок» і найрадикальнішої частини «Нашої України».

Є інші «нашоукраїнці» — або політичні статисти при Ющенку, або куми Президента, або ж нові олігархи, від тих самих Ахметова і Клюева, які відрізняються хіба що відсутністю принципів і схильн­істю до побутових афер. Президент може благо­словити цей проект, але за умови, що в уряді домінуватимуть «нашоукраїнці», а сам Кабінет Міністрів очо­лить якась вірна главі дер­жави особистість з яскраво вираженої харизмою. Скажімо, Юрій Луценко.

Партію регіонів, до речі, цей варіант цілком влаштує. Вона отримує в підсумку посади спікера і першого віце-спікера, а також практично всі пар­ламентські комітети. Можливо — якщо поталанить і вдасться провести віртуозні переговори — ПР одержить і пару міністер­ських портфелів. Однак для Ющенка, погодьтеся, цей варіант розглядати­меться як тактичний виграш: віддавши Януковичу крісло спікера, він може не турбуватися про президентські вибори 2009 ро­ку. В Україні досі жоден спікер не був результатив­ним кандидатом у Прези­денти.

Є тільки дві перепони. По-перше, ніхто не сказав, що Янукович через рік-два не захоче з крісла спікера пересісти в крісло Прем'єра. По-друге, відповідно до нових норм Кон­ституції, саме спікер Вер­ховної Ради у разі смерті, тяжкої хвороби Президен­та або імпічменту стає но­мінальним главою держа­ви.

Ці два моменти не даватимуть спокою Вікторові Ющенку. Хоча у сенсі так-тики хід практично без­програшний. Знову ж та­ки — ніхто Ющенкові не дорікне в зраді національних інтересів. Коаліцію створено? Створено! «До­нецьких» не допустили до керівництва урядом? Не допустили! Цивільний мир відновлено? Начебто так...

Мало хто бере до ува­ги інтереси Юлії Тимо­шенко. Таке враження, що для неї неприйнятний жо­ден варіант, крім пре­м'єрства з прицілом на президентську посаду і лідерство в опозиції. Вона квапить усіх — колег, союзників, суперників. У неї занадто мало часу, щоб завершити технологічну лінію, почату 1996 року. І зовсім немає ресурсів, аби почати нову — з прицілом на використання нового іміджу.

Таким чином, Юлія Ти­мошенко вже підготувала два сценарії подальшого позиціонування. До речі, обидва можуть привести її до президентства в 2009 році — залежно від того, наскільки  цілеспрямованою буде політична гра леді Ю. Хоча ризикну при­пустити: політичні події, які розгорнуться в Україні, во­чевидь, з осені нинішньо­го року, попросту не да­дуть шансу Юлії Володи­мирівні. З'являтимуться нові виклики часу і нові явища з новими лідерами. До 2009 року ситуація може змінитися так карди­нально, що нинішні полі­тичні діячі виглядатимуть анахронізмами і музейни­ми експонатами. Не забуваймо, що ми живемо в умовах відсутності системи. Точніше, в умовах руй­нування старої кучмівської. Натомість не запропо­новано нічого нового. Тому кожен з розробле­них нині сценаріїв блокування або створення ко­аліцій є тимчасовим і не дає відповіді на питання про участь тих або інших осіб у виборчій кампанії 2009 року, а також не дає жодних політичних га­рантій жодному учасникові коаліції.

Нині Президент може мовчки благословити пакт Партії регіонів і частини «жовтогарячих». Через рік-півтора він із жахом по­мітить, що відбулося перепозиціонування, і в стінах парламенту без оголо­шення війни виникне нова коаліція — наприклад, Партії регіонів і... Блоку Юлії Тимошенко. Чого не буває у світі.