ЄВРОАТЛАНТИЧНА МОРКВИНКА

Україна впевнено крокує шляхом євроатлантичної інтеграції. Залишилося вже зовсім трохи — і одна з найбільших країн Європи стане невід’ємним її складником.

Принаймні так в українських засобах масової інформації подаються думки прибічників цього «зовнішньополітичного вектора національної політики». Начебто питання вже є практично вирішеним і залишилася тільки формальна згода України.

Чи насправді це так? Якщо пройтись вулицями столиці, то сумніву щодо цього не виникає. Майже не виникає. Можна вийти на будь-якій вузловій станції метро, наприклад Лісовій або Шулявській, щоб придбати собі «одяг з Європи» (неначе ми з вами живемо в Африці). А для тих, хто любить вдягатися модно, пропонують навіть «елітний СЕКОНД ХЕНД». На стовпах ще залишилися плакати та пропагандистські листівки «Перетворити Київ на європейську столицю». Таку, наприклад, як албанська Тирана або боснійське Сараєво — теж європейські столиці.

До речі, стосовно Сараєва. Не говоритиму про вигляд цього міста, де ще донині відчутні сліди минулої війни, але за міжнародною політичною активністю це місто значно переважає Київ, там постійно працюють кілька десятків спеціалізованих міжнародних організацій, центрів, комітетів та ін. Чи стало від цього краще колишнім країнам Югославії? Як кажуть, коментарі зайві.

Пригадую, на одному з міжнародних заходів у Сараєві я, як представник України, протягом кількох годин намагався отримати інформацію, яка вільно поширювалася між членами Європейського Союзу. Марно очікуючи «інформаційної подачки» (яку, до речі, я так і не отримав), я почув у фойє Інформаційного центру, як хтось звернувся до мене російською мовою. Повернувшись, побачив чоловіка віком приблизно 50 років, на лацкані якого прочитав, що він представник Угорщини (мабуть, колись навчався в СРСР).

Ми трохи поспілкувалися. На моє запитання, чи він отримав інформацію, той відповів негативно. Однак коли я сказав, що також чекаю на неї, він приголомшив мене заявою: «Ви (тобто Україна) ще не є членами Європейського Союзу, тож, можливо, вам не обов’язково знати все, але дуже прикро, що з нами, які вже є повноправними членами, поводяться так само, як і з вами».

Цікаво, що розширення Євросоюзу зіпсувало настрій багатьом старим членам ЄС: приміром, 80% німців побоюються, що через прийняття нових членів можуть виникнути проблеми на ринку праці. Провал референдумів щодо Конституції у Франції і Нідерландах аналітики також пояснюють незадоволенням від розширення. Соціологи стверджують, що якби референдум провели цього року, результат був би такий самий: Конституції — «ні»! Однією з причин такої відмови може бути досі невирішене питання щодо майбутніх кордонів Європи. Водночас у Євросоюзі побоюються, що відмова в прийнятті до ЄС може викликати непрогнозовані дії тієї чи іншої країни (перед носом кролика треба завжди тримати соковиту моркву).

Тому Євросоюз укотре вдається до своєї улюбленої традиційної тактики — якщо проблему не вдається вирішити, її кладуть під сукно і чекають до кращих часів. Це засвідчила заступниця речника Єврокомісії П.Аренкільде-Гансен: «...ми встановили, що нині не маємо згоди, аби вирішити наявні інституційні проблеми. Отже, потрібно створити кращий клімат для вирішення цих проблем».

Тобто під час приймання нових членів у ЄС керуються не логікою, не економічною чи політичною доцільністю, а настроями та емоційним станом її членів? То скільки ж часу доведеться нам чекати цього доброго настрою? А точніше, чи достатньо великі в нас вуха, щоб на них покласти таку велику кількість макаронних виробів?!

На підтвердження цього можна навести приклад словесної еквілібристики членів ЄС щодо України. Так, на початку червня ц.р. Посол Німеччини в Україні Д.Штюдеманн, коментуючи вислів німецького канцлера А.Меркель про те, що «...Євросоюз не впорається з прийманням нових членів», популярно роз’яснював українцям: «Пані Меркель має на увазі те, щоб ЄС у нинішньому складі залишався дієвим і ефективним. Якщо цього буде досягнуто, то Євросоюз залишиться привабливим і для України». Посол також наголосив, що «...потрібно виконати певні передумови: для вступу України в ЄС обов'язковим є членство у СОТ, створення зони вільної торгівлі» і що «...Україні слід розуміти — шлях в ЄС може бути досить складним».

Однак слід пам’ятати: СОТ — доволі дивна організація. Зокрема Збігнєв Бжезинський — постать, дуже відома в аме-риканській політиці, у своїй книжці «Велика шахівниця (Панування Америки та її геостратегічні імперативи)» зазначав: «Американське домінування таким чином породило новий міжнародний лад, який не тільки копіює, а й відтворює за кордоном багато рис американської системи». Серед основних компонентів цієї системи Бжезинський називає «спеціалізовані глобальні організації співпраці». Такі як Світовий банк, Міжнародний валютний фонд і Світова організація торгівлі, де ключовим словом є «спеціалізовані».

Ми маємо ще трохи часу, щоб поміркувати, чи потрібні Україні такі «спеціалізовані» організації — задля омріяного членства поступитися всім, зокрема незалежністю. Прикладом може слугувати позиція Росії. Відомо, що глава російського зовнішньополітичного відомства Сергій Лавров відкинув можливість зміни позиції Росії щодо Ірану в обмін на згоду Сполучених Штатів на вступ Росії до СОТ. Хоча, за оцінками деяких західних експертів, Росія від членства у цій організації могла б мати зиск — приблизно 8—10 млрд доларів США щорічно.

На початку травня віце-президент США  Річард Чейні заявив у Вільнюсі, що Україна перебуває у сфері законних інтересів США. Через кілька тижнів Комітет із закордонних справ Конгресу США розглянув ситуацію в Україні. У результаті було заявлено, що США займатимуться зовнішньою і внутрішньою політикою цієї країни. Мабуть, саме задля цього США вирішили змінити свого представника в Україні. Новим Послом призначено Вільяма Тейлора, який має великий досвід роботи. Представляючи нового Посла США в Україні у сенатському комітеті з міжнародних відносин, головуючий на засіданні сенатор Р.Лугар, зокрема, зазначив, що Сполучені Штати «...повинні внести свою частку, допомагаючи розвитку демократії та вільного ринку в Україні». Своєю чергою, В.Тейлор наголосив, що «...помаранчева революція змінила динаміку взаємин між Україною та США. І на цьому етапі США підтримуватимуть інтеграцію України до НАТО та євроатлантичних структур». Такі заяви зробив і Генеральний секретар НАТО Яап де Хооп Схеффер, пообіцявши (чергова морквинка!) докласти максимум зусиль, щоб Україна набула членства в Північноатлантичному союзі вже до 2008 року. Ця новина дуже тішить слух і викликає масу позитивних емоцій у представників офіційного Києва, які до цього часу висловлювали боязкі сподівання вступити до Альянсу хоча б до 2010 року.

Найзавзятіші прихильники вступу до НАТО — представники Міністерства оборони України на чолі з міністром А.Гриценком та оточення глави МЗС Б.Тарасюка — не звертають увагу на застереження поміркованих громадян.

На думку аналітиків, Міноборони України зараз виступає мало не головним лобістом вступу країни до Альянсу, розраховуючи на те, що країна отримає вливання в оборонну сферу і різко підвищиться соціальний статус військовослужбовців. Аналітики ж прогнозують, що такі кроки призведуть до трьох негативних моментів: погіршення стосунків з Росією, політично невиправданого й економічно незабезпеченого скорочення офіцерського складу і практичної руйнації українського військово-промислового комплексу.

Військові експерти майже одностайні в думці — вступ України до НАТО кардинально змінить співвідношення сил в Європі і військову політику Росії зокрема. Членство України в НАТО автоматично знімає всі зобов’язання Росії щодо України — коли Україна змінить статус, гарантувати недоторканність їй як члену НАТО Росія вже не зможе. Зі зміною статусу України зміниться і сценарій можливого конфлікту в регіоні: виходячи з характеру сучасних воєн, 300 км від кордону країни є зоною повного знищення. Тому най-благополучнішим варіантом є позаблоковий статус країни.

Відверті заяви Вашингтона про контроль над політичним життям суверенної держави викликають здивування за кордоном. Проте, судячи з того, як на це реагують в Києві, напрошується висновок: «таємне стає очевидним». США в особі Держдепартаменту, неурядових і близьких до уряду організацій вже давно дуже уважно і дуже щільно займаються українською проблематикою. Ця прискіпливість така очевидна, що вже кажуть: «Україна стала штатом США».

Не менш промовистими є й політичні заяви представників США. Недавно другий заступник державного секретаря США з питань Європи та Євразії Д.Креймер з приводу формування коаліції у Верховній Раді України заявив: «...наші сподівання — це щоб вони пришвидшили процес формування уряду і не чекали всі 60 днів, які надає конституція». А що ж до «несподіваного» бажання президента Джорджа Буша відвідати Україну напередодні самiту Великої вісімки у Санкт-Петербурзі, то Д.Креймер наголосив: «Поїде президент, чи не поїде — все одно Сполучені Штати є сильним союзником та другом України; і ми хочемо, щоб Україна продовжувала процес реформ, поглиблювала євроатлантичну інтеграцію». Не треба, однак, сприймати ці заяви буквально, а тим більше впадати у стан ейфорії — це один з випробуваних прийомів політичного гіпнозу. Безсумнівно, такі мовні кліше використовує американське керівництво стосовно будь-якої країни, яка входить до «зони стратегічних інтересів США».

Відкривши карти, Вашингтон, за логікою, тепер повинен помітно активізувати процес прийняття України в міжнародні структури на зразок раніше згаданої СОТ і НАТО. Якщо раніше Україні говорили, щодо 2017 року, тоб-то доти, доки в Севастополі базується російський флот, про вступ до НАТО навіть думати не варто, то тепер це більше не є перешкодою. Навіть попри масові антинатовські і антиамериканські протести в Криму. Проте з Євросою-зом, схоже, доведеться почекати.

Звичайно, Україна не досягла б таких «значних успіхів», якби не підтримка США. Однак Сполучені Штати просто так нічого не роблять. Що вони хочуть отримати натомість?

США продовжують свої політичні ігри в Україні, вони провадять постійну інформаційно-психологічну кампанію, метою якої є вплив на вище керівництво держави, зокрема через надійних агентів впливу. Завдяки вже досягнутим успіхам керівництво США здатне легко впливати на всі процеси в країні. За оцінкою аналітиків, Україна може навіть втратити можливість самостійно призначати уряд.

У Вашингтоні не приховують, що уряд на базі «помаранчевої коаліції» був би оптимальним для нинішньої України. Разом з тим США вміло використовують перевірену часом тактику «розділяй і володарюй!», по черзі надсилаючи обнадійливі сигнали лідерам коаліції. Можливо, Вашингтон нарешті зупинився на Ю.Тимошенко, маючи на неї ефективні важелі впливу.

Усе, що погано для України, добре для США. Коли Україна перебуває у перманентному стані політичної невизначеності та економічної нестабільності, переживає енергетичні війни і мовні конфлікти, США, за словами офіційних представників Державного департаменту, висловлюють повну підтримку дій офіційного Києва, зокрема даючи зрозуміти, що прихильно сприймуть будь-який, навіть відверто недружній стосовно Росії крок української еліти. Нескладно передбачити наслідки — згортання українсько-російської співпраці у всіх сферах, включаючи й енергетичну. І тоді газовий конфлікт буде далеко не останнім.

Що ж до євроатлантичних устремлінь України, то хотілося б перефразувати відомий анекдот. Коли у Бога запитали, що для нього означає сто тисяч років, він відповів: «Одна хвилина». Якщо Україна запитала б у нього, скільки нам чекати членства у євроатлантичних структурах, — він обов’язково відповів би: «Одну хвилиночку».

Ще не пізно почати жити власним розумом, а не співати під чужий акомпанемент і вірити чужим обіцянкам. Пам’ятаймо, що безплатний сир буває тільки у мишоловці.