ПРИМАРА УКРАЇНЦЯ БРОДИТЬ КРАЇНОЮ...

Останнім часом, простуючи вулицями Києва, запитуєш у себе: в якій країні ми живемо? Дедалі частіше зустрічаються обличчя корейців, китайців, африканців... У жодному разі нічого проти іноземців не маю, але виникає побоювання — чи не зникнуть українці як нація?

Згідно з останнім переписом населення України, проведеним 5 грудня 2001 року, у країні мешкало 48 457 100 осіб. На 1 травня 2006 року — 46 625 722 особи. Народжуваність за останні 16 років знизилася з 657,2 тис. 1990 року до 141 341 тис. за перші чотири місяці поточного року (за цей же період померло 270, 176 тисяч людей, з них 1 440 віком до року). Ук-раїну вже називають «демографічно старою» або «державою літніх жінок».

Нинішній рівень народжуваності не забезпечує зміни покоління батьків поколінням дітей навіть наполовину. Згідно з прогнозами Інституту демографії та соціології, якщо така тенденція збережеться, то до 2026 року чисельність населення України складатиме приблизно 36 млн людей за умов різкого зменшення кількості працездатних громадян. Уже нині в Україні коефіцієнт демографічної залежності пенсійної системи — 0,86. Тобто на 14,4 млн пенсіонерів припадає лише 16,5 млн працюючих. І це на тлі середньої тривалості життя українця 59 років. А якщо додати, що третя частина всіх померлих — це люди працездатного віку (з цього числа більш як 80% — чоловіки), то картина ще сумніша.

З першого квітня 2005 року допомога при народженні дитини становить 8,5 тисячі гривень. Крім того, згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 15 лютого 2006 року, суворішими стали умови для дозволу на аборт. Якщо термін вагітності становить від 12 до 22 тижнів, то аборт можна робити в акредитованих закладах охорони здоров’я на певних умовах. У країні провадяться кампанії під гаслами «Кохаймося». Однак все це не допомагає. Нас стає дедалі менше, жінки не хочуть народжувати ані космонавтів, ані футболістів... Що призвело до такого стану?

Відправною точкою для порівняння — скільки нас було та скільки нас є — був 1992 рік. Тоді чисельність населення сягла 52 млн 224 тис. Однак зростання кількості населення забезпечувалося репатріацією. У перші роки незалежності у країну повернулося близько мільйона людей з країн СНД та Балтії, що було обумовлено своєрідним стресом після розпаду СРСР та бажанням повернутися у «рідні домівки». В Україну могло б повернутися ще більше людей, але Закон «Про громадянство України» від 13 жовтня 1991 року, що обмежував термін звернення про отримання українського громадянства одним роком (з жовтня 1991-го до жовтня 1992 року), суттєво загальмував процес репатріації. За приблизними розрахунками, Україна втратила 1,5-2 млн співвітчизників. Лібералізація законодавства та економічна криза погіршили ситуацію. Почалася міграція людей або так званий човниковий період. Виїжджали переважно жінки, люди з вищою освітою, мешканці великих міст. Вони отримували зв’язки та досвід, що допомогло їм працевлаштуватися за кордоном. За їхнім прикладом почали діяти люди робочих професій, які виїжджали у всі країни Європи. Мешканці східних та центральних областей України їхали до Росії та Білорусі; з Півдня та Примор’я — до Греції та Туреччини. Жінки Західної України виїжджали до Італії, Греції та Швейцарії, тоді як чоловіки — до Західної та Центральної Європи. Кількість емігрантів почали фіксувати лише останніми роками. За офіціальними даними Закарпатської облдержадміністрації, з області періодично виїжджають на сезонні заробітки у західні країни більш як 150 тисяч осіб за кількості населення 1, 258 млн. Однак це офіційно, а скільки їх виїжджає неофіційно? Вражають не так ці цифри, як пропозиції українських демографів з вирішення цього питання. Вони настійливо нав’язують думку про потребу залучення емігрантів з інших країн, зокрема з Азії та Африки. Чи ці вчені забули приклад Косово — цього ще не так давно (приблизно сорок років тому) слов’янського краю, який нині населяють переважно мусульмани?

Виїзд інтелектуальної еліти та людей робочих професій — перша сходинка до розпаду економіки, а отже — і до падіння народжуваності. До цього слід додати падіння якості життя, медицини та морального стану українського народу.

Останніми роками в Україні зросла кількість серцево-судинних захворювань (приблизно 6 млн осіб), побільшало психічно хворих — більш як 1,2 млн, онкохворих — 780 тис. Приблизно 800 тис. наших співвітчизників зловживають алкоголем, а більш як 70 тис. — наркомани. Згідно з оцінками Всесвітньої організації охорони здоров’я, в Україні спостерігається класична епідемія туберкульозу. За кількістю хворих на сухоти країна опинилася відкинутою на 45 років. Рівень захворюваності становить приблизно 90 осіб на 100 тисяч населення(приблизно 720 тис).

Окрім суто медичних захворювань, в Україні розпочалася епідемія суїцидів, дитячої безпритульності та абортів. Останніми роками кількість людей, які вирішили звести рахунки з життям, становить приблизно 13—15 тисяч щорічно. Слід враховувати, що «успіхом» закінчується кожна десята така спроба.

Що ж до дитячої безпритульності, то, згідно з офіційними даними, з майже 9 млн українських дітей 3% (270 тисяч) — безпритульні. Навіть після Першої світової війни їх було 200 тисяч. А ми маємо таку офіційно зафіксовану кількість безпритульних дітей у мирний час. А скільки їх ще не враховано?

За статистикою за 2000 рік, на кожні 100 пологів в Україні припадало 106 штучних переривань вагітності. Щорічно цей показник становить близько 250 тис. Для порівняння — у Німеччині 8 абортів на 100 родів, у Білорусі — 18. За неофіційними даними, кількість абортів в Україні щорічно становить від 1,5 до 3 млн. Кількість штучних переривань зростає попри вже згадану постанову Кабінету Міністрів від 15 лютого 2006 року. Народжуваність й надалі знижується наперекір звітам Президента України. В одному зі своїх виступів Віктор Ющенко повідомив суспільство, що торік за державний рахунок було оздоровлено 2,8 млн дітей (майже половина школярів), а цього року заплановано оздоровити більш як 3 млн. Так, кількість велика. Однак не лише школярі потребують оздоровлення. Крім того, Президент відзвітував, що на боротьбу з дитячою безпритульністю з державного бюджету виділено 70 млн грн. Що, будуватимемо нові дитячі прийомники-розподільники та дитбудинки?

Щоб зламати таку ситуацію в Україні, потрібно багато грошей. І направляти їх не на будівництво нових дитячих будинків, а на створення сприятливих умов для сімей.