Андрій Яремчук: «Я ПРАГНУВ ЗАПЕРЕЧИТИ СТАРИЙ СОЦІАЛІСТИЧНИЙ ЖУРНАЛ»

Дві невеличкі кімнати на комбінаті «Преса Україна». Раз на два місяці вихід часопису. Ось, власне, такі реалії, які склалися довкола одного з найстаріших в Україні культурологічних журналів «Українська культура».

Та, як кажуть, є ще пороху порохівницях і часопис святкує свій 85-річний ювілей новими цікавими публікаціями, які знаходять відгук серед багатьох читачів України і за кордоном.

Про це розмова з головним редактором журналу, заслуженим журналістом України Андрієм Яремчуком.

Перший номер журналу, що називається «Путь к коммунизму», вийшов у червні 1921 року, але він втрачений. Це був такий агітаційний листок з рекомендаціями, як організовувати червоні кутки, проводити антирелігійну пропаганду, запроваджувати нові радянські обряди. У 1926—1928 роках почали з’являтися матеріали про театр, кіно — звісно, пронизані радянськими ідеологемами. Журнал мав 12 назв. Серед них — «Культ-фронт» (українською мовою), «Рабочий фронт» (російською мовою), «Сільський будинок». А 1954 року став «Соціалістичною культурою».

— Як на мене, він був доволі нудний і комуністично праведний.

— Усе-таки в «Соціалістичній культурі» друкували матеріали про кобзарів: не тих, розстріляний за часів сталінщини — про це замовчували, — а сучасних. Журнал подавав творчі портрети тоді молодих Н.Матвієнко, Б.Ступки... Це було цікаво. Редактори часто змінювалися. У 70-ті роки сюди послали на перевиховання поета П. Глазового. Я десь років півтора тому попросив його дати свої гуморески, але він навідріз відмовився.

— Чому?

— Бо до нього тут погано поставилися. Редактори були переважно людьми прийшлими, вірними тодішній ідеології. їх направляли з профспілок, партійних органів. Журнал для них був відстійником, щоби пересидіти і знайти щось краще.

Однак у середині 80-х років минулого століття, в пору горбачовської «відлиги», в часописі з’являлися матеріали, що торкалися глибин української культури і духовності. Саме тоді побачили світ статті О.Знойка, які пізніше ввійшли до його книжки «Міфи Київської землі та події стародавні». Було видрукувано цикл матеріалів мистецтвознавця і доктора богослов’я Д.Степовика «Українська ікона», літературознавчі та культурологічні розвідки лауреата Національної премії України імені Т. Шевченка М.Шудрі.

А загалом на основі наших публікацій останнім часом вийшло де-сять книжок: «Українські символи», «Дерево роду» М.Ткача і Н. Данилевської, «Собори Києва» Д.Горбачова і ПУтевської та ін.

—  Коли ви прийшли 1990 року, що вам хотілося зробити, що не подобалося?

— Відверто, я не дуже хотів сюди йти. Міністерство культури оголосило конкурс, і я переміг. Журнал мені не подобався за духом своїм — такий уже «зацементований», з теоретичними статтями про соціалізм. Я радикально усе змінив. Та й тепер багато чого треба робити. Однак тоді я вже два роки друкувався в «Соціалістичній культурі», писав статті про кіно. Зробив резонансний матеріал про актора Івана Миколайчука. Я працював тоді на кіностудії імені О. Довженка, зустрічався з ним. Це була дуже гостра публікація про його трагічну долю в тому тоталітарному часі. Були люди, серед них і головний редактор кіностудії, які написали, що сценарій І.Миколайчука «Небилиці про Івана» націоналістичний. Після цього його заборонили.

Я опублікував статтю про повернення нашого кінофонду з Москви. їздив від Міністерства культури у Бєлиє Столби, щоб прозондувати ситуацію.

— А чим пояснити, що Москва не хоче повернути цей кінофонд, як багато чого з нашої спадщини?

— Бачте, це питання можна розглядати з двох точок зору. Щоб Росія віддала його, потрібно було над цим працювати... По гарячих слідах ще 1991 року. Ми багато чого проґавили. Однак, слава Богові, що не віддали цей архів.

— Навіть так?

—  Бо в нас нема де його зберігати, а може, й розікрали б. Усе це погнило б, розмагнітилося. А в Росії сучасна база, технічно все обладнано матеріалами, але це тільки перші кроки.

— Коли ви їздили тоді до Москви, чи зустрічалися з дружиною О. Довженка Ю. Солнцевою? Чи цікавилися долею архіву?

— У мене не було таких повноважень. Люди їздили до неї, а вона — в Україну. Чому не з’ясовано, чого цей архів не повернувся до Києва. Отже, контакти були поверхові. Тепер цей архів у якоїсь Петрової, знайомої Солнцевої. Треба з нею по-людськи поговорити. Може, викупимо. Та ніхто цього не робить, бо ж Солнцева — «ворог», Петрова — «міщанка». Стосовно Солнцевої... Кажуть, вона вивезла Довженка через Одесу до Москви і врятувала його від розстрілу. Він був їй дуже вдячний. Подивіться кінокадри святкування його 60-річного ювілею: Олександр Петрович на неї весь час дивиться, до неї звертається, руку тримає. І в «Щоденнику»

—  «Юля, Юлечка». А у нас створено тільки негативний образ (можливо, до деякої міри слушний) — мовляв, вона була агентом КГБ і про все туди доносила.

—   Про культуру пишуть майже всі періодичні видання, щоправда, доволі часто непрофесійно. Як ви вибудовуєте культурологічну концепцію журналу?

—   У чому полягала суть мого, скажімо пафосно, утвердження? Це популяризація української національної культури. Мені казали: «А що ти робитимеш для будинків культури, сільських клубів?». Я тоді вважав: якщо вони знатимуть, хто такий Огієнко, Багряний та інші видатні люди, то це позначиться на їхній роботі.

—  Тепер майже всі клуби стоять порожні. Чим ви допомагаєте уцілілим сільським і міським будинкам культури?

—  Друкуємо листи, пишемо про сільських бібліотекарів, про актуальні проблеми, про стан культури на селі. Тепер я зрозумів, що треба селу давати культурну поживу, це ж наша духовна криниця. А тоді я не сприймав той старий соціалістичний журнал, не хотілося порушувати проблеми райвідділу культури, будинку культури. Однак потім я повернувся до них. Головне — матеріали і автура. Я це зрозумів одразу, коли сюди прийшов. Ось погляньте, перший номер 1991 року: світлини булави, Хотин, пам’ятник Сагайдачному, роздуми П.Загребельного про нашу культуру «Не тільки шаблями бряжчали». Ми перші надрукували роман І.Багряного «Тигролови» з післямовою М. Жулинського. Читач міг ознайомитися з матеріалом про видатного вченого, митрополита І.Огієнка, талановитого художника Кумановського, патріарха УПЦ КП Володимира Романюка. Дуже цікавою була тема «Скрині бабусь і дідусів». Не кожен знає, що таке перетик. Це полотно, що пересновувалося кольоровою смужкою. З нього шили утиральники. На великому полотні української культури кожне село, присілок, хутір є своєрідним перетиком духовності. Цілий рік ми друкували ці матеріали. Був цикл статей В.Чепелика «Материнська хата» — про народну архітектуру. Я написав статтю «С.Параджанов в українській пустелі», коли йшов над ним судовий процес. Важко було ці матеріали роздобути. Я зустрівся з Є. Макашовим, колишнім слідчим з особливо важливих справ при Генпрокуратурі. Скільки з цією публікацією довелося працювати! Тягали мене... Навіть з Москви телефонували.

— Ваш журнал хотіли за правління Кучми закрити. Чи відчуваєте ви тепер підтримку Міністерства культури і туризму?

—  Не дуже... Ми входимо до газетно-журнального видавництва, його недофінансовують, завжди із зарплатою затримка. Тепер трішки краще з поліграфією. Ми виходили щомісяця, а тепер уже раз на два місяці. З другого півріччя обіцяють, що «Українська культура» стане щомісячником. А чому нас хотіли закрити? Через низку публікацій перед президентськими виборами 2004 року. Звинуватили нас, начебто ми заборгували. Та це неправда. Нас перевіряла горезвісна «Дуся», яка вирішила: «Чтобы их там не было!» Нас підтримав президент МАУП Георгій Щокін. Одразу допоміг. Коли заблокували рахунок редакції, Георгій Васильович терміново перерахував кошти на включення часопису до каталогу періодичних видань. Допоміг і голова Національної спілки журналістів України Ігор Лубченко. Ми зняли галас на радіо, в газетах. Я навіть телеграму дав Януковичу. Бо кому ж тоді було давати? Зреагували через місяць.

— Назвіть, пане Андрію, кілька резонансних матеріалів.

— Було опубліковано матеріал про жінку, звати її Василина, яка під час війни врятувала відомого актора І. Смоктуновського. Вона з села Дмитрівка на Хмельниччині. Смоктуновський утік з німецького полону і опинився біля цього села. Зайшов до хати Василини, в якої було троє дітей. Вона його сховала в затинку, зробила там заглибину, вистелила й дошками заклала, коли німці приходили до хати. Я зі Смоктуновським зустрічався в Києві. їздив до нього в Москву. Коли він розповідав про Василину, то плакав і обіцяв поставити їй пам’ятник. Та так цього і не зробив.

— Ну, щоб, здавалося для такої небідної людини, було б встановити скромний надгробок.

— Він на Україну був ображений: форсував Дніпро, показував мені військовий квиток (певно, думав, ніби я щось з’ясувати приїхав). І от усім дали медаль до 1500-річчя Києва, а його обійшли. Я повернувся до Києва, пішов до ЦК партії і розповів про це. Не знаю, чи дали йому цю медаль.

— А звідки ви дізналися про такий цікавий факт?

— У якійсь російській газеті було інтерв’ю, в кількох рядках згадувалося, що Смоктуновського врятувала жінка з села Дмитрівка з України. Я шукав її по селах із такою назвою. Смоктуновський і сам, до речі, не пам’ятав, в якій області село Дмитрівка. У своєму матеріалі я закцентував увагу не на ньому, а на цій жінці.

— Чим зацікавить читача ювілейний номер?

— Розповідаємо про бандуриста В. Лісовола, автора відомої пісні «Кришталева чара». Буде вміщено розповідь про киянку, яка подарувала Музеєві коштовностей у Києво-Печерській лаврі родинний скарб на 20 тисяч доларів. Даємо триптих «Крути» молодого художника О.Солов’я. Вміщуємо уривок із «Гайдамаків» Т.Шевченка, такий актуальний і нині. Буде репродукція картини О.Сластіона. Зрештою, не переповідатиму всього змісту, нехай читачі ознайомляться з нашим ювілейним номером.

 

Розмовляла
Ольга Мельник