НА ГОРОДІ БУЗИНА, а в КИЄВІ дядько...

Віталій Короти: і сам «експерт-шевченкознавець», і консультанти у нього неабиякі «знавці»... А може... людина просто відробляє гроші?

В одному із своїх інтерв’ю головному редактору тижневика «Бульвар Гордона» (грудень 2005 року № 36 (36) Віталій Олексійович Коротич детально розповів про себе, свою родину, про найважливіші періоди своєї творчої діяльності та участь у громадсько-політичному житті країн, на теренах яких він проживав і мешкає зараз.

У цій розмові з читачем він щиро, дуже виважено, з гідністю відповів, крім іншого, і на такі дуже актуальні, з погляду Д. Гордона, питання, як інтимні стосунки, бо цю тему пан Гордон не залишає поза увагою ні на сторінках своєї газети, ні у своїх телепередачах.

У цьому цікавому матеріалі також було охоплено широкий аспект проблем, пов’язаних з демократизацією і глобалізацією суспільства, які відбуваються у сучасному світі, з ідеологічними доктринами та пропагандою різних тоталітарних режимів, тобто все те, з чого складається наше сьогодення, і, безумовно, так цікавить майже кожного читача.

І ось серед усього цього розмаїття сьогоденних проблем журналіст робить екскурс в історію, аналізує особисте життя нашого Кобзаря, повідомляє про його вади, які ми, українці, начебто не хочемо бачити. І це подається як хутірський провінціалізм, комплекс неповноцінності та нашої меншовартості. Йдеться, зокрема, про два епізоди в житті Тараса Григоровича — причину його хвороби й лікування під час перебування у Нижньому Новгороді та причину смерті. І в першому, і в другому випадку В. Коротич посилається не на письмові джерела (хоча для такого досвідченого журналіста це неприпустимо), а використовує розповіді людей, які нібито дуже боялися в повний голос йому про це говорити або яким було заборонено про це писати. Зрозуміло, це було за часів Радянського Союзу.

Звичайно, цю інформацію однозначно неможливо спростувати, проте щодо її правдивості виникає великий сумнів. Є друковані джерела, в яких сучасники Тараса Григоровича описують події його життя дещо в іншому світлі. Це, зокрема, збірка біографічних матеріалів і його творчості під назвою «Жизнь и произведения Тараса Шевченка» (составитель М.К.Чалый, Кіевь, 1882). У цій книжці автор докладно описує життя Т.Шевченка, який, справді, з 19 вересня 1857 до 7 березня 1858 року — не за власним бажанням — прожив у Нижньому Новгороді. З приїздом 24 грудня М. Щепкіна у це місто для зустрічі з ним Тарас Григорович через нього познайомився з актрисою місцевого театру Катериною Піуновою, яка, завдяки старанням Щепкіна, зіграла у виставі «Москаль-чарівник» образ Тетяни. Роль вдалася. Тарас Григорович був присутній у театрі і дуже емоційно виражав своє захоплення грою головної героїні цього спектаклю. Молодість, краса і театральні здібності цієї молодої актриси тривожили серце вже немолодої людини, яка провела десять виснажливих років поневірянь у приаральських пісках.

З від’їздом М.Щепкіна Тарас Григорович записав у щоденнику 11 січня 1858 року: «...Я чувствовалъ себя совершеннымъ сиротой. Но тягостное мое одиночество длилось недолго: я вскоре вспомнилъ, что я одинъ изъ счастливцевъ міра: Михайло Семеновичъ, уезжая изъ Нижняго, просилъ меня полюбить его милую Піунову, и я буквально исполнилъ его дружескую просьбу». Після цього Тарас Григорович часто бував у родині Шунових, розважав молодших братів і сестер Катерини та всебічно сприяв їй у вивченні слів «малорусского языка», необхідних їй і для цієї вистави, і, на його думку, у перспективі. У цей час він був не просто в ролі наставника, а закоханою людиною.

А що ж думала про Тараса Григоровича Катерина Піунова?  Посилаючись на и розповідь, у цій книжці записано так: «Шевченко былъ веселый, занимательный человекь, и потому онъ ей нравился. Но ее пугала его внешность: сапоги, смазанные дегтемъ, длиннополая чуйка и большая лысина на макушке, так что нашъ поэтъ, по ея словамъ, наружностію смахивалъ въ это время на простого русского мужика...». Проте це не завадило Тарасу Григоровичу реально зважити свої сердечні почуття, з одного боку, і можливість створити сім’ю — і він просить батьків видати за нього їхню доньку. На той час Катерині Піуновій не було й 16 років. Звичайно, він отримав від матері Катерини у ввічливій формі відмову, яка була обгрунтована великою різницею у їхньому віці. Двері дому Піунових закрилися для нього назавжди, і єдиним місцем їхньої зустрічі залишався театр. Ті кілька побачень за кулісами театру не принесли радості Тарасу Григоровичу і ще більше відштовхнули Катерину. Велика різниця у віці, різні життєві цінності в їхніх світоглядах, її молодість та відчуття залицяння до неї молодого місцевого провізора, фактично суперника Шевченка, — все це засвідчує читачеві, що вона не сприймала Тараса Григоровича як людину з високим, чистим почуттям кохання до неї. Уже 31 січня 1858 року через місяць після від’їзду М.Щепкіна і після сватання у його щоденнику з’являється такий запис: «Я совершенно не гожусь для роли любовника. Она, вероятно, приняла меня за помешаннаго или просто за пьяного и въ добавокъ за мерзавца. Какъ растолковать ей, что я ни то, ни другое, ни третье...».

І вся ця любовна історія закінчилася, як тільки К. Піунова зрадила своїй обіцянці, даній Щепкіну і Шевченку: обрати харківську театральну сцену й уклала новий контракт з місцевим антрепренером. З цього приводу читаємо у щоденнику поета 24 лютого: «Я скорее простиль бы ей самое бойкое качество, нежели эту мелкую несостоятельность, у меня все какъ рукой сняло. Отдохну, и на досуге займусь перепиской для печати моей невольнич-ей поззіи».

Продовжувалася ця любовна історія лише два місяці. Викладені факти стосунків між поетом і юною актрисою не дають жодних підстав робити такі висновки, які читаємо в матеріалі В.Коротича: «...там поет приударил за актрисой Пеуновой, но в результате этих любовных приключений заболел неприличной болезнью». Хоча у прізвищі актриси за цими джерелами інформації не збігається одна буква, нема сумніву, що йдеться про одну й ту саму особу — шістнадцятирічну Катерину Піунову.

А причин для лікування у Тараса Григоровича було предостатньо — турбували і давні хвороби, і ті, які знайшли його під час заслання. Тож звернення до місцевого лікаря А. Бланка могло бути, але до чого тут актриса Піунова?

А далі ще гірше. Газета «Бульвар...» інформує читачів про смерть Шевченка, посилаючись на працівників музею, які нібито повідомили В.Коротичу: «...в день своего рождения он чего-то лишнего выпил, где-то упал, но это по большому секрету...». І жодного слова про тяжку хворобу Тараса Григоровича в останні місяці його життя. І це при тому, що шановний Віталій Олексійович як професійний лікар добре розуміє, що без хвороби людина не помирає природною смертю у такому віці.

Про перебіг хвороби Шевченка автор дореволюційного видання М.Чалий пише, що відомі петербурзькі лікарі Бари та Круневич, які лікували його, константували за день до смерті швидке погіршення стану здоров’я свого пацієнта — вода продовжувала наповнювати легені Шевченка. Увечері, перед смертю, Тарас Григорович сказав присутньому лікарю Бари: «У меня опять начинается пароксизмъ, какъ бы остановить его?»

I ось так у згаданій книжці описано останні години життя Тараса Григоровича: «Почти всю ночь провелъ онъ, сидя на кровати, упершись въ нее руками: боль въ груди не позволяла ему лечь. Онъ то зажигалъ, то тушилъ свечу, но къ бывшимъ внизу отзывался. Въ 5 часовъ онъ попросилъ оставленнаго при немъ слугу сделать чаю и выпилъ стаканъ со сливками. «Убери же ты теперь здесь, а я сойду внизъ». Сошелъ Т. Г-чъ въ мастерскую, охнулъ, упалъ и въ половине 6-го нашего дорогого, родного поэта не стало». Це сталося 26 лютого 1861 року за старим стилем.

Так що ж стало причиною смерті Шевченка: хвороба чи надмірно щось випите? Я особисто довіряю літературним джерелам більше, ніж розповіді Віталія Олексійовича, знання якого про життя і діяльність Тараса Григоровича, напевно ж, не обмежуються тільки чутками. І все ж...

Справді, неможливо не погодитися, що ідеології бувають різні. В одних країнах у руках державного апарату це була пропаганда переваг однієї нації над іншими, в інших — проповідувалася неповноцінність невірних перед правовірними, а стосовно українців, то тут упродовж останнього століття створювали думку про негативну українську ментальність, і декому хочеться, щоб вона ніколи не зникла.

А тепер дещо про наш хутірський провінціалізм та меншовартість. У згаданому інтерв’ю пан Коротич намагається перенести той відрізок радянського ідеологічного життя, за якого було «зась» говорити про вади своїх вождів, зокрема й про революціонерів, до яких зараховували й Тараса Григоровича, на всю нашу історію.

Уже на прикладі життя й діяльності Шевченка маємо об’єктивні підстави для спростування. Його друзі, зокрема Щепкін, не кажучи вже про опонентів, ще за життя критикували Тараса Григоровича за його зловживання. Ці листи було опубліковано в «Кіевлянине» за 1870 рік, №№ 40, 41 і 42. Наведу кілька речень з цієї публікації з листа Щепкіна: «...Не щадишь ты не себя, ни друзей твоихъ. Погано, дуже погано: ты кажуть, дуже кутнувъ трохи? Никакая пощочина меня бы такъ не оскорбила. Богъ тебе судья!.. Не набрасывай этого на свою натуру и характеръ!» Багато неприємних слів про Тараса Григоровича після його смерті сказали й палкі прихильники його музи М.Максимович та П.Куліш у своїх віршах та публічних виступах.

Як видно з цих публікацій, у дореволюційній Росії в українському середовищі була критика на адресу видатних людей.

І нині, в час незалеж-ної України, чимало сказано і написано не дуже приємного на адресу Тараса Григоровича. Є серед цього бруду і правда, бо він, як і багато талановитих людей, був земною людиною і мав свої хиби. Однак чомусь хочеться писати тільки про хиби і не інформувати читача про інші сторони його багатогранного життя. Наприклад, про те, що він створив буквар українською мовою, якої тоді не вивчали, власним коштом надрукував його і розповсюдив по всій Україні. Про його плани створення підручників з арифметики, етнографії, географії та історії України, яким, на жаль, не судилося здійснитися через його хворобу та смерть.

Чому б головному редактору, якого так цікавить Шевченко, не звернутися до 2,5 мільйона читачів газети «Бульвар Гордона» з інформацією про план будівництва в Каневі біля Чернечої гори церкви Тараса Григоровича, яку буде збудовано на добровільні пожертвування громадян України до 200-річчя з дня його народження? Та кожний автор вибирає те, що його більше цікавить.

Тож від того, що писали і казали про Тараса Григоровича раніше, що зараз пишуть про нього Д.Гордон, В.Коротич, О.Бузина та інші, велич Кобзаря не зменшиться.

О. ШЕВЧУК
Київ